Розділ «16. Польські жиди і легенда про знищення»

У книзі «The Frozen Revolution: Poland, a Study in Communist Decay» («Заморожена революція. Польща, дослідження комуністичного десятиліття», NY, 1959) Френк Гібні (Frank Gibney) дає графічний опис нової комуністичної святині з Освенціма. Він описує «водойму в Освенцімі», що знаходиться приблизно за 15 миль на південний схід від колишнього німецького індустріального міста Катовіце. Гібні правильно відзначає, що ця водойма містить тонни кісток і попелу, проте потім він голослівно припускає, що все це було скинуто туди в період з 1940 по 1945 роки. У своїй книзі він описує польсько-жидівські відносини починаючи з 1930 року і присвячує багато сторінок антижидівським заворушенням, що мали місце в Брест-Литовську в 1938 році. Тоді, на відміну від антижидівських заходів, що відбувалися в Німеччині в листопаді 1938 року, — було вбито кілька жидів. Однак в його книзі не міститься жодного слова про росіян як про справжніх винуватців масового знищення польських інтелігентів і офіцерів у 1940 році у Катинському лісі. Деякі з кісток з басейну Освенціма можуть належати іншим 10 тисячам поляків, убитих росіянами, які поки що ще ні за що не відповіли.

На основі сумнівних свідчень Гібні заявляє, що в жовтні 1956 року Хрущов скаржився на вагому роль жидів у післявоєнній комуністичній Польщі. Хрущов нібито сказав, що «у вашій польської партії занадто багато Абрамовичів» (Там же, стор. 194). У цьому випадку Гібні явно розділяє фантастичне припущення, підтримуване Америкою в ті роки і показує СРСР антижидівською країною. Впевнене становище жидів в СРСР і відсутність там будь-яких антижидівських заходів роблять подібні зусилля просто смішними.

Джон К. Гелбрейт (John K. Galbraith) в «Journey to Poland and Yugoslavia» («Поїздка до Польщі і Югославії», Harvard University Press, 1958) говорить подібно до Гібні, хіба що він більш захоплено відгукується про режим Гемулькі в Польщі. Гелбрейт обговорює вплив системи німецьких концтаборів на Польщу (Там же, стор 62 і далі), однак при цьому він уникає поспішних заяв про долю польських жидів. Набагато більш докладна інформація про провідну роль жидів у сучасній Польщі міститься в книзі Кліффорда Р. Барнетта (Clifford R. Barnett) «Poland: its People, its Society, its Culture» («Польща — її народ, суспільство, культура», New Haven, 1958). Барнетт обережно і невизначено говорить про передбачувану кількість жидів в сучасній Польщі через приховування комуністами всіх даних про жидівське населення. Він акцентує увагу на помітній і всюдисущій ролі жидівської культури в Польщі, запроваджуваної за допомогою жидівських державних театрів, жидівських книг і радіопрограм, а також надто численних жидівських культурних товариств.

Тед Поль Алтон (Thad Paul Alton) в книзі «Polish Postwar Economy» («Польська повоєнна економіка», NY, 1955, p. 106) менш обачний щодо чисельності польських жидів і погоджується з цифрою з роботи Юджина Кулішера (Eugene Kulischer) «Population Changes behind the Iron Curtain» («Зміни населення за залізною завісою»), виданої в анналах Американської академії політичних і суспільних наук (вересень 1950 р.). У своїй роботі Кулішер робить безглузду заяву, що в 1949 році в Польщі проживало тільки 80 тисяч жидів. Чистої води здогадки та припущення Кулішера, характерні для узагальнень на власний розсуд про чисельність народів Європи, були визнані серйозними вченими вкрай ненадійними.

Махінації комуністичної цензури з цифрами у випадку з польськими жидами є сумно відомими. Жидівський об'єднаний комітет з розподілу, якому німці дозволяли мати представництво у Польщі аж до Перл-Харбора, в кінці 1945 р. підготував звіт в цифрах для Нюрнберзького військового трибуналу. Там стверджувалося, що загальна кількість жидів у Польщі скоротилася до 80 тисяч. Однак навіть комуністичні господарі Польщі не змогли запобігти великому жидівському погрому в Кільце 4 липня 1946 р., і за короткий термін понад 120 тисяч польських жидів перебралося з центральної частини Польщі до Західної Німеччини. Згодом, оцінка кількості жидів, які перебували у Польщі на кінець 1945 року, зазнала значної ревізії. Навіть Американо-жидівський щорічник від 1948–1949 років називає число в 390 000 замість раніше озвучених 80 тисяч.

Повна відсутність достовірних даних не завадила таким письменникам, як Якоб Лесчінскі (Jacob Lestschinsky) — «The Position of the Jewish People Today» («Позиції жидівського народу сьогодні», N.Y., 1952, pp. 4ff.) і Жак Вернан (Jacques Vernant) — «The Refugee in the Post-War World» («Біженець в післявоєнному світі», London, 1953, pp. 448ff.), вельми свавільно поводитися з фактами, оцінюючи число жидів в таких країнах, як Польща, Румунія та СРСР. Х.Б.М. Мерфі (HBM Murphy) та інші в книзі «Flight and Resettlement» («Політ і переселення», UNESCO, Lucerne, 1955, pp. 159ff.) з чималим здивуванням констатують, що жиди в таборах для біженців були набагато менше за категорії біженців засмучені психічно і емоційно неврівноважені. Автори знаходять це вражаючим тому, що жиди загальноприйняте вважаються головними жертвами Другої світової війни. Тим не менш, поміркувавши, можна зрозуміти, що багато жидів з таборів для біженців пережили під час війни набагато менше потрясінь, ніж інші категорії біженців. І, на відміну від інших біженців, які були доведені до повного відчаю, жиди вийшли з війни пануючою і переможною меншістю.

Центральне становище польських жидів у великій військовій драмі було зазначено в квітні 1943 року сенсаційним повстанням Варшавського гетто проти німецької влади, яка мала намір евакуювати з цього району всіх жидів і відправити їх в Люблін. Власне кажучи, більшість жидів оселилася там всупереч серйозним запереченням, ще до того, як почався безвихідний опір. У 1939 році до Варшави в пошуках притулку прибули жиди з багатьох польських міст; у якусь мить в гетто знаходилося не менше 400 тисяч чоловік. Варшава була сценою гігантського чорного ринку і активної торгівлі валютою та контрабандними товарами, включаючи сотні німецьких армійських уніформ, що продавалися польському підпіллю. Евакуація жидів на схід почалася 22 липня 1942 р., і до січня 1943 р. було переміщено не менше 316.822 чоловік.

Фотозвіт про бойові дії в гетто, що тривали з 20 квітня 1943 по 16 травня 1943 р., міститься в меморандумі Струпа («Trial of the Major War Criminals» («Процес над головними військовими злочинцями»), 1945–1946, vol. 26, pp. 628ff.). Німці разом з польськими прибічниками пішли на боротьбу до самого кінця, прагнучи завершити евакуацію гетто силоміць. Завзятий опір коштував багатьом людям життя в палаючих будівлях. Німецькі і польські наступальні сили втратили 101 людину убитими і пораненими, у той час як загальні втрати жидів оцінюються, як мінімум, в 16 тисяч осіб. Близько 55 тисяч жидів було схоплено і відправлено до Любліна. Подробиці цих подій аж до відправлення в Люблін представлені в художній формі в книзі Джона Херсея (John Hersey) «The Wall» («Стіна», Нью-Йорк, 1951).

Не так давно, в 1958 році, видавництвом МакГроу-Хілл (McGraw-Hill) в Нью-Йорку були надруковані «Notes from the Warsaw Ghetto: the Journal of Emanuel Ringelblum» («Записки з Варшавського гетто. Щоденник Емануеля Рінгельблюма»). Рінгенблюм був активним керівником в організації підривної діяльності проти німців в Польщі, включаючи Варшавське повстання 1943 року. У 1944 році він був заарештований і страчений. Редактори американського видання щоденника Рінгельблюма визнають, що їм був заборонений доступ до оригіналу щоденника, що знаходиться у Варшаві і не пройшов через цензуру, так само як і до його копії, відправленої в Ізраїль. Замість цього вони вірно слідували виданню, що пройшло цензуру і опубліковане комуністами в 1952 році у Варшаві. Це в точності така ж сама ситуація, яка мала місце у випадку американського видання так званих мемуарів Хьосса.

Тим не менш, доповідь Рінгельблюма містить набагато більше гіркоти, ніж книга Херсея в тому, що стосується звинувачень варшавським лідерам Жидівської ради та жидівської поліції, котрі взяли на себе більшість справ при організації відправлення населення Варшавського гетто в Люблін. Основний акцент в книзі робиться на необхідності жидівської єдності і усунення розбіжностей, що панували серед польських жидів. Це залишилося панівною темою сіоністських лідерів і було ясно виражено в гучній промові ізраїльського прем'єра Давида Бен-Гуріона (David Ben-Gurion) 28 грудня 1960 р., в якій той робить нападки на слабкість, що нібито мала місце, і відсутність справжнього сіоністського завзяття в широких колах американського жидівства. Ізраїльський сіонізм і понині продовжує вимагати повного підпорядкування Ізраїлю усіх жидів в некомуністичному світі.

Як і повість Херсея, щоденник Рінгельблюма в загальних поняттях і виключно на основі чуток згадує про нібито існуючий план щодо винищення польських жидів. Широко стверджувалося, що польське жидівство було знищено у Другій світовій війні. Однак (не кажучи вже про тих жидів, які втекли до Росії або емігрували до Ізраїлю і на Захід), як польські викладачі, які сьогодні відвідують США по обміну, так і американські поляки, які їдуть до Польщі в гості, погоджуються з Барнеттом у тому, що жиди відіграють велику роль в сучасній Польщі. Неофіційні підрахунки, які вони роздобули від самих поляків, показують, що в сучасній Польщі проживає як мінімум півмільйона жидів, причому ця цифра, швидше за все, занижена. З цією цифрою слід враховувати масовий вихід жидів з Польщі після 1945 року. Раніше ми оцінювали, що жидівське населення в німецькій зоні окупації у 1939 році (яка на сході впритул наблизилася до нинішнього східного кордоні Польщі) навряд чи складало більше 1 млн. 100 тис. Безсумнівно, відомо досить багато даних для того, щоб неупереджений дослідник розглядав уявне знищення польських жидів як міф, почасти побудований навколо драматичних обставин повстання у Варшавському гетто у квітні і травні 1943 року.