Розділ «20. Ганс Грімм і його фундаментальний аналіз Гітлера, націонал-соціалізму та жидівського питання»

Ганс Грімм (Hans Grimm), видатний і по-справжньому незалежний німецький письменник (помер у 1959 році), написав, поза всяким сумнівом, кращу для свого часу книгу про ідеї та програми Гітлера — «Warum — Woher — Aber Wohin?» («Чому? Звідки? Куди?», Lippoldsberg, 1954). Буде як справедливо, так і доречно представити у цьому довгому дослідженні жахливих звинувачень, висунутих проти Німеччини, суть роздумів Грімма на теми Гітлера, Німеччини та жидів. Довгі роки після смерті Гітлера Грімм відкладав свою працю, до тих пір, поки — в результаті тривалих роздумів і широкого погляду на речі — не прийшов до переконання, що він може неупереджено судити про покійного лідера Німеччині. Перш за все, він визнав у Гітлері людину, що народила диво по-справжньому німецької національної спільноти. Класові конфлікти — як ті, що були пережитками феодальної епохи, так і більш сучасні, які експлуатував Карл Маркс, — були практично повністю подолані.

Грімм вперше зустрівся з Гітлером в 1928 році. Він побачив, що Гітлер має тверду віру в вирішальне значення міцної англо-німецької угоди. Гітлер у ті дні все ще шукав людину, здатну керувати Німеччиною з платформи руху, для якого він сам був пророком.

Грімм за всіх часів зберігав незалежне ставлення до Гітлера і до його роботи. На виборах 1934 року він проголосував проти поєднання посад президента і канцлера, вважаючи, що Гітлер не заслуговував мати в своїх руках стільки влади. На ту пору Гітлер вже вирішив, що саме він повинен керувати Німеччиною в добу її найбільшої кризи, тому що більш придатна і компетентна особистість, на яку він сподівався, так і не з'явилася. Недовіра Грімма до Гітлера не зменшувалася аж до кінця Другої світової війни. Незважаючи на це, він зазнав огиду від мерзенних подробиць спроби замаху на Гітлера 20 липня 1944 р., коли німецький офіцер Штауффенберг (Stauffenberg), невдалий вбивця фюрера, підклав бомбу із наміром вбити також і інших людей, аби врятувати своє власне життя.

Грімм був суперечником антижидівської політики Гітлера, однак він зізнається, що у всьому світі він особисто стикався з горезвісної зрадливістю до Німеччини з боку так званих німецьких жидів (Там же, стор. 53–54). У 1929 році Гітлер повідав Грімму, що довготривалий розпад Німеччини стане лихом для західної цивілізації і що він упевнений в тому, що порятунок Європи і Америки залежить від порятунку Німеччини. Фундаментальне проамериканське ставлення Гітлера було також підтверджено Ернстом Ханфштенглем (Ernst Hanfstaengl) в книзі «Unheard Witness» («Непочутий свідок», Philadelphia, 1957, сторінки 183ff.). Ханфштенгль відзначає, що Гітлеру було не дуже важко на базі фактів прив'язати до жидів звинувачення у безжальній експлуатації Веймарської Німеччини. І дійсно, економічний стан жидів в Німеччині був набагато більш вражаючим і поширеним, ніж у Великобританії чи Сполучених Штатах (Там же, стор. 35 і далі).

Грімм відзначає, що Гітлер і Ґеббельс, якого він також часто бачив після 1931 року, обстоювали окрему жидівську державу. Це показує, що їхня думка з жидівського питання не обмежувалося виключно негативним чинником збавлення Німеччини від її жидів, а, навпаки, вони держалися позитивного підходу в рамках сучасного сіонізму.

Гітлер розглядав жидів як свідому перешкоду на шляху до створення німецької національної спільноти. Грімм пише, що Гітлер прагнув до воістину демократичної німецької спільноти без традиційної парламентської основи, яка в минулому так невдало послужилася Німеччині. Приголомшливий ентузіазм, який Гітлер пробудив у німецькому народові в 1933 році, тривав і під час війни, аж до того моменту, коли стало очевидно, що вороги Німеччини, крім іншого, матимуть змогу відкинути і стерти надії і мрії всього німецького народу. Навіть сам Грімм повною мірою усвідомив трагічність цієї ситуації тільки після смерті Гітлера. Грімм відзначає, що в 1945 році він зустрічав безліч колишніх в'язнів німецьких концентраційних таборів, що знаходилися в доброму здоров'ї, - тих самих таборів, які згодом незагнуздана пропаганда німецьких злодіянь опише як досконалі пекельні лігва смерті.

Грімм засуджує антижидівські демонстрації, котрі організував Ґеббельс 20 листопада 1938, проте він слушно зазначає, що вони були не гіршими за поводження з німцями упродовж Першої світової війни в інших країнах, включаючи США. Те, що це зауваження про поводження американців з німцями під час Першої світової війни, є, фактично, применшенням, було ретельно доведено Г. Петерсоном (H.C. Peterson) і Дж. Файтом (G.C. Fite) в роботі «Opponents of War, 1917–1918» («Воюючі сторони. 1917–1918 роки», Madison, Wisconsin, 1957). В цій книзі докладно розглядається що відбувалося в ті роки в США. За подібних обставин, а також приймаючи до уваги «досягнення» американців в жорстокому поводженні з німцями в 1917–1918 роках, слова Рузвельта, виголошені ним на американській прес-конференції від 14 листопада 1938 р. — про те, що йому насилу віриться, що такі речі, як листопадові демонстрації в Німеччині 1938 року, могли відбутися в цивілізованій країні — звучать більш ніж іронічно. До того часу американський сіоністський лідер Семьюель Унтермайер (Samuel Untermeyer) вже більше п'яти років влаштовував бойкоти та вів «священну війну» проти німців.

Гітлер сам був шокований листопадовими заходами 1938 року, організованими Ґеббельс ом, і навіть заявив, що подібні події можуть назавжди зруйнувати націонал-соціалістську Німеччину. Англійський дипломат Оджилві-Форбс (Ogilvie-Forbes) передав з Берліна до Лондона про свою впевненість у тому, що подібні випадки не повторюватимуться.

Після Другої світової війни Грімм особисто зробив висновок, що стародавній жидівський народ, який не мав своєї землі 2.000 років, при спробі заволодіти світом буде експлуатувати збентеження і нерішучість більш молодих сучасних народів. Створення сіоністської жидівської держави буде недостатнім заходом для запобігання цієї небезпеки, якщо тільки воно не буде проведено в широкому масштабі і не охопить більшість жидів у світі.

У листопаді 1938 року Освард Піроу (Osward Pirow), міністр оборони ПАР, звернувся до Гітлера з планом щодо створення фонду для вирішення проблеми еміграції жидів з Європи. Проект повинен був здійснений на міжнародній основі; для його реалізації виділялося 2,5 млрд. доларів з німецько-жидівських та інших жидівських джерел. Пропозиція була схвалена Гітлером, проте була заблокована в Лондоні. Така сама доля спіткала й пропозицію Піроу щодо угоди між Німеччиною і Заходом, яка розв'язала б руки Німеччини у Східній Європі.

У травні 1939 р. англійським жидом Джорджем Расселом Штрауссом (George Russel Strauss) була організована і профінансована ретельно продумана змова з метою вбити Гітлера — і це в той час, коли Англія і Німеччина перебували у мирі. Різні наймані вбивці намагалися отримати винагороду, обіцяну Штрауссом, однак у них нічого не вийшло. Тим не менш, спроби вбити Гітлера тривали довгий час навіть після того, як Англія і Німеччина увійшли в стан війни. Грімм підкреслює, що ці спроби ажніяк не вплинули на політику Гітлера щодо жидів, і це незважаючи на те, що Гітлер знав, що спрямовані проти нього змови подібного роду організовуються з закордону.

Грімм справедливо звертає увагу на те, що на Нюрнберзькому процесі сторона звинувачення робила все можливе, щоб не допускати до розгляду матеріали, засновані на фактах, які могли викрити гігантський обман всієї теорії про те, що під час війни націонал-соціалістський уряд знищив шість мільйонів жидів. Адвокатам захисту не дозволялося піддавати сумніву зроблені заяви за допомогою перехресного допиту. Але, незважаючи на це драконівське обмеження, вони все ж зробили кілька яскравих спроб за допомогою обвідних атак.

Ніхто з численних знайомих жидів Грімма з Німеччини не був убитий. Навпаки, всі до єдиного пережили війну. Однак окупаційна влада в Німеччині після 1945 року чинила економічний і політичний тиск для того, щоб не допустити вільного розслідування шанованими вченими цих звинувачень в жорстокості. Цю політику продовжив Боннський уряд Аденауера.

Гітлер хотів створити з Німеччини ефективну перешкоду набігам зі Сходу, у відповідності з традиціями європейської історії. Він плекав надію створити дружню міжнародну лігу націоналістичних урядів народів Європи. Жидівські оратори — на кшалт Унтермайера (Untermeyer) або Вейцмана — зайняли таку ж непохитну позицію, як і радянські марксисти, в спробі підірвати всі подібні ідеї. Англо-німецький договір про дружбу від 30 вересня 1938 р. начебто подарував велику надію на те, що Європу чекає краще майбутнє, проте протягом всього лише декілька днів тиску з боку «анти-мюнхенців» у лавах партії торі вирвали з рук Чемберлена ініціативу щодо дружби з Німеччиною.

Грімм вважав, що Гітлер повністю і в належній мірі усвідомив небезпеку подібної ситуації в промові, виголошеній їм 9 жовтня 1938 в Саарбрюкені, де він піддав критиці анти-мюнхенське англійське угруповання.

У 1939 р. англійцям вдалося збудити поляків, і польські німці протягом довгих місяців перед вереснем 1939 р. цілодобово випробовували на собі те, що німецькі жиди зазнали всього лише один раз, 10 листопада 1938 р. У міжнародній пресі спостерігалося небагато співчуття до цих польських німців. Нічого дивного, це ж були не жиди.

Грімм визнає зацікавленість Гітлера в адекватному економічному доступі до сировинних матеріалів Східної Європи. Він був упевнений, що за нормальних умов Гітлер задовольнив би потреби Німеччини, дотримуючись при цьому німецько-радянського пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. Коли в 1936 р. на Нюрнберзькому партійному з'їзді Гітлер заявив, що якби Німеччина мала ресурси Уралу вона купалася би в розкоші, він зовсім не говорив, що Урал повинен належати Німеччині. Німецький лідер мав на думці лише те, що німці використовували би природні багатства краще, ніж це робили радянські господарі Росії на той час. Грімм вважає, що період від листопада 1938 р. по вересень 1939 р. був найважчим часом для Гітлера (за винятком 1944 і 1945 років). Його бажання розумно перебудувати Європу було поставлено під загрозу через інтриги, які плели британські фанатики, керуючись міркуваннями про традиційний баланс сил.

Потім розпочалася Друга світова війна, а разом з нею — поширення комунізму і страждань для всієї Європи. Після 1945 року Грімм обговорював долю жидів у період Другої світової війни з експертами із статистики населення всієї Німеччині, а також із численними німцями, які особисто стикалися з системою німецьких концтаборів. Грімм відзначає загальну одностайність, засновану на оцінках Червоного Хреста, згідно з якими кількість жидів та інших меншин, які стали жертвами німецької політики за всю Другу світову війну, не могла бути більше 350 тисяч, причому багато хто з цих людей загинули від союзницьких бомбардувань та інших природних причин (Там же, стор. 290). Це залишає дуже вузьку щілину для тверджень про масове знищення в газових камерах.

Грімм гірко оплакує погане поводження з жидами — там, де таке відбувалося, — однак він ні на одну мить не вважає, що нещастя жидів перевершили страждання німецького народу під час війни, яка завершилася безпрецедентною катастрофою для Німеччини і небаченим тріумфом для жидів. Незважаючи на це, Грімм робить висновок, що як жидівське так і німецьке питання існуватимуть до тієї пори, поки для більшості жидів не буде створена власна батьківщина (Там же, стор. 561).