Розділ «15. Справжнє призначення СС і його роль в ілюзії геноциду»

Загальновідомою є роль Мюнхенського кардинала Фаульхабера в знятті з керівництва концтабору в Дахау звинувачення щодо геноциду проти жидівського народу. Комуністичне видання мемуарів Хьосса вірно вказує, що в 1933 і 1934 роках умови дисципліни в Дахау були суворіші, ніж у Заксенґаузені чи Флоссенбурзі. Це здебільшого залежало від місцевого персоналу, який згодом замінили. Сотні письмових показань свідчать, що під час війни умови в Дахау були спокійні й у цілому гуманні. Приміром, польський підпільник Ян Пєчовяк (Jan Piechowiak) перебував у Дахау з 22 травня 1940 до 29 квітня 1945 р., тобто майже всю війну. 21 березня 1946 р. він дав показання, згідно з якими під час його перебування в Дахау з в'язнями добре поводилися, додавши, що есесівський персонал у таборі був «добре дисциплінований».

Берта Шірочін (Berta Schirotschin), котра працювала в їдальні в Дахау впродовж усієї війни, дала показання, згідно з якими ті, хто працювали, щоранку о 10 годині отримували другий сніданок — і це аж до початку 1945 року й незважаючи на зростання злиднів в Німеччині. Неможливо навіть й уявити, щоб німецькі військовополонені в таборах союзників користувалися подібними привілеями — як під час, так і після війни.

Особовий склад різних німецьких таборів залишався напрочуд ввічливим і терпимим до в'язнів, незважаючи на неймовірно низьку якість їхньої праці. Типову ситуацію описав 13 серпня 1947 р. Ріхард Ґьобель (Richard Goebel) — службовець порт ландцементної корпорації. Ґьобель мав контакти з в'язнями Освенціма й спостерігав за іхнею працю протягом усіх 1943 і 1944 років. Він навів приклад робіт в одній каменоломні, де працювали 300 вільних німецьких робітників і 900 в'язнів Освенціма. Усю важку роботу робили вільні німці. В'язнів жодного разу не змушували працювати понад звичайні вісім годин на добу. Ґьобель відзначив, що раніше він керував таким же проектом з 350 вільними робітниками, проте з новою змішаною групою, що складалася з 1200 осіб, йому так і не вдалося отримати більш високу швидкість виробництва. Інакше кажучи, робота 900 в'язнів була рівносильна роботі 50 вільних німецьких робітників. Ґьобель жодного разу не бачив, щоб з в'язнями Освенціма погано поводилися. Крім цього, ті в'язні, які добре працювали, отримували щедрі премії у вигляді додаткових харчів і тютюну.

Низький рівень продуктивності праці в'язнів, підтверджений сотнями письмових свідчень з Освенціма й інших концтаборів, зовсім не спричиняв автоматичного суворого поводження чи репресій, як багато хто міг би подумати. Керівний персонал таборів змирився з цією обставиною, як з чимось саме собою зрозумілим. Низькі й повільні темпи праці були особливо характерні для Дахау, однак старий комуністичний проводир Ернст Руфф (Ernst Ruff) 18 квітня 1947 дав письмове показання, у якому заявив, що поводження з в'язнями в таборі, так само як і умови роботи, залишалися гуманними.

Сумне здивування есесівців, яке вони висловлювали при звинуваченнях, спрямованих проти їхньої організації, відображене в письмовому свідченні генерал-майора СС Хайнца Фанслау (Heinz Fanslau). Протягом останніх років війни Фанслау відвідав більшість німецьких концтаборів. Крім військових обов'язків на фронті, він приділяв пильну увагу умовам утримання в концтаборах. Союзники обрали його головною мішенню голослівних тверджень про змову щодо винищення жидівського народу. Стверджувалося, що Фанслау зі своїми численними контактами мав бути повністю інформований. Коли поповзли перші чутки, що Фанслау постане перед судом і буде засуджений, зібрали сотні письмових показань від жидів та свідків Ієгови — колишніх ув'язнених таборів, які він відвідував. 6 травня 1947 року, прочитавши всі матеріали звинувачення проти персоналу концтаборів на додатковому Нюрнберзькому процесі № 4, Фанслау з розпачем викликнув: «Цього не може бути, адже тоді я би теж хоч що́сь про це знав».

Колишнього начальника табору в Бухенвальді Германа Пістера (Hermann Pister) катували, щоб він підписав на Нюрнберзькому процесі заяву про те, що в'язнів концтаборів, які відмовлялися працювати, розстрілювали. Однак обвинувачі-союзники зіткнулися зі стійкою завзятістю й витримкою Ґерхарда Маурера (Gerhard Maurer), який керував усіма табірними роботами в Бухенвальді. Маурер так і не зламався й 11 липня 1947 р. у гігантському письмовому показанні на Нюрнберзькому процесі він ретельно розібрав справжній стан справ. Він довів, що вигаданий наказ про розстріл ув'язнених, які відмовлялися працювати, суперечив тому, що практикувалося насправді, і що подібний наказ попросту ніколи не видавався.

Лейтенант-полковник СС Курт Шмідт-Клевенов (Kurt Schmidt-Klevenow), який був юристом у відділі економіки й управління системою концтаборів, 8 серпня 1947 р. з великою переконливістю доводив, що Поль завжди був сумлінним і відповідальним службовцем. Не дивно, що ні його показання, ні письмові свідоцтва, наведені вище, так і не оприлюднили. Адже вони зображають зовсім іншу картину, ніж ту, яку обвинувачення в Нюрнберзі хотіло всучити світовій громадськості. Залишається тільки сподіватися, що одного дня опублікують нюрнберзькі документи, ретельно й сумлінно відібрані об'єктивними видавцями. Проте всі нинішні опубліковані видання нюрнберзьких документів просто курйозні своєю однобічністю.

Шмідт-Клевенов звернув увагу на те, що після успішно проведеної справи Зауберсвайґа в 1940 році Поль надавав повну підтримку судді Конраду Морґену в судових розслідуваннях порушень у різних концтаборах. А в складній справі Лакебуша Поль діяв навіть з більшою ретельністю, ніж сам Морґен. У знаменитому судовому процесі Морґена над комендантом Бухенвальда Кохом, на який запросили німецьку громадськість, як Поль, так і Шмідт наполягали на осуді і страті Коха, тоді як Морґен був готовий задовольнитися відстрочкою процесу на невизначений термін і відставкою Коха.

У 1947 році Шмідт пояснював, що Поль сприяв такій організації системи концтаборів, за якої начальники місцевої поліції поділяли б разом зі СС важливі юридичні повноваження. В численних випадках Поль проявляв ініціативу й наполягав на суворій дисципліні серед табірного персоналу. Це завдяки його особистим зусиллям у справі Рамдора притягли до суду й осудили гестапівця, котрий побив жінку в Равенсбрюці.

Типовим «доказом», представленим звинуваченням й оскарженим захистом на процесі з концтаборів, є показання свідка Алоїза Хьолльріґеля (Alois Hoellriegel). У 1946 році Хьолльріґель зіграв важливу роль в осуді й страті командувача СС Ернста Кальтенбруннера. Він стверджував, що в австрійському таборі Маутхаузені відбувалося масове знищення газом і що він, будучи членом табірного персоналу, особисто бачив, як Кальтенбруннер брав участь у цих діях.

До моменту процесу над Полем в 1947 році ця заява, підписана Хьолльріґелем під тортурами, вже втратила свою вагомість. Захист довів, що в Маутхаузені всі випадки смерті систематично перевірялися регулярною місцевою поліцією. До того ж, зібрано тисячі письмових показань від колишніх жидівських в'язнів Маутхаузена, які свідчили, що в таборі панували гуманні й спокійні умови і що з в'язнями добре поводилися.

Ефективна робота адвокатів захисту — та, що не одержала визнання в офіційних нюрнберзьких документах, — була проте підтверджена багатьма видатними американськими діячами, котрі досліджували це питання. Типовим прикладом можуть бути коментарі Стівена Ф. Пінтера (Stephen F. Pinter), який після війни протягом шести років був юристом Військового департаменту США в окупаційних військах, розташованих у Німеччині й Австрії. У номері від 14 червня 1959 р. в католицькому журналі «Our Sunday Visitor»[ «Наш недільний відвідувач»] він робить наступну заяву:

«Я був в Дахау протягом 17 місяців після війни як юрист Військового департаменту й можу заявити, що в Дахау не було ніяких газових камер. Те, що показували відвідувачам і екскурсантам і помилково називали газовою камерою, було крематорієм. В інших концтаборах в Німеччині також не було газових камер. Нам казали, що газова камера є в Освенцімі, але оскільки він перебував в радянській зоні окупації, ми не могли в цьому переконатися, тому що росіяни нас туди не пускали. З того, що я взнав, провівши після війни шість років в Німеччині й Австрії, мали місце випадки вбивства жидів, проте число вбитих, безумовно, менше мільйона. Я опитав тисячі жидів колишніх в'язнів концтаборів на території Німеччини й Австрії, і вважаю себе цілком компетентним у цьому питанні».

Виходячи з таких заяв, не дивно, що папський престол твердо й непохитно відмовлявся приєднатися до тих, хто звинувачує Німеччину в проведенні цілеспрямованої політики знищення жидівського народу в Європі. Зрештою, американці одержали право відвідувати Освенцім (вже після того, як Пінтер виїхав з Німеччини), але від того часу минуло багато років і комуністи Польщі мали широкі можливості аби підготувати сцену для подібних візитів.