Розділ «10. Беззастережна капітуляція, продовження війни і вплив цих факторів на долю європейських жидів»

Ейхман нібито відповідав за депортацію людей на зразок Хаймлера і Леві. На відміну від випадку з Маргарет Бубер, уявний досвід перебування в концтаборах Хаймлера і Леві почався набагато пізніше публічної заяви президента США Франкліна Д. Рузвельта про беззастережну капітуляцію, зробленої ним у Касабланці 13 січня 1943 року. Багато експертів вважають, що ця заява справила великий вплив на продовження війни й на просування комуністичних цілей у Європі. Бажання Німеччини укласти компромісний мир до літа 1942 року жодним чином не обмежувалося лише німецькою опозицією Гітлеру. Вальтер Шелленберг (Walter Schellenberg) в книзі «The Schellenberg Memoirs» («Мемуари Шелленберга», Лондон, 1956) розкриває той факт, що вже в серпні 1942 року Гайнріх Гіммлер був готовий розглядати компромісний мир, виходячи приблизно з територіальних позицій Німеччини на 1 вересня 1939 року. Характерні спроби Гіммлера укласти мир ще в 1942 р. були згодом підтверджені шведськими офіційними джерелами. Шелленберг став керівною особою в СД (служба безпеки СС) після вбивства в 1942 році в Богемії британськими агентами Райнхарда Гейдріха (Reinhard Heydrich). Він послідовно помірно впливав на Гіммлера.

Беззастережна капітуляція, поза всяким сумнівом, означала продовження війни до переможного кінця і йшла на користь Радянській Росії. Генерал Дж. Ф. Фуллер (JFC Fuller) в книзі «The Second World War» («Друга світова війна», Лондон, 1948, стор. 258-9) пояснює, що «Росія стане найбільшою військовою силою в Європі, отже, пануватиме в Європі». Полковник Ф. Мікше (FC Miksche) в книзі «Unconditional Surrender» («Беззастережна капітуляція», Лондон, 1952, стор. 255) стверджує, що «політика беззастережної капітуляції, що проголошена президентом Рузвельтом у Касабланці і підкріплена легковажною пропагандою, була необережно введена в дію».

Джордж Н. Крокер (George N. Crocker) в книзі «Roosevelt's Road to Russia» («Рузвельт на шляху в Росію», Чікаго, 1959, стор. 182) зазначає, що німці билися з відчайдушною мужністю і що «слова Рузвельта оповилися навколо шиї Америки і Британії наче дохлий альбатрос».

Заява про беззастережну капітуляцію аж ніяк не було раптовою ідеєю Франкліна Рузвельта, що прийшла йому в голову в Касабланці. Комптон Маккензі (Compton Mackenzie) у книзі «Mr. Roosevelt» (N.Y., 1944, стор. 251) датує походження плану про беззастережну капітуляцію до періоду «сімейної розмови» Рузвельта від 29 грудня 1940 року, приблизно за рік до формального вступу США в Другу світову війну.

Альфред Фагтс (Alfred Vagts) у статті «Unconditional Surrender — vor und nach 1943» («Беззастережна капітуляція — до й після 1943 року», Vierteljahrshefte fuer Zeitgeschichte, 1959/3) докладно й ґрунтовно пояснює як Друга світова війна, по суті справи, стала «хрестовим походом» на основі беззастережної капітуляції з тієї миті, як Сполучені Штати формально вступили у війну. Не було практично ніякої критики цієї політики — до й після Касабланки — з боку найближчого оточення Рузвельта (Вільям Буллітт (William C. Bullitt) є щасливим винятком). Елліотт Рузвельт (Elliott Roosevelt) у книзі «As He Saw It» (N.Y., 1946, p. 117) заявляє, що створювалося враження, начебто беззастережну капітуляцію придумав сам «дядечко Джо» Сталін.

Однак насправді ідея про беззастережну капітуляцію Німеччини була не зовсім американського походження, незважаючи на те, що Рузвельт проголосив це гасло в Касабланці в січні 1943 року. Політику подібного штибу розгорнули британці. Насправді, її основи були присутні у військових планах лорда Галіфакса задовго до вересня 1939 року. Підтвердження прийшло на початку вересня 1939 року, коли Галіфакс і англійці відмовилися прийняти італійський план з припинення німецько-польської війни — план, на який згодився Гітлер. Потім англійці відхилили пропозиції Гітлера про мир наприкінці німецько-польської війни. Після Дюнкерка британці ще раз відкинули пропозиції Гітлера про щедрий мир. Англійці як за Галіфакса й Чемберлена, так і за Черчілля вважали, що Німеччина повинна бути зруйнована дощенту.

Після деяких роздумів Рузвельт, схоже, усвідомив (як мінімум, на мить) недалекоглядність політики подібного штибу й 23 травня 1944 року відправив ноту Черчиллеві й Сталіну, радячи вернутися до політики Вудро Вілсона й пропонуючи зробити звернення до німецького народу через голови Гітлера і його уряду, пропонуючи мир у тому випадку, якщо націонал-соціалістський уряд буде повалено. Черчілль негайно ж відкинув цю пропозицію й 24 травня виголосив промову в палаті громад, у якій заявив, що Британія не прийме нічого, крім беззастережної капітуляції. Сталін 26 травня також наклав вето на пропозицію Рузвельта. Після цього Рузвельт уже не витрачав зусиль, щоб зупинити хрестовий похід за беззастережну капітуляцію (Gerhard Ritter, «The German Resistance», N.Y., 1958, p. 274; John L. Snell, «Wartime Origins of the East-West Dilemma over Germany», New Orleans, 1959, p. 128).

Написана безліч книг про спроби німецької опозиції стосовно Гітлера дійти задовільної згоди із західними державами в 1942 році для того, щоб одержати усередині Німеччини достатню підтримку для встановлення — революційним шляхом — нового уряду, який, певна річ, не був би антижидівським. Ханс Б. Ґізевіус (Hans B. Gisevius) у книзі «To the Bitter End» («До гіркого кінця», N.Y., 1948, p.p. 448ff.) і Фабіян фон Шлабрендорфф (Fabian von Schlabrendorff) у книзі «Revolt against Hitler» («Повстання проти Гітлера», N.Y., 1948, pp. 117ff.) підкреслюють значимість задовільної угоди між Німеччиною й західними державами про умови миру. Аллен Даллес (Allen Dulles) у праці «Germany's Underground» («Німецьке підпілля», N.Y., 1947, p.p. 167ff) звертає увагу на те, що він, глава Бюро стратегічних служб, котрий керував американським шпигунством зі Швейцарії, в 1942 році благоволив позитивній угоді з німецькою опозицією й рішуче представляв свої погляди американській владі в себе вдома. Ґерхард Ріттер (Gerhard Ritter) у книзі «Carl Goerdeler und die deutsche Widerstandsbewegung» (Stuttgart, 1954; Am. ed., The German Resistance, N.Y., 1958) розкриває той факт, що Ґерделер (якого пророкували на пост глави майбутнього опозиційного уряду) вдався у відчай, почувши про заяву щодо беззастережної капітуляції.

Існує незліченна кількість доказів на користь того, що американська влада мала вагомі причини вважати, ніби війна може бути доведена до швидкого кінця після того, як висадки в Північній Африці й поразка вермахту під Сталінградом створили позитивні умови для укладення миру, котрі за допомогою делегатів від німецької опозиції запропонували Німеччині у Швейцарії. Роберт Шервуд (Robert Sherwood) у роботі «Roosevelt and Hopkins» (N.Y., 1948, pp. 650ff.) розкриває той факт, що основними причинами, через які Рузвельт в 1943 році зробив заяву про беззастережну капітуляцію, були намагання завадити повстанню в Німеччині й неперевершеній пропозиції щодо миру навіть без спеціальних заохочувальних умов з боку західних держав. На той час Рузвельт явно не бажав, щоб Німеччина уникла остаточної й повної поразки у війні — так, як вона зробила за допомогою переговорів з президентом Вільсоном про капітуляцію на певних умовах в 1918 році.

Дивно, що з часів війни більшість письменників, критично налаштованих до беззастережної капітуляції, майже повністю зосередилися на сумному впливі цієї політики на продовження бойні військовими діями й сприяння остаточному комуністичному контролю над Європою. Це дивно, оскільки із загального числа творів про Другу світову війну темі впливу війни на європейських жидів надано більше значення, ніж будь-якій іншій. Безсумнівно, що можна було очікувати раннього вичерпного дослідження наслідків і впливу беззастережної капітуляції на долю європейських жидів. Зараз багато хто стверджує, що влітку 1942 року лідери американського жидівства нібито одержали повідомлення з Європи котрі переконали їх у тому, що Гітлер прагнув у буквальному розумінні слова здійснити фізичне знищення європейського жидівства. Було б логічно припустити — якби ці розповіді були цілком правдиві, — що американські жидівські лідери спробували б урятувати європейських жидів від такої моторошної долі за допомогою якнайшвидшого припинення війни. Закінчення війни було б єдиним ефективним засобом допомоги за обставин, які нібито мали місце. Можна вважати, що американське жидівство було набагато сильніше вражене заявою Рузвельта про беззастережну капітуляцію в січні 1943 року, ніж призначенням Гітлера канцлером Німеччини в січні 1933 року.

Генрі Морґентау (Henry Morgenthau, Jr.) у статті «The Refugee Run-Around» (журнал «Colliers», Nov. 1, 1947) стверджує, нібито урядові США ще із серпня 1942 року було відомо, що жидів нібито вбивають у великих кількостях. Проте, Морґентау і його помічник-комуніст Гаррі Декстер Уайт (Harry Dexter White) були гарячими прихильниками беззастережної капітуляції як до, так і після Касабланки. Вони також були американськими прихильниками радянського плану про перетворення Німеччини в пасовище для худоби. Цей план прийняли Рузвельт і Черчілль на конференції у Квебеку 1944 року й незабаром про нього довідалися як Гітлер, так і німецька опозиція, яка вціліла.

Існувало безліч відомих американських жидівських лідерів, які могли спонукати Рузвельта послухатися поради Аллена Даллеса й припинити війну, та вони цього не зробили. Марґарет Л. Койт (Margaret L. Coit) у книзі «Mr. Baruch» (Boston, 1957, pp. 468ff.) доводить, що Бернард Барух мав більший вплив на Рузвельта, аніж Вільям Буллітт, який виступав проти беззастережної капітуляції — хоча Буллітт непогано попрацював на Рузвельта в 1939 році, провокуючи початок війни в Європі. Барух (так само як і Морґентау та інші жиди — радники Рузвельта) 1942 року був палким прихильником беззастережної капітуляції, хоча ця політика була так чи інакше розрахована на те, щоб спричинити якомога більших людських втрат серед жидів.

Можна лише сподіватися на те, що незабаром знайдеться чесний і добре обізнаний жидівський дослідник, який докладно роз'яснить цей феномен, що мав бути неймовірно жахливим і просто незбагненним у світлі повідомлень про знищення жидів, яке нібито відбувалося 1942 року. Більше того, політика інтернування, що проводилася німецьким урядом з березня 1942 року, означала жахливі страждання для багатьох жидів у світлі політики беззастережної капітуляції, яку втілював Рузвельт, не кажучи вже про політику навмисного знищення жидів, яка нібито здійснювалася Німеччиною.

Ісаак Цаар (Isaac Zaar) у книзі «Rescue and Liberation: America's Part in the Birth of Israel» («Порятунок і звільнення — роль Америки в народженні Ізраїлю», N.Y., 1954, pp. 39ff.) із захопленням описує великий з'їзд нью-йоркських жидів від 9 березня 1943 р. За цих обставин то виглядає сумно й іронічно. Бен Хехт (Ben Hecht) представив на з'їзді свою драматичну жидівську постанову «Ми ніколи не вмремо» («We Will Never Die»; музика — Курт Вейль (Kurt Weill), постановка — Біллі Роуз (Billy Rose), режисер — Мосс Харт (Moss Hart)). Усього лише декількома тижнями раніше публічне оголошення американським президентом беззастережної капітуляції гарантувало тривалі й непотрібні страждання мільйонам європейських жидів, а також сотням мільйонів інших європейців.

Сайрус Адлер (Cyrus Adler) і Аарон Марґаліт (Aaron Margalith) у книзі «With Firmness in the Right: American Diplomatic Action Affecting Jews, 1840–1945» («Із упевненістю в правоті: дії американської дипломатії, які стосуються жидів. 1840–1945 рр.», N.Y., 1946, pp. 418ff.) стверджують, що 21 серпня 1942 р. Рузвельт зробив нібито вірний крок, попередивши, що за всі навмисні ексцеси проти жидів настане відплата. Наголос тут явно робиться на помсті німцям, а не на негайній допомозі європейським жидам. Необмежена американська юрисдикція в післявоєнній Німеччині, рівнозначна «беззастережній капітуляції», чітко виражена в припущенні, що США може здійснювати відплату в кожному випадку, де мали місце ексцеси проти жидів. Ця погроза, повторена 17 грудня 1942 р., виглядає досить жахливо в контексті офіційної політики беззастережної капітуляції, прийнятої наступного року.

В квітні 1943 року організували «Термінову конференцію з порятунку європейських жидів». Герберт Гувер (Herbert Hoover) був єдиним, хто виступив на конференції проти беззастережної капітуляції, причому він був усього лише почесним головою. Ухвалене рішення за багатьма пунктами було схоже з тим, яке пізніше прийняв Бранд, і передбачало еміграцію жидів з Європи під час продовження воєнних дій. Це була, м'яко кажучи, утопічна й незадовільна політика в порівнянні із заохоченням до якнайшвидшого закінчення війни. Це особливо справедливо, враховуючи небажання даного угруповання вести будь-які переговори з німцями. Всеосяжна німецька пропозиція з еміграції європейських жидів, представлена Адольфом Ейхманом у Лісабоні в 1940 році й ще раз — у Берліні в 1941 році, не принесла ніяких результатів, а будь-яка велика еміграція європейських жидів була, по суті справи, припинена після початку війни між Німеччиною й СРСР в червні 1941 року.

В березні 1942 року британці заборонили швартування в Палестині німецького пароплава «С. С. Штрума» («S.S. Struma») з 769 пасажирами-жидами з Європи. Незабаром пароплав затонув; урятувалася лише одна людина. Ще більш жахлива історія сталася раніше із французьким лайнером «Патрія» («Patria»). 25 листопада 1940 року лайнер підпалили і потопили англійські військові кораблі поблизу Хайфи. Тоді загинуло 2.875 жидів. На конференції у Вашингтоні від 27 березня 1943 року Антоні Іден (Anthony Eden) навів британські заперечення щодо евакуації європейських жидів у воєнний час (Адлер і Марґаліт, там же, стор. 396; Шервуд, там же, стор. 717).

Крім еміграції, «Термінова конференція» пропонувала бомбити концтабори. Мотивом для цього стало не стільки прагнення знизити промислове виробництво, пов'язане з таборами, скільки бажання стерти табори з з лиця землі. Це ґрунтувалося на наївному припущенні, що в'язні не будуть убиті, а зможуть утекти. Насправді, неможливо уявити, що зможе втекти велика кількість в'язнів. Великі людські втрати в результаті бомбувань і руйнування засобів забезпечення ув'язнених були б неминучими. Бомбардування, що дійсно проводилися в 1945 році, із супутніми їм кровопролиттям і стражданнями, створили, поза всяким сумнівом, найгірші умови, що мали місце в німецьких концтаборах (Цаар, Там же, стор. 60).

Здійснені у безвихідному контексті беззастережної капітуляції зусилля були рівною мірою незначними, за винятком ефективної роздачі гуманітарної допомоги ув'язненим концтаборів за допомоги Міжнародного Комітету Червоного Хреста, 22 січня 1944 року Франклін Рузвельт доручив своєму помічникові Морґентау фінансувати спеціальний Військовий комітет з біженців. Крихітну групу з 984 європейських жидів доставили під його заступництвом у спеціальний табір для біженців в Освего (штат Нью-Йорк) у липні 1944 року. Окупація Німеччиною в березні 1944 року Угорщини, яка, найімовірніше, не відбулася якби не погроза беззастережної капітуляції, призвела до створення 2 квітня 1944 р. Нью-йоркської конференції угорських жидів. Ця група переконувала Сталіна прискорити військові дії проти угорців як визначального засобу допомоги угорським жидам. Це було найліпшою допомогою, яку вони могли запропонувати угорському жидівству (Цаар, Там же, стор. 78-141).