Розділ «19. Лідери націонал-соціалістів і політика знищення жидів»

Потужна і затяжна полеміка розгорілася навколо того, хто з ключових фігур в німецькому керівництві в першу чергу підтримував масове знищення європейських жидів, що нібито відбувалося. Перш за все необхідно розглянути Адольфа Гітлера і проаналізувати точку зору, згідно з якою Гітлер був активним учасником кампанії із знищення європейських жидів.

Йоахім фон Ріббентроп (Joachin von Ribbentrop) в книзі «Zwischen London und Moskau» («Між Лондоном і Москвою», Leoni, 1953, pp. 274ff.) зазначає, що Гітлер був впевнений, що Друга світова війна не почалася б, якби не жидівський вплив. Гітлер розглядав боротьбу Німеччини з Великобританією і Сполученими Штатами як катастрофу для західної цивілізації і тріумф для комунізму. Він знав, що Рузвельт використав усі доступні засоби для провокування війни в Європі ще до того, як 3 вересня 1939 р. Англія оголосила війну Німеччині. Гітлер вважав, що Чемберлен не допустив би війни, якби не тиск з боку Рузвельта. Більш того, Гітлер вважав, що Рузвельт не провокував би війну, якби він не отримав підтримку і схвалення з боку впливової американо-жидівської спільноти.

Погляд самого Ріббентропа на даний стан справ був більш проникливим, реалістичним і акуратним. Він вважав, що Рузвельт був би не в змозі переконати Англію вступити у війну з Німеччиною, якщо б лорд Галіфакс не слідував традиційній британській імперіалістичній політиці, заснованої на рівновазі сил. Ріббентроп нагадував Гітлеру, що жидівський вплив в Англії був все ще незначним під час тривалої боротьби з Наполеоном, який прийняв традиційну антижидівську позицію Вольтера. Дружня позиція кайзера Вільгельма Другого по відношенню до жидів не мала ніякого впливу на запобігання нападу Англії на Німеччину в 1914 році.

Ріббентроп часто вступав у дискусії з Гітлером щодо жидівського питання — під час війни і навіть на їх останній зустрічі 22 квітня 1945 р. Він був упевнений, що Гітлер ніколи навіть і близько не подумував про знищення європейських жидів.

Найбільш всеосяжна спроба документувати тезу про те, що Гітлер особисто скеровував зусилля зі знищення європейських жидів, була здійснена англійським жидом Джеральдом Райтлінгером. Розширена німецькомовна версія його головної роботи вийшла під назвою «Die Endlosung: Hitlers Versuch der Austrottung der Juden Europas, 1939–1945» («Остаточне розв'язання. Зусилля Гітлера зі знищення європейських жидів. 1939–1945 рр..», Берлін, 1956). Ця назва була дана через припущення, що Райтлінгеру вдалася його спроба. Повна назва більш раннього англійського видання його роботи від 1953 року не згадує Гітлера.

Райтлінгер визнає, що термін «остаточне розв'язання жидівського питання» — в тому вигляді, в якому німецькі лідери вживали його з моменту початку війни з Польщею до війни з СРСР, — не має нічого спільного зі знищенням жидів. Далі він розглядає наказ Гітлера від липня 1941 року, що передбачав знищення захоплених політичних комісарів, і робить висновок, що той супроводжувався усним наказом Гітлера для спеціальних «оперативних груп» знищувати всіх радянських жидів (там же, стор. 91). Це припущення грунтувалося на чистої води дедукції і було спростовано вище. Райтлінгер особисто наводить заяву одного з керівників СС і начальника особистого штабу Гіммлера, Карла Вольфа (Karl Wolff), про те, що Гітлер нічого не знав про будь-яку програму знищення жидів (там же, стор. 126).

Райтлінгер згадує про непрямий «доказ», котрий нібито міститься в застереженні Гітлера, яке він зробив у своїй промові в Рейхстазі 30 січня 1939 року, про те, що нова європейська війна означатиме кінець для жидівської раси в Європі. Йому не вдалося процитувати цю заяву Гітлера в контексті, де йдеться про те, що трагедія нової війни спонукає інші європейські країни застосувати антижидівські програми, вже прийняті Німеччиною та Італією. У цьому сенсі, кінець для жидівської раси в Європі означатиме дещо зовсім інше, ніж фізичне знищення жидів. Це означає всього лише усунення їх непропорційного — в порівнянні з їх відносною чисельністю — впливу. Райтлінгер також винен в іншому помилковому тлумаченні подібного роду: він заявляє, що газета СС «Шварцес Корпс» («Schwarzes Korps») в номері від 24 листопада 1938 проповідує знищення жидів, а не усунення їх впливу (Там же, стор. 9).

Зрештою, Райтлінгер заявляє, що він виявив переконливий доказ гітлерівської політики щодо знищення — у протоколі розмови між Гітлером і угорським регентом Хорті, яка відбулася 17 квітня 1943 року. Гітлер скаржився на чорний ринок і підривну діяльність угорських жидів, після чого зробив наступну заяву: «Вони повністю поклали край цим умовам в Польщі. Якщо жиди не бажають там працювати, вони будуть розстріляні. Якщо вони не можуть працювати, то вони хоча б не будуть процвітати» (Там же, стор. 472).

Ніколи не було знайдено ні найменшого доказу, що ці коментарі розлюченого Гітлера супроводжувалися діючим наказом розстрілювати тих жидів, які не бажали працювати. Райтлінгер визнає, що Гітлер намагався умовити Хорті звільнити 100 тисяч жидів для роботи в «програмі винищувачів» німецьких повітряних сил на той момент, коли стрімко зростала інтенсивність повітряних бомбардувань Німеччини (Там же, стор. 478). Це показує, якнайбільше, що в думках Гітлера ідея про примусову працю жидів взяла гору над планом еміграції. Метою Гітлера в суперечці з Хорті явно було збільшення його робочої сили і зовсім не знищення жидів.

Робота Райтлінгера здійснила значний вплив і користувалася великим авторитетом в жидівських колах. «Жидівський щорічник» (London 1956, pp. 304ff.) відзначає, що зазвичай стверджується, ніби «Гітлером було вбито» 6 мільйонів жидів, однак Райтлінгер запропонував нижчу цифру в 4.194.200 «відсутніх жидів», з яких третина померла з природних причин. Це знижує число навмисно знищених жидів до 2.796.000.

Близько 2,5 млн. уявних жертв у заниженій цифрі Райтлінгера нібито прибули з Польщі та Румунії, і, тим не менш, він заявляє, що всі дані з цих країн вельми гіпотетичні. Більш того, поразка німців під Сталінградом не дозволила їм широко втручатися в долю румунських жидів. По суті, можна додати, що всі статистичні дані, які використовує Райтлінгер — навіть незважаючи на те, що вони більш розумні і правдоподібні за дані будь-якого іншого жидівського статистика, що займається проблемою знищення у великому масштабі — є «вельми гіпотетичні» і що він нищівно провалився, намагаючись довести, що Гітлер особисто був режисером спроби знищити європейських жидів.

Враження від книги Генріха Гофмана (Heinrich Hoffmann) «Hitler was my Friend» («Гітлер був моїм другом», London, 1955, pp. 191ff.) наступне: під час Другої світової війни Гітлер був практично повністю зайнятий військовими справами, а його зацікавленість в жидівському питанні вельми виразно підпорядковувалася німецькій військовій економіці. Ситуація, схоже, змінилася тільки в квітні 1945 року, коли Гітлер зіткнувся з кошмаром майбутнього радянського панування над Європою. У ці останні дні він знову звернув усю увагу на діяльність жидів (Там же, стор. 227).

Гофман був близьким другом Гітлера, який йому повністю довіряв. У серпні 1939 року Гітлер сказав, що як він, так і Англія блефують щодо війни. Почалася війна, і Гофман виявив, що Гітлер робив усе від нього залежне, щоб уникнути тиску з приводу вторгнення до Великобританії в 1940 році. 22 червня 1941, після початку війни з СРСР, Гофман зрозумілим чином впав у смуток, проте Гітлер терпляче і докладно пояснив йому, чому він вважає превентивну війну на Сході необхідною для безпеки Німеччини. Головною причиною було, зрозуміло, те, що Гітлеру не вдалося досягти компромісного миру на Заході (Там же, стор. 115 і далі).

Свен Хедін в книзі «В Берліні без призначення» (Буенос-Айрес, 1949) пише, що в період з 1933 р. по 1942 р. він мав часті контакти з Гітлером. Гітлер знав, що цей видатний шведський вчений-дослідник (котрий частково був жидом) був проти переслідування жидів в будь-якій формі. Книга Хедіна «Німеччина і світовий порядок» (Лондон, 1937) була заборонена в Німеччині, хоча автор, в силу своєї дружби з Гітлером і Ґьорінґом, сподівався в майбутньому отримати основний дохід від продажу книги поза Німеччиною для наукових цілей. Хедін допускає, що до 1933 року німці мали законну образу на їх невелику жидівську меншину. Жиди, незважаючи на те, що вони становили лише 0,8 % від населення, складали 23,07 відсотка всіх юристів в Німеччині і отримували велику частку доходу з німецької торгівлі та промисловості. Тим не менш, він вважав, що Німеччина «обійшла б стороною» жидівське питання, якби не поразка 1918 року і подальші злигодні Німеччини. Легко зрозуміти, чому прийняття Хедіном теорії «цапа-відбувайла» для пояснення націонал-соціалістської антижидівської політики не сподобалося націонал-соціалістам.

У «Берліні без призначення» Хедін висловлює побоювання з приводу того, що люди і події епохи Гітлера будуть зображуватися виключно в перспективі і інтересах більш пізнього періоду протягом дуже багатьох років. Факти підтвердили це передбачення. У тому, що стосується націонал-соціалізму, ставлення Заходу залишилося таким самим, як і ставлення СРСР. Незважаючи на холодну війну і гострі розбіжності з різних питань, у тому, що стосується подій в Німеччині до 1945 року, панує повна одностайність. Так само як і у ворожості по відношенню до націонал-соціалізму.

Згідно Хедіну, Гітлер не хотів воювати з Заходом. Війна, нав'язана Гітлеру Заходом, закінчилася грандіозною перемогою для комунізму і нищівною політичною і моральною поразкою для всіх інших. Тому Захід після 1945 року почав вести жахаюче масштабну пропаганду для того, щоб люди були переконані, ніби німецький націонал-соціалізм був нескінченно гірше російського комунізму, навіть після того, як совєти виграли війну.

Існували справедливі побоювання, що політика Заходу, що проводилася ним до 1945 року, без подібної тези виглядатиме абсурдною. Тому спробували організувати опір Заходу комунізму, як «найменшому з двох зол». Однак роль СРСР у поразці націонал-соціалізму була вирішальною, і люди на Заході задавалися питанням, як цей сильний і стривожений опір «комунізму, меншому з двох зол» міг в даний час бути законним і виправданим. Захід міг би пред'явити набагато більш значний і переконливий моральний опір комунізму, якби він визнав помилки минулого щодо війни і дипломатії що їй передувала.

Книга Хедіна поділяє враження найближчого австрійського друга Гітлера Августа Кубіцека (August Kubizek). У книзі «The Young Hitler I Knew» («Гітлер якого я знав молодим», Boston, 1955, pp. 291ff.) Той пише, що до 1940 року Гітлер втомився від війни і хотів або піти у відставку, або зосередитися на завершенні деяких внутрішніх проектів з реконструкції. Як на Хедіна, так і на Кубіцека він явно не справляв враження диявола в людській подобі, котрий вважав, ніби він повинен почати по-справжньому велику програму із ліквідації світового жидівства. Хедін описує Гітлера як «сильну і гармонійну особистість».

Хедін відзначає, що в 1940 році Гітлер був занадто оптимістичним щодо Сталіна і марно сподівався, що радянський диктатор залишить свої амбітні плани щодо світової революції і займатиметься національними справами Росії. Згодом, у листі Хедіну від 30 жовтня 1942 р., Гітлер намагається вийти з відчайдушній ситуації і знаходить нову мету в знищенні комунізму. Він нагадує Хедіну, що в 1939 році він сподівався на компромісну угоду з Польщею. Приймаючи тезу Хедіна з книги «Amerika in Kampf der Kontinente» («Америка в битві континентів», Leipzig, 1942) про те, що Рузвельт був головною рушійною силою у розв'язанні війни 1939 року, Гітлер додає, що, можливо, американський президент, врешті-решт, зробив світові ласку, змусивши Німеччину мати справу з комуністичною загрозою до того, як стало занадто пізно («В Берліні без призначення», pp. 281ff.).