Розділ «11. Леон Поляков і заява Вісліцені»

Легенда про геноцид стала поширюватися зі зрослою старанністю після грубої заяви про беззастережну капітуляцію. Після Другої світової війни з небагатьох німецьких підсудних, які знаходилися в ув'язненні в союзників, стали вибивати численні заяви для того, щоб документально підтвердити обвинувачення про поступове зрушення до політики винищення європейських жидів після початку війни між Німеччиною й СРСР у червні 1941 року. Багато із цих так званих ключових заяв з'явилося в книзі Леона Полякова (Léon Poliakov) і Джозефа Вульфа (Josef Wulf) «Das Dritte Reich und die Juden: Dokumente und Aufsatze» («Третій райх і жиди: документи й статті», Berlin, 1955). Поляков є директором Центру документації «Juive Contemporaine» у Парижі, який відкрив Ісаак Шнеєрсон (Isaac Schneersohn) в 1943 році під час німецької окупації. В 1944 році тимчасовий президент Франції Шарль де Голль надав Центру картотеку Німецького посольства в Парижі. Тутешня колекція матеріалів німецької політики відносно жидів у період 1933–1945 років численніша, аніж будь-яка інша, включаючи Центр документації злочинів нацистів у Хайфі й аналогічну бібліотеку Альберта Вінера в Лондоні.

Найбільш знаменитим із ключових «документів» є заява Дітера Вісліцені, отримана 18 листопада 1946 р. у в'язниці, розташованій в контрольованій комуністами Братиславі. Вісліцені, який був журналістом до переходу на поліцейську роботу, був помічником Адольфа Ейхмана в Жидівському відділі Головного управління державної безпеки до свого призначення в Словаччині. Під час перебування під арештом Вісліцені дійшов до нервового виснаження і аж до самої страти на нього накочувалися багатогодинні неконтрольовані напади ридання.

Заява Вісліцені починається досить переконливо. У ній вказується, що райхсфюрер СС Гайнріх Гіммлер був затятим прихильником жидівської еміграції. У період від березня 1938 р. до січня 1939 р. німці переконали покинути Австрію понад 100 тисяч жидів. Згодом ця цифра досягла 222 тисяч із загальної кількості 280 тисяч австрійських жидів. Спеціальний Інститут з жидівської еміграції в Празі дав видатні результати в період після березня 1939 року й забезпечив остаточну еміграцію 260 тисяч жидів.

Вищевикладені тези не викликають сумнівів, проте за ними йде коментар — нібито від Вісліцені, — що в 1939 році війна з Польщею додала до німецької сфери впливу понад 3 мільйони жидів. Це є великою статистичною помилкою для будь-якого експерта з європейських жидів. У тій частині Польщі, що була окупована Росією, перебувало понад 1 млн. 130 тис. жидів, а цифра в три із зайвим мільйони жидів навряд чи може бути справжньою навіть для всієї довоєнної території Польщі. За оцінками, до війни з Польщі емігрувало 500 тисяч жидів. Перепис в Польщі від 1931 року з'ясував, що кількість польських жидів складає 2.732.600 осіб (Reitlinger, «Die Endlösung», Berlin, 1956, p. 36). До того ж, в 1939 році як мінімум 250 тисяч жидів евакуювалося із західної Польщі в радянську окупаційну зону. Якщо з 2.732.600 відняти 1.880.000 і взяти до уваги природній приріст жидівського населення, то кількість польських жидів під німецьким контролем до кінця 1939 року ледь досягає 1.100.000 осіб («Gutachten des Instituts fuer Zeitgeschichte», Munich, 1958, p. 80).

Заява Вісліцені підкреслює, що еміграція жидів з територій, окупованих Німеччиною, тривала й після початку війни. У якості типового прикладу наводиться еміграція жидів з Данцига через Румунію й Туреччину у вересні 1940 року. Ідею про переселення жидів на Мадагаскар Гіммлер і Ейхман запозичили в поляків. Останні в 1937 році відправили на Мадагаскар експедицію Міхаля Лєпецького (Michal Lepecki), яку супроводжували жидівські делегати. Теодор Герцль (Theodor Herzl) — засновник сіонізму — також визнавав Мадагаскар непоганою ймовірною базою для майбутньої жидівської держави. Мадагаскар означав для Гіммлера й Ейхмана «остаточне розв'язання» жидівського питання. Навіть після початку війни зі СРСР мадагаскарський план, як і раніше, обговорювався протягом багатьох місяців.

Заява Вісліцені продовжується твердженням, що до червня 1941 року умови проживання жидів у Німеччині (включно з Австрією) і протектораті Богемія-Моравія були не гіршими, ніж до війни. В Польщі жиди повернулися до їхнього звичного й традиційного життя в гетто, де були розміщені військові заводи для забезпечення жидів відповідною роботою.