Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

Травня 1520 року, тобто через шість місяців після того, як Кортес прибув до столиці, з Веракруса надійшла тривожна звістка: там висадився сильний іспанський корпус на чолі з генералом Нарваесом; це військо надіслав губернатор Куби Веласкес, наказавши неодмінно схопити Кортеса й відібрати в нього здобич.

Кортес залишив за командувача одного з своїх спільників — Альварадо, а сам з 233 солдатами вирушив проти нового ворога. Нарваес вступив до столиці тотонаків і укріпився на вершині піраміди. Але командир з нього був недолугий і бездарний. Скориставшися з того, що вночі почалася тропічна буря та злива, військо Кортеса підкралося до піраміди й несподіваним штурмом захопило ворожі позиції. Нарваеса було тяжко поранено, а солдати — 1 200 піхотинців і сто кіннотників — склали зброю. Щедрими подарунками і Обіцянками багатих трофеїв Кортес перетягнув їх до себе, неабияк зміцнивши цим свою армію.

Щойно впорався він з цими справами, як од Альварадо прибув гонець з лиховісною новиною: в Теночтітлані вибухло повстання. Розлючений народ загнав іспанців у їхні квартири й залишив без харчів. В першу-ліпшу хвилину ацтеки могли піти на штурм і знищити чужинців.

Що ж сталося? Було, як і щороку, свято на честь бога війни. Шістсот найвищих ацтецьких сановників зібралося на майдані біля піраміди, щоб відзначити свято традиційними обрядами — співами й ходами. Альварадо дав знак, конквістадори накинулися на беззахисних ацтеків і вирізали їх до ноги. Потім обдерли з трупів усі коштовності. Індіанці не дали ніякого приводу для цієї різні, єдиним її мотивом була наймерзенніша жадоба вбивства й грабунку.

Кортес негайно вирушив на допомогу і 24. червня того ж року вступив до міста. На опустілих вулицях і площах панувала зловісна тиша. Дивний збіг обставин: ніхто не зробив спроби перешкодити обом арміям з’єднатися.

Та тільки-но Кортес зачинив за собою браму, як у місті почувся грізний гомін. За хвилину озброєний до зубів натовп уже сунув, мов страшна буря, до фортечних стін. На всіх сусідніх вулицях, дахах будинків і навіть на піраміді з’явилося повно чоловіків, жінок та дітей. На іспанців посипався град стріл і каменів, а потім індіанські воїни в небувалій метушні й тисняві один поперед одного почали лізти на мури, незважаючи на те, що гармати й аркебузи нещадно спустошували їхні лави.

Серед іспанців не було серйозних втрат, але запал атакуючих сповнив їх жахом. Кортес раз у раз робив вилазки з кавалерією і піхотою, але то була сізіфова праця. Індіанців гнали і топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, — вони відступали, та за хвилину повертали знову, чіплялися обома руками за коней, стягували вершників із сідел і тих, кого брали живцем, одразу ж різали перед олтарем бога війни. В каналах і на озері було повно човнів з воїнами. На греблях ацтеки розібрали мости й зробили барикади, щоб відрізати іспанцям дорогу до відступу. Кортес лютував і метався, відчуваючи своє безсилля, потім наказав палити будинок за будинком, квартал за кварталом. Незабаром усе місто перетворилося на море вогню.

Нарешті він дійшов до висновку, що єдиний порятунок — укласти перемир’я й добитися, щоб їх випустили з міста. Він звернувся до Монтесуми з проханням допомогти йому в цій справі. Повелитель ацтеків, чи то бажаючи врятувати столицю від остаточного знищення, чи, може, через ту саму боязливість, не відмовив у допомозі.

Надівши найкраще своє вбрання, він вийшов на мур і благоговійним голосом звелів своєму народові припинити боротьбу. Але повстанці уже втратили пошану до королівської величності Монтесуми. Його підлеглі аж заревіли од люті, посипались образи. Монтесуму закидали камінням. Один камінь влучив його в лоб. Смертельно поранений, король опустився на землю.

Останні хвилини життя Монтесума провів самотньо, в розпачі. Він зривав із себе пов’язки, відмовлявся од їжі, з нетерпінням чекаючи смерті. Іспанці віддали труп небіжчика ацтекам, які так сховали його, що й досі не можна знайти.

Як тільки настали темні, безмісячні ночі, Кортес постановив нишком вирватися з пастки. Вночі ацтеки не охороняли міста, отож справа могла скінчитися успішно. Зробивши заздалегідь переносний міст, іспанці та їхні союзники-індіанці одної ночі вирушили в дорогу. Вони вже перебралися через першу вирву на греблі і саме підходили до другої, коли це якась індіанка, що, незважаючи на пізній час, прала білизну, помітила їх у темряві і зчинила тривогу.

Городяни вмить посхоплювались і кинулися в погоню за втікачами. На греблі набилося повно воїнів, озеро вкрилося човнами, закипіла битва. У розтягнуту колону іспанців та їхніх союзників полетіла злива стріл і каміння. Воїни з човнів стягували іспанців у воду й брали їх живцем на жертви ацтецьким богам.

Загарбники боронилися до останнього подиху, але їхні втрати ставали дедалі більші. Від остаточного розгрому їх урятували нищівні удари кінноти й залпи артилерії, які трощили човни й змітали індіанців з греблі. Скориставшись з хвилинного сум’яття, іспанці кинулися в воду, щоб плавом добратися до берега, де можна було вільніше маневрувати.

Після цієї битви од війська Кортеса лишилась жалюгідна ватага закривавлених, обідраних і знесилених недобитків. Іспанці втратили близько третини всіх солдатів, а тлашкаланці — понад п’ять тисяч воїнів. Серед тих, що вийшли з цього розгрому живі, не було жодного, хто б не мав рани. Пропали всі гармати й аркебузи, частина арбалетів і більшість коней. На дно озера пішло також усе золото ацтеків, яке іспанці перед битвою поділили між собою і намагалися винести з міста.

Кортес рушив до столиці тлашкаланців. Через кілька днів конквістадори почали вилазити на схили гірського пасма, яке відділяло їх од країни тлашкаланців. Зійшовши на перевал, вони зупинилися, наче вражені громом: усю долину Отумба заповнювали незліченні юрби воїнів-ацтеків, одягнених у ватне убрання з білої тканини. Здалеку здавалося, що то випав сніг. Над головами воїнів здіймалися списи й військові клейноди, майоріли строкаті пера, видніли гротескні (вони зображали голови різних звірів) шоломи вождів.

Іспанці й тлашкаланці, яких зустріли несамовитим ревом і оглушливим свистом, впевнилися, що це вже надійшла їхня остання година. У відчаї, намагаючись віддати життя якнайдорожче, конквістадори кинулися в самісіньку середину цієї густої людської маси. Попереду на коні їхав Кортес, одразу ж за ним пробивались іспанські солдати, колючи на всі боки рапірами, списами й стилетами, а замикали колону тлашкаланці, озброєні своїми страшними палицями з гострими обсидіановими кільцями.

Попередні бої з чужоземцями нічого не навчили ацтецьких вождів; з незрозумілою безтямністю вони знову допустили тактичну помилку, від якої не вбереглися колись тлашкаланці, а потім і вони самі в боях на вулицях Теночтітлана. Збившись у тісній долині, ацтеки не могли використати кількісної переваги й одразу кинути в бій свої численні загони. Битва зводилася до окремих поєдинків, а в них індіанці не могли справитися з конквістадорами, які були вкриті панцирами і вправно володіли рапірами.

І все ж ця жменька приречених загинула б під натиском значно більших сил ворога. У солдатів уже мліли руки, серед них багато було поранених, що ледве стояли на ногах. Сам Кортес, упавши з убитого коня, добряче потовкся. Ацтеки напирали дедалі дужче, іспанцям загрожувала остаточна поразка.

Але в останню мить Кортес помітив щось таке, що знову запалило в ньому надію і волю до боротьби: поблизу стояв оточений почтом воєначальник ацтеків. Кортес упізнав його по великому султанові на золотому держальцеві. Іспанець кинувся до вождя і, поки схаменулась особиста охорона, проштрикнув його списом і вирвав у прапороносця державне знамено.

І знову повторилося явище, дуже характерне для тогочасних індіанських племен: армія, яка щойно була взірцем дисципліни й хоробрості, одразу ж втратила свою згуртованість та боєздатність. Особиста охорона вождя і його почет дременули на всі боки. Переполох поширювався, мов пожежа в степу, заражаючи найсміливіших воїнів. Ацтеки кинулися врозсип, утікаючи з поля бою. 8 листопада 1520 року іспанці здобули в Мексіці найбільшу перемогу.