Розділ «У КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОГО ЗМІЯ»

Становище склалося дуже сприятливо для Кортеса, але це не заспокоїло його солдатів. Чимала група незадоволених таємно підготувала змову, щоб захопити кораблі й повернути на Кубу. Кортес викрив змову, ватажків засудив на смерть і на муки, а сам наважився на дивовижно сміливий крок. Він постановив знищити мости за собою і своїм військом, відрізавши дорогу назад: велів розібрати кораблі, дерев’яні корпуси їхні спалити, а залізні частини, такелаж і вітрила сховати й зберегти надалі.

Заклавши на тому місці, де висадились кораблі, укріплений табір і назвавши його Вілья-Ріка де-Вера-Крус, тобто «Багате місто справжнього хреста», Кортес розпочав похід у глиб континенту, взявши з собою півтори тисячі воїнів-тотонаків. Тубільці не знали ні возів, ні в’ючних тварин, тому багаж і гармати несли тисячі індіанських носильників. Незабутній похід розпочався 16 серпня 1519 року.

Спочатку йшли низовинними тропічними джунглями, серед кущів ванілі й какао, де безперервно літали папуги, колібрі та барвисті метелики. Але вже через кілька днів довелося підніматись на схили плоскогір’їв, а потім з’явилися перші дуби — провісники нагірної смуги помірного клімату. Попереду видніли небосяжні пасма гір. Праворуч був могутній, порослий бором гірський масив Сієрра-Мадре, на півдні сяяв сніговою вершиною одинокий гігант Анд вулкан Орісава, що його тубільці вважали за божество.

Індіанці, які зустрічалися по дорозі, вітали іспанців дуже приязно. В низинах і на плоскогір’ях розкинулись людні містечка з неодмінною пірамідою, затишні села, поля золотистої кукурудзи, алое й кактусів. Словом, то був край, що буйно розквітав під життєдайним промінням гірського сонця.

Ще кілька днів — і міжгір’я вивело їх у країну грізних проваль. Солдати й носильники, розтягнувшись, ішли вузькою стежкою над урвищами, в глибині яких клубочились кипучі потоки. Дощі й льодяні вітри, град і сніг далися взнаки й іспанцям і особливо індіанцям, одяг яких був зовсім непристосований до таких умов.

За порадою тотонаків, Кортес прямував у країну тлашкаланців. То були споконвічні вороги ацтеків, які в невпинній боротьбі мусили захищати свою незалежність, і через те Кортес розраховував на їхню збройну допомогу.

Але його спіткала прикра несподіванка. Тільки-но іспанці опинилися в їхніх володіннях, — на них напав невеликий загін воїнів, причому напав з такою несамовитістю, перед якою блідла лють табасків. Мужність нових несподіваних ворогів і їхнє нехтування смерті викликали справжню тривогу. Та найбільше здивувало Кортеса те, що ці воїни зовсім не боялися коней. Вони бачили їх уперше в житті, а проте сміливо кидалися на вершників, стягували їх із сідел і навіть убили двох коней своєю особливою зброєю — дерев’яними дрючками з гострими, як бритва, кінцями із склистої лави, так званого обсидіану. І невідомо, як закінчилася б ця битва, коли б вогонь з аркебузів та гармат не відігнав ворогів.

Уранці другого дня, переслідуючи цей невеликий загін індіанців, конквістадори попали в якусь ущелину. І тут їх захопило зненацька незвичайне видовище: попереду, скільки видно було, стояла, збившись докупи, незліченна армія тлашкаланців. Поміж воїнами, розмальованими в біло-жовті смуги, вирізнялися вожді. Золоті або срібні шоломи та зброя, строкаті султани, а передусім плащі з пер — яскраві, барвисті — вся ця дика пишнота надавала їм схожості з екзотичними птахами. Над воїнами похитувався густий ліс списів, видніли регалії окремих підрозділів — зображення звірів. Попереду височенний воїн тримав на держаку емблему країни тлашкаланців: золотого орла, обтиканого перлинами й сапфіром.

Кортес одразу збагнув, яка примітивна й наївна тактика тлашкаланців. Армія, що збилася в ущелині, звичайно, не могла розгорнутись і як слід використати свою гнітючу кількісну перевагу. Отож він утворив зімкнуту колону і ввірвався в самісіньку середину ворожого війська. Тактика виправдала себе; іспанці опинилися, щоправда, в хаосі бою, мов серед розбурханого моря, але індіанські воїни в тісноті були майже безпорадні.

Закуті в залізо конквістадори поволі прорубувались крізь натовп воїнів, аж поки не дісталися на відкритий простір по другий бік ущелини, звідки почали поливати ворогів густими залпами. Тлашкаланці, зазнавши серйозних втрат, змушені були покинути поле бою.

Через два дні проти іспанців вийшла ще більша армія. Кортес окопався на пагорбі й постановив застосувати оборонну тактику. Охоплені запалом індіанці кинулися в атаку, але й тепер вони йшли стовпившись, без будь-якого стратегічного плану. Їхні стріли з луків і каміння з пращ грузли в шанцях або ковзали по шоломах та кірасах іспанців. Густо падали тільки воїни союзників — тотонаків.

І ось загриміли гармати й аркебузи. Тлашкаланці валилися, мов снопи, а коли решта війська, перелякана втратами, почала тікати, на них галопом налетів кавалерійський загін, рубаючи і топчучи охоплених панікою воїнів.

Цілий день і всю наступну ніч індіанці з величезною мужністю починали атаки, але щоразу відступали не стільки перед вищою тактикою і міцнішою дисципліною іспанців, як перед вогнем незнаної зброї. Незабаром серед індіанських вождів почалися суперечки, деякі з них, засмучені невдачею, забрали свої загони й покинули поле бою.

Тоді Кортес запропонував тлашкаланцям укласти мир. Ті охоче погодилися. Більше того, вони запросили іспанців до своєї столиці. Їхня ворожість ні з того ні з сього змінилася на палку приязнь. Мешканці міста вийшли зустрічати недавніх ворогів з оберемками квітів, на шиї коней і солдатів вішали вінки, а жерці в білих туніках вшановували їх димом кадил.

У місті лунали голосні вигуки, музика, співи й гуркіт барабанів. Над вузькими вулицями гойдалися гірлянди, сплетені з невідомих іспанцям квітів. Старий король обняв Кортеса й запросив пришельців на бенкет.

Місто з усіх боків оточували могутні гори, вкриті вічними снігами. Вулиці були вузькі й круті. У будинках, зроблених із вапняку, не було ні вікон, ні дверей. Вхід затуляли візерунчасті тканини, обвішані дзвониками, сріблясті звуки яких чути було по всьому місту. Можновладці й придворні сановники мешкали в палацах, зроблених з тесаного каменю. В центрі міста височіла піраміда з храмом бога війни, якому тлашкаланці щоденно приносили людські жертви — переважно з воєнних бранців.

Півстоліття воювали вони з ацтеками, захищаючись од їхньої хижої агресивності. Зазнаючи поразку за поразкою, ацтеки нарешті застосували тактику економічної блокади. Вони закрили, зокрема, шляхи, якими довозили сіль, і тлашкаланці так одвикли від неї, що за панування іспанців ще кілька поколінь цих індіанців не солили страви.

Вістка про поразку тлашкаланців, а ще більше — про грізний союз, який вони уклали з чужоземцями, налякала Монтесуму й зовсім позбавила його відваги. У короля виникла безглузда думка ціною величезної кількості золота схилити конквістадорів до того, щоб вони розірвали союз і припинили свій похід на Теночтітлан. Діставши відмову, Монтесума попросив іспанців іти не в Теночтітлан, а в Чолулу, де для них уже підготовлено квартири.

Місто Чолула було релігійною столицею ацтеків. Там стояв уже відомий нам храм бога Кецалькоатла — центр прочанства всіх індіанців Мексіки. Іспанці відзначали, що місто було красивіше, ніж Флоренція, та це певною мірою підтверджують і ті руїни, які збереглися до наших днів. Піраміда, на якій стояв храм, і досі викликає подив своїми величезними розмірами. Її основа далеко більша, ніж основа піраміди Хеопса, хоч сама будівля була трохи нижча.

Тісними вуличками місто скидалося на Мекку, Єрусалим або середньовічний Рим. Цими вуличками плили безперервні потоки прочан і жебраків, жерців і черниць. Навколо міста в небо зводилося чотириста храмових веж, на вершинах яких палав вічний вогонь. Співаючи й кадячи фіміам, по місту кожен день ходили процесії.