Розділ «СЕРЕД ХРАМІВ І САДІВ МЕСОПОТАМІЇ»

Довідавшись про існування велетня, Гільгамеш удався до хитрощів. Він послав до Енкіду вродливу жрицю, щоб та спокусила його і привела до Урука. Між двома силачами відбувся страшний поєдинок, але він не дав того наслідку, на який сподівалися боги і люди: Енкіду і Гільгамеш, визнавши, що вони між собою рівня, стали вірними друзями й відтоді разом чинили всякі богатирські подвиги. Вони боролися, наприклад, з могутніми левами, визволили богиню Іштар з лап лісової потвори Гумбаби і вбили величезного бика, якого наслав бог Ану.

Одного дня Енкіду тяжко захворів і, відчуваючи близьку смерть, сердечно попрощався з улюбленим другом. Гільгамеш ревно оплакував втрату товариша і вперше в житті замислився над незбагненною таємницею смерті:

Шість ночей і шість днів я проливав гіркі сльози,

Доки в могилу його не поклали.

Тепер я тремчу перед смертю і втікаю в пустелю.

Мов камінь, душать мене останні слова друга.

Де втіхи шукати мені? Як стримать ридання?

Коханий товариш мій був — тепер вже немає його.

І я колись ляжу так само, як він,

Щоб більше ніколи на ноги не звестись.

Охоплений муками й тривогою, Гільгамеш постановив розшукати свого предка Утнапіштіма — єдину на всій землі людину, над якою смерть не мала сили. Але дорога його була всипана неймовірними перешкодами й спокусами. Гільгамеш мусив перемогти людей-скорпіонів, вирватися з-під знесилюючих чарів райської країни, де на деревах, замість плодів, квітли коштовні камені, не піддатися богині Сідар, яка вмовляла його не думати про смерть і цілком віддатися втіхам життя.

У горах «Заходу сонця» він дванадцять годин блукав у темряві, поки, нарешті, не опинився над «Водами Смерті», де перевізник Уршанабі згодився переправити його на другий берег до Утнапіштіма.

Спочатку Гільгамеш був розчарований. Утнапіштім не хотів відкрити йому таємницю безсмертя, бо смерть є природна і невідхильна частина життя. Тільки під впливом дружини він сказав, що на дні моря росте трава, яка дає вічне життя. Гільгамеш кинувся в морські глибини і з тріумфом повернувся на берег, тримаючи в руці чудодійну рослину, його охоплюють високі і благородні мрії: він не буде таким самолюбцем, як Утнапіштім, він принесе траву вічної молодості в своє рідне місто і роздасть її всім людям. На жаль, під час купання змій вихопив у нього траву і зжер її. Обманутий у своїх благородних намірах, Гільгамеш повернувся в Урук з порожніми руками і відтоді почав роздумувати над таємницею життя і смерті.

Народна поема викликала подив не тільки своєю поетичною чарівністю, але й глибиною висловлених там думок. Крізь картини бурхливого життя Гільгамеша проглядають найпотаємніші думи, мрії і прагнення давніх людських поколінь, їхні тривоги і бажання перемогти сили природи, їхні тяжкі кроки на шляху од варварства до цивілізації. Нещадний володар Урука, який дав своїм підданцям немало поважних приводів скаржитися на нього, під впливом життєвого досвіду стає благородним героєм, у котрого на думці передусім добробут і щастя свого народу.

Поему написано вавілонською мовою, але її шумерське походження не підлягало ніякому сумніву. Адже ім’я Гільгамеша неодноразово зустрічається в стародавніх шумерських написах. Знайдено також зображення Гільгамеша на циліндричних печатках довавілонського періоду, які свідчать про те, що епічний герой був дуже популярний у Шумері. Потім епічну поему переклали на свої мови наступники шумерів — вавілоняни й ассіріяни.

Утнапіштім розповідав Гільгамешу, як він став безсмертним. Коли Утнапіштім жив у місті Шурупак над Євфратом, уві сні явився йому бог Еа й попередив, що має намір покарати людей за їхні гріхи потопом. Тільки Утнапіштіма та його родину бог постановив уберегти від загибелі. Велів йому збудувати великий ковчег і перебратися туди з усією своєю родиною, добром і худобою. Незабаром небо заступила величезна чорна хмара й землю огорнула непроглядна темрява. Шість днів лив страшний дощ, і вода затопила всю землю. На сьомий день ковчег зупинився біля вершини гори Нашир.

Розпочавши 1872 року перекладати епос, Джордж Сміт пересвідчився, що в розповіді Утнапіштіма є великі прогалини — бракувало цілого ряду клинописних табличок. Але й те, що він прочитав на складених уламках, перевернуло погляди пуританських святенників вікторіанської Англії, для яких Старий завіт був непохибним джерелом усіх людських знань. Адже виявилося, що історія Ноя — це народне сказання, запозичене стародавніми євреями у шумерів.

На сторінках британських газет почалася бурхлива полеміка. Послідовники Старого завіту не здавалися.

Вони твердили, що, не знаючи останньої, найважливішої частини розповіді Утнапіштіма, не можна говорити про її зв’язок з історією Ноя. Те, що Сміт прочитав, свідчило, на їхню думку, скоріше про випадковий збіг деяких деталей. Остаточно з’ясувати питання можна було б, якби пощастило знайти решту клинописних табличок, а це здавалося справою абсолютно неймовірною.

Газета «Дейлі телеграф», бажаючи викликати сенсацію і цим створити собі рекламу, пообіцяла тисячу фунтів нагороди тому, хто знайшов би таблички, яких не вистачало. Власники газети, напевне, вважали в душі, що не знайдеться людини, яка на свої кошти вирушила б у таку далеку подорож, щоб у величезних купах руїн шукати кілька непоказних глиняних черепків. Це була така ж безнадійна справа, як, скажімо, шукати голку в копиці сіна.