Розділ «СЕРЕД ХРАМІВ І САДІВ МЕСОПОТАМІЇ»

Але відтоді прагнення добратися до барельєфа не давало Роулісону спокою. Він тижнями ретельно досліджував кожний виступ скелі і обмірковував різноманітні способи цього карколомного сходження. Одного разу Роулісон зробив відкриття, що сповнило його надією: під написом на всю ширину він помітив видовбану в скелі терасу, яка в свій час правила різьбяреві за риштування. «Отуди б дістатися, — подумав Роулісон, — тоді вже не важко буде скопіювати весь текст».

Ризикуючи життям, Роулісон за допомогою канатів та гаків нарешті добрався до мети і, прив’язавшись за виступи скелі, почав перемальовувати знаки у товстий зошит.

Робота ця тривала не один місяць. Роулісон щоденно піднімався на скелю і, посуваючись уздовж тераси, перемалював нижні ряди напису. Виявилося, проте, що верхньої частини напису з тераси не видно, бо висота барельєфа становила щонайменше сім метрів. Тоді Роулісон підтягнув на канаті драбину і, піднімаючись по ній дедалі вище, перемалював ще кілька рядків напису. А решти все одно не видно було.

Роулісон не закінчив своєї роботи. Діставши виклик начальства, він припинив її і поспішно виїхав до Афганістану. Тільки 1847 року, повернувшись до Бегістуна, він знову взявся до недовершеної справи. Цього разу треба було добратися до неприступної частини напису. Сам Роулісон уже боявся ризикувати і тому найняв для цього молодого хлопця курда. Прив’язавшись до вірьовки, спущеної з вершини скелі, молодий сміливець позабивав уздовж стіни дерев’яне клиння. Потім, перевішуючи драбину з одного кілка на другий і вилазячи по ній, курд притискував до окремих частин напису вологий картон, роблячи в такий спосіб точні їхні відбитки. За кілька тижнів Роулісон став єдиним у світі власником величезного клинописного тексту — неоціненного наукового матеріалу. 1848 року, після одинадцяти літ наполегливої праці, він передав його Азіатському королівському товариству в Лондоні.

Бегістунський напис, як ми вже казали, складався з текстів трьома мовами. Середній стовпець був написаний староперською мовою. Розшифрувати його було не важко — в цьому допомогли попередні праці вчених. Лишалося ще два стовпці. Один з них, написаний силабічною системою — тобто за допомогою клиноподібних знаків, які виражали цілі склади, а не окремі літери абетки, — був перекладом перського тексту на мову іранського народу еламітів. Держава еламітів давно вже перестала існувати, але їхня мова ще довго була дуже поширена в Персії. Датчанин Нільс Вестергард знайшов ключ до зрозуміння тієї мови, і завдяки йому Роулісон та ще один англієць — Норріс — незабаром прочитали двісті знаків з цього стовпця.

Лишилося розшифрувати третій напис. Виявилося, що то був переклад на ассіро-вавілонську мову. Після копітких і складних порівнянь Роулісон зробив несподіване відкриття: письмо було чудернацькою плутаниною, позбавленою будь-якої логіки. В староперському письмі кожен клиноподібний знак відповідав окремій літері абетки; в еламському — цілому складові; у письмі ж ассіро-вавілонському справа, була набагато складніша. Тут один і той же знак міг виражати й окремий склад і ціле слово.

Ознайомившись з цим письмом, дослідник виявив іще одну обставину, яка його дуже занепокоїла: той самий знак міг виражати кілька зовсім різних складів, ба навіть кілька різних слів.

І навпаки — різні, зовсім не схожі між собою знаки виражали один і той же склад, одне й те саме слово. Так, наприклад, щоб передати звук Р, у цьому письмі було аж шість клиноподібних знаків; застосовувались вони залежно від того, яка голосна стояла біля букви Р. У складах ра, рі, ру, ар, ір або ир звук Р позначався щоразу іншим клиноподібним знаком. Більше того, коли до цих складів додавалась якась приголосна, скажімо ра+м, тобто утворювався новий склад рам, то в такому поєднанні літера Р мала знову інший знак.

З цілком зрозумілих міркувань ми не можемо тут заглиблюватись у дрібні деталі, але щоб читач зрозумів, які просто неймовірні труднощі постали перед Роулісоном, згадаємо ще про одну особливість того письма. Поєднання кількох клиноподібних знаків, яке означало певну річ або поняття, вимовлялося так, що в тому не було нічого спільного з вимовою будь-якої складової частини його. Так, наприклад, ім’я царя Навуходоносора за окремими фонетичними складовими частинами треба було б читати: Ан-на-са-ду-сіс, а вимовлялося воно Набукудурріуссур.

Коли Роулісон опублікував наслідки своєї копіткої праці, вчені спочатку подумали, що він просто пожартував.

— Хіба міг, — сказали вони, — коли-небудь хтось вигадати так безглуздо заплутане письмо? Адже воно мало бути знаряддям спілкування між людьми.

А коли з’ясувалося, що ніякої облуди в повідомленні Роулісона не було, деякі вчені твердили, ніби такого письма ніколи ніхто не прочитає.

Здавалося, питання це й справді безнадійне. Але, як нерідко траплялося в історії археології, саме в той час завдяки щасливому збігові обставин було зроблене нове дуже важливе відкриття. Французький археолог Ботта, про якого ми розкажемо в наступному розділі, викопав у руїнах міста Ніневії близько ста глиняних табличок з клинописним текстом VII століття до нашої ери. Ті таблички становили чудовий матеріал для лінгвістів, бо містили в собі цілий ряд енциклопедичних відомостей. Тепер вважають, що то найстаріша в історії людства енциклопедія. На табличках стовпцями були подані малюнки різних предметів, а з боків — їхні назви вавілонською мовою і клинописом у відповідній фонетичній вимові. Очевидно, таблички були посібником для учнів шкіл переписувачів у той період, коли малюнкове і силабічне письмо поступово спрощувалось, перетворюючись на письмо абеткове.

І хоч найстародавніша в світі енциклопедія збереглася тільки в невеликих уривках, вона допомогла вченим розшифрувати двісті знаків ассіро-вавілонського письма.

Завдяки спільним зусиллям багатьох учених ассіріологія лише за кілька років досягла таких успіхів, що вже могли з’явитися перші граматики ассірійської мови. Великі заслуги в розвитку ассіріології належать російським ученим. Досить сказати, що саме російський вчений В. Голенищев видав 1888 року перший у світі словник ассірійської мови, який містив тисячу старанно перемальованих знаків клинопису.

Заслуги Роулісона безперечні, але все-таки він не був справжнім ученим, безкорисливо відданим благородним цілям науки. Знаючи як агент розвідки таємницю шифрів, він узявся прочитати бегістунське письмо з міркувань зовсім не наукових. Ним керувало скоріше прагнення побити рекорд у галузі, яка була на той час предметом загального інтересу, і тим самим прославитися. В погоні за лаврами Роулісон не вагаючись привласнював собі навіть плоди чужої праці. Чималу бучу серед науковців зчинила його суперечка з ассіріологом Г. Хінксом, який зробив дуже важливі відкриття, що стосувалися староперської мови. Довідавшись стороною про це, Роулісон одразу ж надіслав до Лондона, де саме друкувалась його праця, лист, у якому написав про досягнення Хінкса як про своє власне відкриття. Коли його звинуватили в плагіаті, Роулісон за допомогою підробленого поштового штемпеля намагався довести, що листа в Лондон він надіслав раніше, ніж міг дізнатися про відкриття Хінкса. Спочатку ця темна справа вщухла, але через декілька років плагіат Роулісона й підроблення поштового штемпеля повністю доведено.

Разом з Роулісоном ассірійське письмо розшифровували кілька інших вчених. А проте все ще існували сумніви щодо того, чи правильно його прочитали. Коли Роулісон почав публічно хвалитися, що зможе прочитати навіть найважчі клинописні тексти, Королівське Азіатське товариство в Лондоні наважилося на безпрецедентний в історії науки крок. Чотирьом найвидатнішим фахівцям надіслали чотири запечатані конверти, в яких був один і той же недавно знайдений ассірійський текст, і попросили прочитати цей текст. Роулісон, Тальбот, Хінкс і Оперт розшифрували текст — кожен окремо, за своїм власним методом, — і переклад одіслали знову ж таки в запечатаних конвертах на адресу спеціально обраної комісії.

Виявилося, що всі переклади були майже ідентичні. І хоч деякі вчені засуджували обраний Товариством метод, вважаючи його негідним науки, але одностайні відповіді тепер уже не лишали ніяких сумнівів: складне ассірійське письмо прочитано. 1857 року згадані переклади опубліковано під назвою: «Напис ассірійського царя Тіглатпаласара у перекладі Роулісона, Тальбота, Хінкса і Оперта».

Із змісту стародавнього бегістунського напису випливало, що в 529–521 роках до нашої ери в Персії панував цар Камбіз. За його панування народ так жорстоко гнобили, що в країні часто спалахували заворушення й політичні повстання. До того ж у самому царському домі виникли чвари і боротьба за престол, які дуже ослабили владу монарха й скінчилися смертною карою брата царя — Барді. В різних кінцях країни з’явилися самозванці — претенденти на царський трон. Найгрізнішим із них був маг, тобто жрець релігії зороастра — Гаумата. Видаючи себе за Барді, який нібито втік із тюрми, де чекав страти, Гаумата згуртував навколо себе могутню армію прихильників.

521 року до нашої ери цар несподівано помер, не залишивши прямого спадкоємця престолу. Право зайняти трон перейшло до одного з князів бічної лінії Агеменідів — Гістаспа (його ім’я ми вже зустрічали в написі з Персеполя). Це був недоумкуватий і боягузливий чоловік, якого так лякали заворушення в країні, що він волів відмовитись од престолу на користь свого сина Дарія.