Розділ «СЕРЕД ХРАМІВ І САДІВ МЕСОПОТАМІЇ»

Одного разу села облетіла радісна звістка, ніби аллах покарав смертю жорстокого тирана. Паша скористався з цього для інтриги. В своєму палаці він зробив інсценізацію великої жалоби. На даху лопотіли спущені до половини щогл прапори, із-за брам чути було голосіння жалібниць та євнухів.

Знедолені люди відчули в собі новий дух. Радісно збуджені, вони юрбами збиралися до палацу на власні очі пересвідчитися, що губернатор помер, а потім ходили по вулицях, вигукуючи: «Слава аллаху, паша помер!» Зненацька брама палацу широко розчинилась, і на вулицю, вимахуючи шаблями, висипала зграя вояків. Почулися зойки, сповнені жаху крики, на землю покотилися людські голови, рівчаками полилася кров.

Після цієї жахливої різанини паша почав конфісковувати майно і винних і невинних — людей, які нібито допустили образу величності, поширюючи плітки про його смерть. Кінець кінцем таке свавілля довело народ до розпачу. Арабські й туркменські племена із зброєю в руках виступили на боротьбу проти деспота.

Але темне, політично несвідоме населення нездатне було до організованого опору. Розпач і гнів цих людей виливався стихійно, вони палили хати й цілі села, вбивали не тільки солдатів губернатора, а навіть своїх спільників, влаштовуючи грабіжницькі напади.

Зорієнтувавшись у ситуації, Лейярд вирішив не розкривати своїх археологічних задумів. Щоб приховати їх, він придбав собі важкокаліберну рушницю і всім казав, що їде полювати на диких кабанів. А тоді найняв верхового коня й вирушив у дорогу — до височини Німрод. На кінець дня, коли вже смеркало, англієць опинився в невеличкому арабському селі, яке мало жалюгідний вигляд. Там, де стояли оселі, лишилося попелище, а над руїнами висів тяжкий сморід чаду.

Крізь щілину в напіврозваленій стіні мандрівник помітив невиразний відблиск вогнища, що вже пригасало. Навколо купи головешок сиділа в сумному мовчанні арабська сім’я — чоловік у білому тюрбані та довгому бурнусі, три змарнілі жінки в чорних жалобних вуалях і зграйка майже голих дітей, що тулилися до облізлих собак вівчарок.

Розговорилися. Лейярд довідався, що араба звати Авад Абдалах, що він шейх племені єгеш. Недавно солдати паші підпалили їхнє селище, а люди сховалися поблизу в горах. Сидячи біля вогнища, Лейярд по секрету розповів арабові про свої плани й попросив допомогти йому. Одержавши щедрі подарунки, араб тієї самої ночі вирушив до сусіднього села, щоб завербувати робітників для археологічних розкопок на пагорбі Німрод.

Чекаючи його повернення, збуджений Лейярд усю ніч майже не склепив очей. «Давно омріяні надії, — пише він у своєму щоденнику, — тепер або збудуться, або виявляться марними. Я бачив перед собою підземні палаци, велетенські чудовиська, людські статуї і безліч написів. Я вже планував, як викопати з землі всі ці скарби. Мені снилося, що я блукаю в лабіринті покоїв і ніяк не можу знайти виходу з нього».

На світанку Авад повернувся разом з чотирма арабами, які згодилися за невелику винагороду приступити до роботи. Одразу ж вирушили на горб і почали копати. Лейярд аж тремтів од нетерплячки й хвилювання. Вже за кілька годин робітники натрапили на рештки могутніх мурів. Багаті алебастрові фризи, дивовижні барельєфи не залишали ніяких сумнівів, що то був царський палац. Вражали не тільки особливості стилю, але й реалістична обробка деталей, отож людські справи тих казково далеких часів постали перед Лейярдом, немов у чистому дзеркалі.

На алебастрових плитах виднілися випуклі зображення різноманітних сцен — воєнні походи, полювання, придворне життя, релігійні обряди. Ось на колісницях, запряжених баскими кіньми, що ніби летять на крилах, стоять бородаті воїни. Ворожі солдати в паніці тікають перед ними, а воїни натягують великі луки й стрілами вражають їх. Колісниця наїжджає на поранених і забитих ворогів, коні топчуть їх копитами. В іншому місці солдати штурмують фортецю, збудовану на вершині крутої скелі. Вони деруться по скелі, а захисники фортеці скидають на них каміння, засипають їх стрілами. Тут і там поранені солдати скочуються в прірву. А ще на одній плиті рука скульптора відтворила сцену полювання. Цар на колісниці саме влучив у могутнього лева. Поранений звір люто реве, качаючись у калюжі крові.

Кожна деталь цих барельєфів зроблена з гідною подиву точністю. На них можна розглянути вбрання і зброю, кольчуги й гостроверхі шоломи, колісниці й упряж, оздоблену пишними орнаментами. Всюди тут бурхливо, з нестримною силою вирує життя. В запеклих битвах, у завзятій погоні, в усьому тому гармидері, який супроводжував бої і полювання, знайшла своє відображення хижа, невгамовна, гаряча натура царів, воїнів і мисливців.

Лейярд дивився й не вірив власним очам. Приголомшений відкриттям, він нетерпляче квапив робітників, йому хотілося якнайшвидше відкопати мури палацу, щоб добратися до всіх таємниць невичерпних скарбів минулого.

Під час цих гарячкових розшуків несподівано з’явився турецький офіцер із невеликою групою солдатів. Він чемно привітався з Лейярдом, оглядівся по горбу, зауважив щось з приводу розшуків золота й нарешті передав наказ паші, який забороняв вести далі розкопки.

Для Лейярда це було мов грім серед ясного дня. Він сів на коня і, не гаючи часу, вирушив до Мосула, щоб поговорити з пашею особисто. Турецький губернатор прийняв англійця надзвичайно ввічливо, але заявив, що наказу він, на жаль, не може скасувати.

— Хіба ви не знаєте, що магометанський народ обурений оскверненням ісламських могил на тому горбі?

Лейярд остовпів: адже там не було ніяких могил. Він поспішив назад до свого горба і — о диво! — побачив могильні плити, які виразно біліли тут і там на місці розкопок. Вони з’явилися там немовби силою чарів. Три дні Лейярд блукав по горбі, пригнічений здавалося б безнадійним становищем.

На третій день він розговорився з офіцером, який привіз наказ про заборону розкопок.

— Клянуся вам, — сказав Лейярд, — що досі я не бачив тут ніяких могил… Не збагну, як це могло статися.

— О, ці могили… мали ми з ними клопоту.

— Клопоту? Як це розуміти?