Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

У лютому 1966 року відбувся суд над Андрієм Синявським і Юлієм Даніелем. Обидва вони були відомими письменниками, обидва видавали свої твори за кордоном, і обох їх було визнано винними за 70-ю статтею в «антирадянській агітації і пропаганді». Синявському дали сім років виправно-трудових таборів, а Даніелю п’ять[1906]. Вперше судили не просто за «дармоїдство», а за зміст літературних творів. Через місяць в обстановці посиленої секретності в Києві відбувся суд над більш як двадцятьма українськими інтелектуалами. Одного з підсудних звинуватили ще й у тому, що він мав примірник вірша українського поета XIX століття Тараса Шевченка. Оскільки імені автора поряд з віршем не було, радянські «експерти» кваліфікували його як антирадянський вірш невідомого автора[1907].

За моделлю, яка невдовзі стала звичайною, одні суди породжували інші — тому що обурені інтелектуали стали використовувати положення радянської правової системи і конституцію СРСР у своїй критиці радянського судочинства і радянської таємної поліції. Наприклад, справа Синявського і Даніеля справила велике враження на ще одного молодого москвича — Олександра Гінзбурга, тоді вже відомого в «неофіційних» культурних колах. Він уклав свою «Білу книгу» — запис суду над Синявським і Даніелем, яку поширював у Москві. Він разом зі своїми трьома, як стверджувалося, пособниками невдовзі був арештований[1908].

Приблизно в цей самий час київські суди справили велике враження на молодого українського правника Вячеслава Чорновола. Він написав документальне дослідження про судову систему УРСР «Правосуддя чи рецидиви терору?», де відзначалися внутрішні суперечності радянського судочинства, доводилися незаконність і абсурдність арештів українських інтелектуалів[1909]. Невдовзі після цього його самого було арештовано[1910]. Так рух інтелектуалів і діячів культури, що починався з письменників і поетів, став рухом захисту людських прав.

Для кращого розуміння контексту розвитку радянського правозахисного руху слід зазначити, що радянські дисиденти ніколи не створювали масової організації, як це було, наприклад, у Польщі, і радянський режим зрештою був повалений завдяки не лише їхній діяльності: цьому рівною мірою слід завдячувати гонці озброєнь, війні в Афганістані та економічним негараздам, спричиненим системою радянського централізованого планування. Також їм вдалося провести тільки дуже небагато відкритих демонстрацій. В одній з найвідоміших — влаштованій 25 серпня 1968 року на знак протесту проти радянського вторгнення у Чехословаччину — участь брало усього сім осіб. Опівдні ці семеро зібралися перед собором Василя Блаженного на московській Красній площі та розгорнули прапор Чехословаччини і плакати з написами «Хай живе вільна й незалежна Чехословаччина!», «Руки геть від Чехословаччини, за нашу і вашу свободу!». За кілька хвилин пролунав свисток, і на демонстрантів напали співробітники КГБ у цивільному, які, здається, на них чекали; вони кричали: «Всі вони жиди!» і «Бий антирадянщиків!» Вони порвали плакати, побили демонстрантів і забрали всіх у тюрму — крім однієї учасниці, яка прийшла зі своїм тримісячним немовлям[1911].

Незважаючи на такі незначні масштаби, для радянського керівництва це було джерелом великих неприємностей, особливо з огляду на постійно проголошувану відданість справі поширення радянського ладу у світі і, внаслідок цього, постійну величезну стурбованість думкою міжнародної громадськості щодо СРСР. У сталінські часи масові репресії можна було приховати навіть від віце-президента США, який відвідував район розташування таборів. У 1960–1970-х роках звістка про єдиний арешт ставала відомою на іншому кінці світу вже наступного дня.

Почасти ці зміни відбулися завдяки розвиткові засобів масової інформації — «Голосу Америки», «Радіо Свобода», телебачення. Почасти також і тому, що радянські громадяни знайщли нові способи передавання інформації. І тут 1966-й рік також є віхою: саме тоді з’явився термін «самвидав». Він являє собою скорочення, творці якого свідомо прагнули, щоб воно асоціювалося з іншим словом-скороченням — «Держвидав»; буквально «самвидав» означає «самостійне видавництво», вживався ж термін для позначення підпільної преси і видавничої справи. Концепція не була новою. В Росії самвидав мав майже таку саму давню історію, як і писане слово взагалі. У 1820-ті роки рукописи своїх творів з політичним змістом приватно поширював Пушкін. Не зникало зовсім приватне поширення непідцензурних копій різних творів навіть в епоху Сталіна.

Але після 1966 року самвидав набув всесоюзного розмаху. «Відлига» прищепила багатьом радянським громадянам смак до вільнішої літератури, і початково самвидав був переважно літературним явищем[1912]. Та дуже швидко він почав набувати більш політичного характеру. У звіті КГБ, поширеному серед членів ЦК партії у січні 1971 року, аналізувалися зміни за останні п’ять років; відзначалося, зокрема, що було виявлено «понад 400 досліджень і статей з економічних, політичних і філософських питань, які з різних позицій критикують історичний досвід побудови соціалізму у Радянському Союзі, ревізують внутрішню і зовнішню політику Комуністичної партії і пропонують різні програми опозиційної діяльності»[1913].

Наприкінці звіту подавався висновок: КГБ має проводити роботу з «нейтралізації і викриття антирадянських тенденцій, представлених у самвидаві». Але заганяти джина назад у пляшку було вже запізно — самвидав продовжував розширюватися і набувати нових форм, це були: машинописні вірші, які друзі передавали одне одному і за першої нагоди знову передруковували; саморобні інформаційні бюлетені; записи програм західних радіостанцій; і, набагато пізніше, книжки і журнали, професійно видані у підпільних типографіях, які доволі часто були розташовані в комуністичній Польщі. Поезія і вірші-пісні, написані російськими «бардами» — Олександром Галичем, Булатом Окуджавою, Володимиром Висоцьким, також швидко поширювалися за допомогою нової на той час технології — побутового магнітофона.

І в 60-ті, і в 70-ті, і у 80-ті роки однією з найзначніших тем самвидаву була історія сталінізму взагалі і ГУЛАГу зокрема. У самвидаві друкувалися і поширювалися твори Солженіцина, на той час у СРСР вже заборонені. Підпільно почали поширюватися також проза і вірші Варлама Шаламова та спогади Євгенії Гінзбург. Обидва ці автори завоювали прихильність багатьох читачів. Навколо Євгенії Гінзбург у Москві утворився гурток уцілілих в’язнів ГУЛАГу і літераторів.

Переслідування дисидентів стало ще однією значною темою самвидаву. Справді, саме завдяки самвидаву — і особливо його виходам за кордон — інформація про порушення і захист людських прав у СРСР набула в 1970-ті роки великого поширення у світі. Зокрема, радянські дисиденти навчилися використовувати можливості самвидаву не тільки для того, щоб вказувати невідповідність методів КГБ радянському законодавству, а і для того, щоб часто й голосно розповідати про невідповідність того, що відбувалося у радянській дійсності, тим міжнародним договорам з людських прав, які підписав СРСР. Найчастіше використовувалися тексти Декларації людських прав та Заключний Гельсінський акт. У декларації, яку Радянський Союз підписав 1948 року, є, зокрема, і Стаття 19, яка проголошує:

«Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»[1914].

Другий документ було підписано в результаті всеєвропейського переговорного процесу, який урегулював ряд питань, що залишалися відкритими після Другої світової війни. Хоча на це не дуже зверталася увага у момент підписання Гельсінського договору, він також включав у себе певні угоди щодо людських прав — частина з так званого третього кошика переговорів, які підписали усі держави-учасниці. Серед іншого, Договір визнавав «свободу думки, совісті і віри»:

«Держави-учасниці визнають загальне значення людських прав і основних свобод… вони будуть постійно поважати ці права і свободи у своїх взаємних стосунках і докладатимуть зусиль, як спільно, так і самостійно, зокрема в рамках співробітництва в ООН, для сприяння загальній і дійсній повазі до них»[1915].

І в СРСР, і за кордоном переважна частина інформації про зусилля дисидентів, спрямовані на дотримання в СРСР положень вищеназваних договорів, поширювалася через найвизначніший самвидавний журнал — «Хроніку поточних подій». Цей інформаційний бюлетень, присвячений нейтральним повідомленням про події, не висвітлювані в офіційних ЗМІ — порушенням людських прав, арештам, судам, демонстраціям, новим виданням і публікаціям самвидаву, — був заснований невеликою групою знайомих між собою москвичів, серед яких були Синявський, Даніель, Гінзбург, а також ще двоє дисидентів, що стали знаменитими пізніше — Павло Литвинов і Володимир Буковський. Історія розвитку «Хроніки» сама по собі заслуговує на окреме дослідження завбільшки з цю книжку. У 1970-х роках таємна поліція фактично розв’язала проти «Хроніки» справжню війну — у помешканнях всіх, хто підозрювався у зв’язках з цим журналом, проводилися скоординовані обшуки. В одному пам’ятному випадку під час обшуку її квартири КГБ редакторка «Хроніки» засунула небезпечні папери у каструлю з киплячим супом. Проте «Хроніці» вдавалося виживати, незважаючи на арешти редакторів, як вдавалося їй і досягати Заходу. Врешті-решт «Міжнародна амністія» стала регулярно публікувати її переклади.

«Хроніка» також відігравала особливу роль і в історії системи таборів. Дуже швидко вона стала головним джерелом інформації про життя у післясталінських радянських таборах. У хроніці була постійна рубрика «У тюрмах і таборах» (а пізніше і «У штрафних ізоляторах»), у якій подавалися новини з таборів і публікувалися інтерв’ю з в’язнями. Ці вражаюче точні повідомлення про те, що відбувалося в таборах — хвороби дисидентів, зміни режиму, організовані протести, — вкрай дратували владу: начальство різних рівнів не могло зрозуміти, як інформація виходить назовні. Пізніше один з редакторів пояснював:

«Деяка [інформація] передається через звільнених товаришів. Після звільнення він комусь розповідає про інших. Або можна дати хабара охоронцям, і на побаченні з родичами можна передати записку чи усне повідомлення. Тоді родичі зупиняються в Москві і передають те, що ви сказали. Підкупити охорону можна, наприклад, в Мордовії. Це нові табори, створені 1972 року, і там уся охорона нова. Вони іноді передають повідомлення, якщо співчувають вам. У таборах 1974 року проводилося масове голодування, і охорона, яка це бачила, співчувала в’язням.

Також охорону можна підкупити. Там багато не заробляють. Грошей в охоронців мало. Всі вони з провінції. Можна, наприклад, щось привезти з Москви — запальничку, скажімо, — і віддати її охоронцю. Чи ж він вам дає адресу. А хабар — речі чи гроші — потім за нею надсилаються в обмін на інформацію…»[1916]

Були також і методи таємної передачі. Колишня ув’язнена описує один з них:

«На вузенькій (чотири сантиметри) смужці цигаркового паперу мурашиними літерами я записую свої останні вірші… ці смужки ми згортаємо у компактний пакет розміром менше мізинця і за зручної нагоди передаємо крихітну, наглухо загерметизовану від вологи за нашою спеціальною технологією, маленьку річ»[1917].

«…сьогоднішні радянські табори для політв’язнів так само жахливі, як сталінські. Де в чому вони кращі. А де в чому гірші».