Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Так починаються спогади про роки ув’язнення Анатолія Марченка — документ, який, з’явившись у Москві наприкінці 1960-х років, глибоко вразив представників московської інтелігенції, які вважали, що радянські трудові табори більше не існують. Робітник, батьки якого були неписьменними, Марченко відбував свій перший термін за хуліганство. Другим його злочином була вже зрада: він зробив спробу втекти з Радянського Союзу, таємно перейшовши кордон з Іраном. Свій політичний термін він відбував у Дубравлагу в Мордовії — одному з двох зловісних радянських таборів суворого режиму.

Багато з того, що Марченко розповів про пережите ним в ув’язненні, напевно, видавалося знайомим для тих, хто чув про сталінські табори. Так само, як і його попередників, Марченка віз у Мордовію столипінський вагон. Як і його попередникам, Марченкові на всю дорогу видали хлібину, 50 грамів цукру і солоного оселедця. Як і для попередників, можливість дістати води для Марченка залежала від того, яким був черговий солдат: «Якщо добрий, то він принесе два чи три чайники, але якщо йому набридло бути на побігеньках, то можна так і сидіти, поки не вмреш від спраги»[1918].

Прибувши в табір, Марченко побачив той самий жахливий голод, який був і в минулому. Щоденна норма становила 2400 калорій: 750 грамів хліба, 400 грамів зазвичай гнилих овочів, 85 грамів зазвичай зіпсованої тріски, 50 грамів м’яса. Для порівняння: табірні сторожові собаки отримували по 400 грамів м’яса на день. Як і в минулому, не все, що входило до Марченкового пайка, насправді йому діставалось; додаткові харчі також були рідкістю. «Протягом шести років у таборі й тюрмі я двічі їв хліб з маслом — коли до мене приїжджали. Також я з’їв два огірки — один 1964-го, а другий — 1966 року. Я не з’їв жодного помідора чи яблука»[1919].

Як і раніше, деяке значення мала робота, проте вона вже була іншою. Марченко працював вантажником і теслею. Леонід Сітко, який теж був у цей самий час у Дубравлагу, робив меблі[1920]. Ув’язнені мордовських жіночих таборів працювали на фабриках, часто швачками[1921]. В’язні у другому політичному табірному комплексі — неподалік міста Перм біля підніжжя Уральського хребта, також працювали з деревом. Ті, кого поміщали у штрафну камеру — що часто траплялося у 1980-ті роки, — шили рукавиці та спецодяг[1922].

З часом Марченко також виявив, що умови поволі погіршуються. В середині 1960-х років існувало щонайменше три категорії в’язнів: привілейовані, звичайні й суворого режиму. Дуже скоро в’язнів суворого режиму — до них належали усі «найнебезпечніші» політичні дисиденти — знову почали одягати у чорну бавовняну уніформу замість власного одягу. Хоча дозволялося отримувати необмежену кількість листів, як і отримувати необмежену кількість друкованих видань — за умови їх радянського походження, — надсилати дозволялося лише два листи на місяць. В’язням суворого режиму також не дозволялося отримувати посилки з продуктами і цигарками.

Марченкові довелося відбувати і звичайний кримінальний, і політичний терміни, і його розповідь про злочинний світ також звучить знайомо. Якщо тут і відбулися якісь зміни, то вони полягали в тому, що з часу смерті Сталіна кримінальний світ став ще брутальнішим і виродженішим. Після «злодійської війни» у середовищі професійних злодіїв продовжилися подальші розколи. Колишній в’язень, арештований 1967 року за крадіжки, Євген Федоров розповідає про кілька груп, не тільки «сук» і «злодіїв», а також і про свояків — за його поясненнями, «учнів» злодіїв, і «червоних шапочок» — ймовірно, наступників тих «червоних шапочок», що з’явилися у таборах після війни. Інші в’язні також об’єднувалися у «сім’ї» з метою самозахисту та для вирішення інших проблем: «Коли когось треба було вбити, "сім’ї" вирішували, хто це має зробити», — каже Федоров[1923].

У злочинному світі тепер набагато більшу роль відігравала жорстока культура гомосексуального згвалтування і домінації, відома вже з деяких свідчень про життя у в’язницях для малолітніх злочинців. Тепер, за неписаним законом, в’язні ділилися на дві групи: ті, що відігравали роль «жінок», і ті, що відігравали роль «чоловіків». «Перших зазвичай зневажали, тоді як другі ходили в героях, вихваляючись своєю чоловічою силою і "перемогами" не тільки перед іншими в’язнями, а й перед охороною», — пише Марченко[1924]. За словами Федорова, такому становищу підігравало й керівництво, тримаючи «нечистих» в окремих камерах. Потрапити туди міг кожен: «Якщо програєш у карти, то тебе могли примусити "робити це", як жінку»[1925]. У жіночих зонах так само стало дуже поширеним лесбіянство, яке часом набувало не менш жорстоких форм. Одна політична ув’язнена пізніше згадувала про жінку, яка відмовилася від побачення з чоловіком і маленькою дитиною — так боялася помсти з боку своєї тюремної коханки[1926].

У 1960-ті роки в російських тюрмах почалося поширення туберкульозу, з яким не вдається впоратися і сьогодні. Федоров говорить про це так: «Якщо в бараку було 80 людей, то в 15 з них був туберкульоз. Ніхто не намагався їх лікувати, на всі хвороби були одні таблетки, хоч голова болить, хоч будь-що інше. Лікарі були такі собі есесівці, ніколи з вами не говорили, не дивилися на вас, ви — ніхто»[1927].

Становище погіршувалося ще й тим, що багато злодіїв тепер пристрастилися до чифіру — особливим способом приготованого надзвичайно міцного чаю, від вживання якого виникає наркотичне сп’яніння. Інші йшли на все, щоб дістати алкоголь. В’язні, які працювали за межами табору, винаходили особливі прийоми його таємної доставки:

«До довгого шматка пластмасової трубки міцно приєднується презерватив. Потім зек його ковтає, залишаючи кінець трубки в роті. Щоб випадково не проковтнути трубку, він затискає її чимось у щілині між зубами: навряд чи с зеки, що мають усі 32 зуби. Тоді за допомогою шприца у презерватив через трубку накачується до трьох літрів спирту, і зек повертається в зону. Якщо презерватив до трубки погано припасований або розривається у зековому шлунку, то це означає напевну і болісну смерть. Незважаючи на це, зеки ідуть на цей ризик: з трьох літрів спирту виходить сім літрів горілки. Коли "герой" повертається в зону… його підвішують униз головою на бантині під дахом бараку, а під трубкою тримають миску, поки звідти не витече остання крапля. Тоді порожній презерватив витягують…»

Як і раніше, поширеним було самокалітцво, яке тепер набувало ще жахливіших форм. Одного разу у тюремній камері Марченко став свідком того, як двоє злодіїв ковтали ложки, заздалегідь їх вирівнявши. Після цього вони розбили шибку і почали ковтати скло; лише після цього охоронцям вдалося витягти їх із камери[1928]. Едуард Кузнецов, засуджений за участь у сумнозвісній спробі захоплення пасажирського літака у ленінградському аеропорту «Смольный», описує десятки методів самокаліцтва:

«Я бачив засуджених, які ковтали у великих кількостях цвяхи і колючий дріт; бачив, як ковтали термометри зі ртуттю, олов’яні миски (спочатку розбиті на "їстівні" шматки), шахові фігури, доміно, голки, товчене скло, ложки, ножі та багато інших подібних предметів. Я бачив в’язнів, які зашивали собі роти й очі ниткою або дротом, пришивали собі до тіла ряди гудзиків; прибивали яєчка до нар… Бачив, як ув’язнені робили на руках і ногах надрізи, а потім згортали шкіру, як шкарпетки; або відрізали від себе шматки м’яса, смажили їх і їли; або зливали кров через надріз у вені в миску, кришили туди хліб, а потім ковтали все це, як юшку; або загорталися в газети і підпалювали себе; або відрізали собі пальці, носа, вухо чи статевий орган…»

Кузнецов пише, що ці ув’язнені так робили не з протесту, а просто без жодної конкретної причини, або ж просто для того, щоб «потрапити до лікарні, де гойдають стегнами медсестри, де ви отримуєте лікарняний пайок, і вас не примушують працювати, де є ліки, поживна дієта, поштові листівки». Багато з тих, хто вчиняли самокаліцтво, були мазохістами, які перебували «у постійній депресії від одного кровопускання до іншого»[1929].

Безперечно, від сталінської доби дуже змінилися стосунки між кримінальними і політичними в’язнями. Справді, кримінальні часом знущалися і били політичних: українського дисидента Валентина Мороза було поміщено в камеру з двома кримінальними, які вночі не давали йому спати, і зрештою напали на нього, завдавши поранення в живіт заточеною ложкою[1930]. Але були й кримінальні, які поважали політичних — про це, зокрема, пише Володимир Буковський: «Вони зазвичай просили розповісти, за що нас посадили і чого ми хочемо… єдине, у що вони не могли повірити, то це в те, що ми робили все це не за щось, не за гроші»[1931].

Були навіть кримінальні в’язні, які прагнули потрапити до категорії політичних. Гадаючи, що політичні в’язниці «легші», деякі професійні злодії намагалися отримати політичні вироки. Вони писали в людних місцях сповнені непристойностей гасла проти Хрущова і партії, робили «американські прапори», які потім вивішували у вікнах. На кінець 1970-х років серед кримінальних стали дуже поширеними татуювання на лобі «Комуністи п’ють народну кров», «Раб КПСС», «Більшовики, дайте хліба»[1932].

Глибшими були зміни у стосунках політичних в’язнів нового покоління з владою. У післясталінську епоху політичні в’язні вже знали, за що вони сидять, кого можуть посадити і що в тюрмі слід чинити організований опір. У лютому 1968 року група в’язнів у Потьмі — серед них був Юлій Даніель — влаштувала голодування. Вони вимагали послаблення тюремного режиму, припинення примусової праці, скасування обмежень на листування і — відлуння початку 1920-х років — визнання особливого статусу політичних в’язнів[1933].

Влада пішла на поступки, а потім поволі їх скасувала. Незважаючи на це, вимога політичних щодо окремого утримання зрештою була виконана, не в останню чергу через бажання тримати цих нових політичних, з їхніми постійними вимогами і голодуваннями, якомога далі від звичайних в’язнів.

Такі протести відбувалися часто і набули великого поширення — такого великого, що з 1969 року про них повідомляється майже у кожному числі «Хроніки». Того року, наприклад, в’язні влаштовували голодування з вимогою відновлення поступок, зроблених попереднього року; протестували проти заборони побачення з родичами; протестували проти поміщення їхнього товариша до штрафної камери; протестували з приводу того, що ще одному в’язневі заборонили отримати посилку від родичів; протестували проти переведення групи політичних в’язнів з табору до тюрми; навіть відзначили 10 грудня Міжнародний день людських прав[1934]. Цей 1969 рік не був якимось особливим. Протягом наступного десятиліття голодування, страйки й інші протести стали звичайним явищем життя як мордовських, так і пермських таборів.

Голодування, що відбувалися як у формі коротких одноденних протестів, так і тривалих виснажливих протистоянь із владою, з часом навіть набули певних «узвичаєних» рис, про що пише Марченко:

«У перші кілька днів ніхто не звертав ані найменшої уваги. Потім, через кілька днів, часом аж через 10–12, переводили до особливої, влаштованої спеціально для таких, камери і починали годувати штучно, через трубку. Опиратися немає сенсу, бо що б ви не робили, вам заломлюють руки за спину і сковують наручниками. Ця процедура, як правило, відбувається у таборах ще жорстокіше, ніж у тюрмі — коли вас раз чи два так погодують, часто втрачають зуби…»[1935]