Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

Часом такий тривалий тиск приносив бажані для влади результати. Один з відповідачів у справі Олександра Гінзбурга — Олексій Добровольський «зламався» дуже рано; він подав письмове прохання про надання йому можливості по радіо розповісти усю історію своєї дисидентської «злочинної» діяльності — щоб попередити молодь про небезпечність вибору такого шляху[1944]. Також під час слідства зламався і Петро Якір, який «зізнався» у фальшивих злочинах[1945].

Інші вмирали. Ще один із співвідповідачів у справі Гінзбурга, Юрій Галансков, помер 1972 року. У тюрмі в нього почалася виразка шлунку. Його не лікували, і врешті-решт вона звела його в могилу[1946]. 1986 року помер і Анатолій Марченко — ймовірно, від тих ліків, які йому давали під час голодування[1947]. Кілька в’язнів померли — один наклав на себе руки — під час голодування у таборі Пермь-35, що тривало протягом місяця 1974 року[1948]. Пізніше, 1985 року, в пермських таборах помер український поет і правозахисник Василь Стус[1949].

В’язні завдавали ударів у відповідь. 1977 року політичні в’язні Пермі-35 так розповідали про акції непокори:

«Ми часто влаштовуємо голодування. У штрафних камерах, у вагонах на етапах. У звичайні, нічим не відмітні дні й у дні смерті наших товаришів. У дні високої активності в зоні — 8 березня і 10 грудня, 1 серпня і 8 травня, 5 вересня. Ми влаштовуємо голодування надто часто. Дипломати, державні діячі підписують нові договори про людські права, про свободу інформації, про заборону тортур — а ми оголошуємо голодування, тому що в СРСР цих норм не дотримуються»[1950].

Завдяки їх зусиллям увесь час зростав рівень поінформованості Заходу про дисидентський рух, а голоси протесту звучали дедалі гучніше. Внаслідок цього із деякими в’язнями почали обходитися трохи інакше.

Хоча, як уже йшлося вище, досі оприлюднено небагато архівних документів 1970-х і 1980-х років, тут існують і свої винятки. 1991 року Володимира Буковського запросили приїхати в Росію з Великобританії, де він мешкав 15 років після вислання зі своєї країни (його обміняли на ув’язненого провідного чилійського комуніста). Буковського було обрано «судовим експертом» на «суді» над Комуністичною партією, який відбувся після того, як партія оспорила спробу її заборони президентом Єльциним. Він прибув до приміщеня Конституційного суду в Москві з портативним комп’ютером і ручним сканером. Впевнений, що ніхто в Росії ще не бачив такої техніки, він сів і спокійно почав копіювати всі документи, які було представлено на цей «суд» як докази. Тільки коли він уже закінчував свою роботу, люди навколо нього зрозуміли, що він робить. Хтось голосно сказав: «Він їх буде публікувати, там!» Всі в кімнаті замовкли. Тут — «як у кіно», як згадував потім Буковський, — він просто закрив комп’ютер, вийшов, пішов звідти прямо в аеропорт і відлетів з Росії[1951].

Завдяки тому, що зробив Буковський, ми, зокрема, знаємо, що відбувалося на засіданні політбюро безпосередньо перед його арештом. Буковського особливо вразило те, як багато присутніх на тому засіданні вважали, що кримінальні звинувачення проти нього призведуть до «певної реакції всередині країни і за кордоном». Члени політбюро дійшли висновку, що просто арештувати Буковського було б помилкою — тож було висунуто пропозицію відправити його до психіатричної лікарні[1952]. Почалася ера «спеціальних психіатричних лікарень» — психушок.

Використання психіатричних лікарень для ув’язнення дисидентів має свою передісторію. 1836 року, повернувшись з Європи до Санкт-Петербурга, російський філософ Петро Чаадаєв написав свої листи з критикою режиму царя Миколи I: «Всупереч усім законам людського співжиття, — проголошував він в епоху найвищого розквіту Російської імперії, — Росія рухається лише у напрямку власного поневолення і поневолення усіх сусідніх народів». У відповідь цар Микола посадив Чаадаєва під домашній арешт. Цар сказав, що він певен того, що коли росіяни дізнаються, що їхній співвітчизник «потерпає від розладу і божевілля», то вони його вибачать[1953].

Після «відлиги» влада знову вдалася до використання психіатричних лікарень для ув’язнення інакодумців; КГБ цей метод давав великі переваги. Передусім, він дискредитував дисидентів як в очах Заходу, так і в самому Радянському Союзі, і відвертав від них увагу. Якщо це не серйозні опоненти режиму, а просто психічно хворі люди, хто заперечуватиме проти їхньої госпіталізації?

До фарсу з великим ентузіазмом долучилася офіційна радянська психіатрія. Для пояснення явища інакодумства було винайдено «мляву» (російською «вялотекущую»), або ж «повзучу», шизофренію. То, пояснювали вчені, така форма шизофренії, яка не позначається на інтелекті чи зовнішній поведінці, проте до неї можна віднести майже будь-яку форму поведінки, яку потрібно визнати асоціальною чи аномальною. «Найчастіше ідеї щодо "боротьби за правду і справедливість" формуються людьми з параноїдальною структурою особистості», — писали двоє радянських професорів, співробітники Інституту імені Сербського:

«Характерною рисою переоцінюваних ідей є переконаність пацієнта у власній правоті, невідступний потяг стверджувати свої розтоптані "права" і значущість цих почуттів для пацієнта. Вони схильні використовувати судові процедури як платформу для виголошення промов і звернень»[1954].

За цим визначенням майже всіх інакодумців можна було визнати божевільними. Письменникові й історикові Жоресу Медведєву було поставлено діагноз «млява шизофренія», супроводжувана «параноїдальними маніями реформування суспільства». Серед симптомів зазначався «розпад особистості» — малося на увазі те, що він працював і як письменник, і як науковець. Першому редакторові «Хроніки» Наталії Горбаневській було поставлено діагноз «млява шизофренія з нечіткою симптоматикою», що, втім, не завадило недузі спричинитися до «аномальної зміни в емоціях, прагненнях і способі мислення». У генерала-інакодумця Петра Григоренка було діагностовано психічний синдром, що «характеризується наявністю реформістських ідей, зокрема щодо реорганізації державного апарату; а це пов’язується з переоцінкою власної особистості, що сягає месіанських розмірів»[1955]. В одному з офіційних повідомлень на адресу Центрального комітету один з місцевих начальників КГБ також скаржився на те, що він має групу громадян з дуже незвичайною формою психічного захворювання: вони «намагаються створювати нові "партії", організації і ради, готують і поширюють проекти нових законів і програм»[1956].

Залежно від обставин арешту — чи не-арешту — в’язнів, визнаних психічно хворими, могли відправляти до різних установ. Одних оглядали тюремні лікарі, інших — «цивільні». Окрему особливу категорію тут становив Інститут імені Сербського, спеціальний діагностичний центр якого, в 1960–1970-ті роки очолюваний доктором медичних наук Даниїлом Лунцем, мав діагностувати політичних «злочинців». Доктор Лунц особисто діагностував, серед багатьох інших, Синявського, Буковського, Горбаневську, Григоренка і Віктора Некіпєлова; поза сумнівом, статус його був дуже високий[1957]. За повідомленням Некіпєлова, він носив синій мундир з двома зірками — «відзнака генерала військ МВД»[1958]. Деякі психіатри-емігранти з Радянського Союзу стверджують, що Лунц та інші співробітники Інституту імені Сербського були щиро переконані в тому, що їхні пацієнти психічно хворі. Проте більшість політичних в’язнів, що з ним стикалися, характеризують його як конформіста, що виконував завдання свого міліцейського начальства, «не кращого за лікарів-злочинців, які проводили бузувірські досліди над людьми в нацистських концентраційних таборах»[1959].

Отримавши діагноз психічної хвороби, пацієнти засуджувалися до лікарняного терміну, часом це ув’язнення тривало кілька місяців, але могло й розтягуватися на багато років. Той, кому таланило більше, потрапляв в одну з кількох сотень звичайних радянських психіатричних лікарень. Вони зазвичай були брудні й переповнені, а працювали в них п’яниці й садисти. Проте, незважаючи на пияцтво і садизм, то були все ж таки цивільні, а звичайні лікарні загалом менш засекречені, ніж тюрми і табори. Пацієнтам надавалася більша свобода у написанні листів, їх могли відвідувати не тільки родичі.

З іншого боку, тих, кого було визнано «особливо небезпечними», відправляли до дуже нечисленних «спеціальних психіатричних лікарень». Керувало ними безпосередньо МВД. Лікарі у них, як Лунц, мали відповідні звання. Ці лікарні були дуже схожими на тюрми, їх оточували сторожові вежі, колючий дріт, охоронці й собаки. На фото, знятому в Орловській спеціальній психіатричній лікарні 1970 року, бачимо в’язнів на прогулянці у внутрішньому дворі; від тюремного він не відрізняється зовсім нічим[1960].

Мета лікарів і у звичайних, і у спеціальних лікарнях полягала знову ж таки в тому, щоб добитися публічного зречення і каяття[1961]. Пацієнтів, які погоджувалися відмовитися від своїх переконань, які погоджувалися, що критикувати радянський режим їх змушувала психічна хвороба, могли оголосити здоровими і відпустити на волю. Ті, хто не каявся, визнавалися хворими і далі — їм могли призначити «лікування». Радянські психіатри не вірили у психоаналіз: лікування складалося переважно зі специфічних медикаментів, електрошоку і різноманітних форм обмеження та стримування. Широко використовувалися препарати, заборонені на Заході у 1930-х роках, які викликали у пацієнтів підвищення температури до 40 і більше градусів, біль і занепокоєння. Тюремні лікарі також призначали і транквілізатори з широким спектром побічних ефектів, як-от заціпеніння, загальмованість, мимовільні посмикування і рухи, не кажучи вже про апатію і байдужість[1962].

Інші види лікування передбачали відверте побиття, впорскування інсуліну, що у людей, не хворих на діабет, викликає гіпоглікемічний шок, та каральний захід, що називали «укрутка», про який Буковський розповідав в інтерв’ю 1976 року: «Використовуються мокрі простирадла або парусина — великі шматки, — в які пацієнта загортають з голови до ніг так туго, що йому важко навіть дихати, і коли полотно починає висихати, воно стягується ще більше, а пацієнтові стає ще гірше»[1963]. Ще одним методом лікування в Інституті імені Сербського, про який згадує Некіпєлов, була «спинномозкова пункція» — введення голки у хребетний стовп пацієнта. Зі спинномозкової пункції поверталися, лежачи на боку, нерухомі, у плямах йоду — тривало це кілька днів[1964].

Через таке «лікування» пройшло багато людей. 1977 року, коли було опубліковано велике дослідження Пітера Реддавея і Сідні Блоха про зловживання психіатрією в СРСР, щонайменше 365 психічно здорових людей проходили лікування з приводу «політично обумовленого божевілля»; щодо цих людей існують документи і свідчення — поза сумнівом, були і сотні інших, про яких нічого не відомо[1965].

Разом з тим ув’язнення дисидентів у психіатричних лікарнях не виконувало всього того, на що сподівався радянський режим. Найгіршим було те, що таким чином не вдавалося відвернути увагу Заходу від дисидентів. По-перше, жахи злочинної психіатрії, ймовірно, діяли на уяву західної громадськості навіть сильніше, ніж знайоміші історії про тюрми і табори. Кожен, хто дивився фільм «Політ над гніздом зозулі», отримував дуже добре уявлення про радянську психіатричну лікарню. Важливіше, однак, те, що проблема зловживання психіатрією мала безпосередній вихід на абсолютно певну, професійно зацікавлену групу: західних психіатрів. 3 1971 року, коли Буковський таємно передав понад 150 сторінок документів про злочинну психіатрію в СРСР, цю тему почали постійно обговорювати в таких організаціях, як Міжнародна асоціація психіатрів та Королівська колегія психіатрів Великобританії. Сміливіші групи видавали відповідні заяви. Інші цього не робили, але коли їх звинувачували у боягузтві, відгукувалися про СРСР гірше[1966].

Врешті-решт, ця проблема спонукала до дій вчених у самому Радянському Союзі. Коли Жореса Медведєва засудили до терміну у психіатричній лікарні, багато з них надіслали листи протесту до Академії наук СРСР. Фізик Андрій Сахаров, який наприкінці 1960-х років дедалі більше відігравав роль морального лідера дисидентського руху, зробив публічну заяву з приводу справи Жореса Медведєва на міжнародному симпозіумі в Інституті генетики. Солженіцин, який на той момент був уже на Заході, написав відкритого листа до радянського керівництва, протестуючи проти ув’язнення Медведєва. «Зрештою, — писав він, — прийшов час мислити ясно: ув’язнення свободомислячих здорових людей — це ДУХОВНЕ ВБИВСТВО»[1967].