Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

І навіть незважаючи на те, що вони знали, що боротьба ця — фікція, незважаючи на те, що вони знали, що їхня країна далеко не така славна, як проголошували вожді, незважаючи на те, що вони знали, що цілі міста побудовані на костях людей, несправедливо засуджених до примусової праці, — і тоді дехто з жертв таборів усе-таки почувалися краще, коли вони знову були частиною великої спільноти, більше не були з неї виключені.

У будь-якому разі величезне напруження між тими, хто побував «там», і тими, хто був удома, не могло вічно обмежуватися спальнями і залишатися за зачиненими дверима. Відповідальні за те, що відбувалося, теж ще були живі. Зрештою, борючись за владу в партії, Хрущов на XXII з’їзді КПРС почав їх називати. Він оголосив, що Молотов, Каганович, Ворошилов і Маленков «винні у незаконних масових репресіях проти численних партійних, радянських, військових і комсомольських відповідальних працівників і несуть пряму відповідальність за їхнє фізичне знищення». Більш зловісним був його натяк на наявні документи, що підтверджують це звинувачення[1877].

Проте Хрущов так і не оприлюднив жодних таких документів у ході своєї боротьби проти сталіністів, які опиралися його реформам. Можливо, він не мав достатньої влади, щоб це зробити — чи, можливо, ці документи також розкрили б і його роль у сталінських репресіях. Натомість Хрущов вдався до нової тактики: він ще більше розширив громадську дискусію щодо сталінських репресій, вивівши її за межі внутрішньопартійних дебатів і поширивши її на літературу. Хоча, ймовірно, Хрущов і не дуже цікавився самими по собі радянськими поетами й письменниками, на початку 1960-х років він дійшов висновку, що вони можуть бути корисними у його боротьбі за владу. Зниклі імена поволі почали знову з’являтися у радянських виданнях, без пояснень, чому вони колись зникли, а тепер їм було дозволено повернутися. У радянських літературних творах почали з’являтися персонажі, досі неприйнятні для радянської прози — жадібні бюрократи і колишні табірники[1878].

Хрущов вважав, що такі публікації можуть йому добре прислужитися: письменники дискредитуватимуть його ворогів, пов’язуючи їх зі злочинами минулого. У будь-якому разі саме це видається причиною, що спонукала його дозволити публікацію найвідомішого з літературних творів про ГУЛАГ — «Одного дня Івана Денисовича» Олександра Солженіцина.

Через його значення в літературі й роль у донесенні до Заходу правди про ГУЛАГ Олександр Солженіцин, поза сумнівом, заслуговує на особливе відзначення у будь-якій історії радянської системи таборів. Але коротка історія його слави офіційно визнаного радянського письменника також заслуговує на увагу, тому вона позначає певний перехідний історичний момент. Коли «Один день Івана Денисовича» 1962 року вперше з’явився друком, був пік «відлиги», політичні в’язні були нечисленними, а ГУЛАГ здавався чимось, що повністю належить минулому. Влітку 1965 року, коли партійний журнал писав про повість як про «поза сумнівом, суперечливий твір, як з точки зору ідеології, так і художньої майстерності», Хрущова було усунуто, знову почалася реакція, а кількість політичних в’язнів зростала зі зловісною швидкістю. 1974 року, коли «Архіпелаг ГУЛАГ» — велика тритомна історія системи таборів — вийшов у перекладі англійською, Солженіцина було вислано з країни, а його книжки могли публікуватися тільки за кордоном. Було відновлено систему радянських виправних таборів, дисидентський рух був у повному розпалі[1879].

Тюремна доля Солженіцина починалася типово для зеків його покоління. Після вступу 1941 року до військового училища він воював на західному фронті восени і взимку 1943 року, написав другові листа з погано прихованою критикою сталінського режиму в 1945 році й невдовзі був арештований. Досі більш-менш переконаного комуніста, молодого офіцера Олександра Солженіцина вразила жорстокість, з якою з ним повелися. Пізніше його ще більше вразить та жорстокість, з якою поводилися з солдатами Радянської армії, що потрапили до німецького полону. На його думку, ці люди мали повертатися додому героями.

Подальший його табірний шлях був, напевно, трохи менш типовим, та тільки тому, що певний час — завдяки своїй незакінченій фізико-математичній освіті — він пробув на шарашці; цей досвід пізніше знайшов своє відображення у романі «У першому колі». За винятком цього, можна сказати, що він відбував свій термін на кількох невеликих лагпунктах, зокрема на одному московському, і в одному особливому табірному комплексі в районі Караганди. Він не був чимось особливо помітним в’язнем. Він загравав з властями, до того, як прозрів, був інформатором — шлях цей закінчився на кладці цегли. Пізніше на роботу муляра він поставить Івана Денисовича — «пересічного зека», що став героєм його першої повісті. Після звільнення Солженіцин їде вчителювати до Рязані й починає писати про пережите. У цьому теж не було нічого особливого: багато сотень табірних спогадів, що почали публікуватися у 1980-х роках, свідчать про літературні здібності колишніх радянських в’язнів, багато з яких приховували свою літературну діяльність протягом довгих років. Зрештою, справді унікальним Солженіцина робить лише те, що його твори з’явилися друком у Радянському Союзі ще за Хрущова.

Навколо публікації «Одного дня Івана Денисовича» існує багато легенд — так багато, що біограф Солженіцина Майкл Скеммелл пише, що «історія ця обросла стількома прикрасами, що іноді неможливо відділити факт від вимислу». Шлях книжки до слави був довгим. До того, як вона стала відомою, рукопис повісті потрапив до рук московського літератора і табірного друга Солженіцина Льва Копелєва, який у той час працював редактором у журналі «Новый мир». Схвильований твором, Копелєв передав рукопис головному редактору «Нового мира» Олександру Варшавському.

Як ідеться далі в цій історії, Варшавський почав читати повість перед сном у ліжку. Однак, прочитавши кілька перших сторінок, під враженням від рукопису він встав, одягнувся і дочитував повість уже сидячи. Читав він цілу ніч, а потім, як тільки розвиднилося, побіг на роботу, де наказав друкаркам зробити ще копії, щоб він міг роздати їх друзям, при цьому весь час Твардовський говорив про появу нового літературного генія. Так це було насправді чи ні, але саме так, поза сумнівом, потім про це розповідав Твардовський. Пізніше Солженіцин написав йому про те, яке щастя він відчув, коли дізнався, що для Твардовського «Один день Івана Денисовича» виявився «вартим безсонної ночі»[1880].

Сама повість доволі проста: у ній описується один звичайний день із життя звичайного в’язня. Для сучасних читачів навіть у самій Росії зараз, можливо, складно зрозуміти, чому вона викликала таку шалену реакцію у радянському літературному світі. Та для тих, хто читав її 1962 року, повість була одкровенням. Замість гуманних слів про «тих, що повернулися» і «репресії», звичайних для тогочасних літературних творів, в «Одному дні Івана Денисовича» безпосередньо описувалося життя в таборі; до того ця тема була закритою для публічного обговорення.

Водночас стиль Солженіцина — зокрема, використання табірного жаргону, — і змалювання безпросвітного тюремного життя робили повість разюче відмінною від зазвичай пустої і фальшивої прози, що публікувалася в той час. «Соціалістичний реалізм», який у ті часи був офіційною доктриною радянської літератури, не був реалізмом взагалі; то, швидше, був літературний різновид сталінської політичної лінії. Якщо у радянському романі розповідалося про злодія, то він обов’язково прозрівав і навертався в істинну радянську віру. Герой міг страждати, та зрештою партія показувала йому правильний шлях. Героїня могла проливати сльози, та, коли вона усвідомлювала цінність Праці, вона віднаходила своє належне місце в суспільстві.

На відміну від цього «Один день Івана Денисовича» по-справжньому реалістичний: у повісті немає ні офіційного оптимізму, ні офіційної моралі. Страждання її героїв не мають сенсу. Вони намагаються уникати виснажливої роботи, яку мають виконувати. У фіналі немає тріумфу партії, не говориться про перемогу комунізму. Твардовського вразила саме ця чесність, така незвичайна для радянського письменника: він сказав другові Солженіцина Копелєву, що у повісті немає жодної краплі неправди. І саме це для багатьох читачів було неприйнятним, особливо для представників радянської еліти. Суперечливою повість видалася навіть для одного з редакторів журналу «Новый мир». У своїй рецензії він писав, що повість «зображає життя надто однобоко, мимохіть спотворює і руйнує пропорції». Людей, звиклих до спрощення, лякав відкритий фінал повісті та її «аморальність».

Твардовський хотів повість надрукувати, але знав, що якщо він просто надішле рукопис цензорам, то його публікацію негайно заборонять. Замість цього він запропонував «Один день Івана Денисовича» Хрущову — як зброю у боротьбі з його ворогами. За словами Майкла Скеммелла, Твардовський написав до повісті передмову, яка представляла твір саме в такому світлі, а потім почав давати рукопис людям, котрі, як він сподівався, передадуть повість Хрущову[1881].

Після багатьох переговорів і кількох змін у рукописі — Солженіцина умовили додати у повість принаймні одного «позитивного героя» і формальне засудження українського націоналізму — повість нарешті потрапила до Хрущова. Той підтримав її публікацію. Він навіть похвалив її, сказавши, що вона написана «в дусі XXII з’їзду партії», а це, судячи з усього, означало, що, на його думку, твір буде працювати проти його ворогів. Нарешті, у листопадовому 1962 року числі журналу «Новый мир» вона з’явилася друком. «Пташка вилетіла! Пташка вилетіла!» — як кажуть, кричав Твардовський, отримавши коректуру.

Спочатку повість викликала надзвичайно схвальні критичні відгуки, не в останню чергу тому, що вона точно відповідала запитам моменту. Літературний критик «Правды» висловлював сподівання, що «боротьба проти культу особи і далі сприятиме появі творів щораз вищої художньої цінності». Літературний оглядач «Известий» писав, що Солженіцин «проявив себе справжнім помічником партії у священній і життєво важливій справі — боротьбі з культом особи і його наслідками»[1882].

Однак не зовсім такою була реакція звичайних читачів, які протягом кількох місяців після публікації «Одного дня Івана Денисовича» надсилали авторові гори листів. Близькість повісті до нової партійної лінії не справила великого враження на колишніх табірників, які писали Солженіцину з усіх куточків Радянського Союзу. Для них величезною радістю було прочитати правду про їхні власні почуття, про те, що самі вони пережили. Люди, які боялися сказати навіть слово про пережите своїм найближчим друзям, раптом відчули себе вільними. Одна жінка так згадувала про своє враження: «Мене душили сльози. Я їх не приховувала, бо все це, що вмістилося у небагато журнальних сторінок, було моїм, справді моїм, — кожен день з 15 проведених у таборах років».

Один лист до Солженіцина починався так: «Дорогий друже, товаришу і брате…» Далі йшлося: «Читаючи Вашу повість, я згадував Сівую Маску і Воркуту… морози і бурани, удари і приниження… Коли читав, я плакав — це все знайомі люди, з моєї бригади… Ще раз дякую! Будь ласка, продовжуйте в тому ж дусі — пишіть, пишіть…»[1883]

Найсильніше враження повість справила на в’язнів у тюрмах. Леонід Сітко, який у той час відбував свій другий термін, почув про «Один день Івана Денисовича» у далекому Дубравлагу. Коли до табірної бібліотеки надійшов примірник «Нового мира», начальство тримало його в себе цілих два місяці. Нарешті отримали його і зеки: вони читали повість вголос, щоб могло чути відразу багато людей. Сітко згадує, що зеки слухали, «не дихаючи»:

«Коли було прочитане останнє слово, настала мертва тиша. Дві-три хвилини — і вибухнуло! У кожному — своє, болюче, пережите… в махорковому диму говорили без кінця…

І запитували: чому надруковано?»[1884]