Розділ «ЧАСТИНА III ЗЛІТ І ПАДІННЯ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ 1940–1986»

В середині 1970-х років деяких «найгірших» політичних забрали з Мордовії та Пермі і помістили у спеціальні тюрми суворого режиму — найвідоміша з них у Владимирі, знаменита з царських часів, — де їхнє протистояння з керівництвом було майже постійним. То була небезпечна гра зі своїми складними правилами. Мета в’язнів полягала у полегшенні режиму і у «набиранні очок», про що через самвидав повідомлялося на Захід. Мета ж керівництва полягала в тому, щоб ламати в’язнів: щоб вони ставали інформаторами, співробітничали з адміністрацією, і — цього прагнули найбільше, — щоб вони публічно зрікалися своїх поглядів, про що можна було повідомляти у радянській пресі, а потім повторювати за кордоном. Хоча методи влади мали певні спільні риси з тортурами, застосовуваними під час слідств у сталінські часи, зазвичай використовувалися психологічні прийоми, а не завдання фізичного болю. Ось як цю процедуру описує один з найактивніших учасників протестів кінця 1970-х — початку 1980-х років, а зараз відомий ізраїльський політик Натан Щаранський:

«Вони викличуть вас на бесіду. Думаєте, від вас нічого не залежить? Навпаки: вам там пояснять, що все тільки від вас і залежить. Вам чаю, кави, м’яса? Хочете піти зі мною до ресторану? Чому ні? Ми одягнемо вас у цивільне і підемо. Якщо ми побачимо, що ви стали на шлях реабілітації, що ви готові нам допомогти — що, ви не хочете доносити на товаришів? Але що таке доносити? Цей росіянин (чи єврей, чи українець — залежить від ситуації), який з вами відбуває термін, ви що, не розумієте, що то за націоналіст? Ви що, не знаєте, як він ненавидить вас, українців (росіян, євреїв)?»[1936]

Як і в минулому, влада давала і забирала привілеї і накладала стягнення, що зазвичай означало термін у штрафній камері. Вона контролювала умови життя через дрібні, але дуже чутливі зміни у повсякденному житті в’язня, «підвішеного» між звичайним і суворим режимом — які, звичайно ж, завжди суворо відповідали тюремним правилам. Як пише Марченко, «відмінності між цими режимами для того, хто не відчув їх на своїй шкурі, можуть видаватися зовсім дрібними, та для в’язнів вони величезні. За нормального режиму радіо є, за суворого немає; за нормального режиму вам дається година прогулянки на день, за суворого — півгодини, а по неділях прогулянок немає зовсім»[1937].

На кінець 1970-х років кількість харчових норм зросла від усього кількох до 18, від 1А до 9Б, кожна з яких передбачала свою конкретну кількість калорій і набір продуктів. В’язням ці норми змінювали залежно від незначних змін у їхній поведінці. Найнижча норма 9Б, призначена в’язням штрафних камер, передбачала маленький шматочок хліба, ложку каші й суп, що, теоретично, містив 200 грамів картоплі і 200 грамів капусти, яких у дійсності часто не було[1938].

Також в’язнів могли поміщати до штрафних камер — «карцеру»; ця форма покарання з погляду керівництва була ідеальною. Вона була абсолютно законна, і формально це покарання неможливо визнати тортурами. Штрафна камера на в’язнів впливала повільно, і вплив цей накопичувався, але, оскільки ніхто нікого не гнав добудовувати в тундрі дорогу, тюремна влада повільністю темпів переймалася мало. Камери ці можна порівняти з винаходами сталінського НКВД. У документі Московської Гельсінської групи 1976 року докладно описуються штрафні камери Владимирської тюрми, яких там було близько 50. Стіни там були покриті цементним розчином, «шишками» і зубцями. Підлога була брудною і мокрою. В одній камері вікно було вибите і затулене газетами, в інших вікна були закладені цеглою. Єдиним місцем для сидіння був бетонний циліндр, близько 25 сантиметрів у діаметрі, у залізному ободі. На ніч до камери заносили дерев’яні нари — подушки чи простирадла не передбачалося. В’язень мав спати на голих дошках і залізі. У штрафних камерах було так холодно, що в них було тяжко спати і навіть просто лягти. В деякі камери вентиляцією гналося повітря з каналізації[1939].

Найскладніше для людей, звиклих до активного життя, було переносити нудьгу, про яку Юлій Даніель писав у своєму вірші:

За неделею неделя

Тает в дыме сигарет,

В этом странном заведенье

Все как будто сон и бред…

Тут не гасят свет ночами,

Тут неярок свет дневной,

Тут молчанье, как начальник,

Утвердилось надо мной.

Задыхайся от безделья,

Колотись об стенку лбом!

За неделею неделя

Тает в дыме голубом[1940].

Ув’язнення у штрафній камері могло тривати невизначено довго. Формально в’язнів могли там тримати до 15 діб, але цю норму обходили, випускаючи в’язнів на один день, а потім кидали їх туди знову. Марченко одного разу просидів там 48 днів. Кожного разу, коли вибігали 15 діб, охоронець випускав його на кілька хвилин — яких було достатньо для того, щоб зачитати йому наказ про його наступне ув’язнення у штрафній камері[1941]. У таборі Пермь-35 одного в’язня у штрафній камері тримали майже два місяці, звідки його забрали до лікарні; інший в’язень сидів там 45 днів — за те, що відмовився працювати не за своїм фахом — на обробці металу[1942].

Багато в’язнів кидали до штрафних камер навіть за ще менші порушення: коли по-справжньому хотіли когось зламати, суворі покарання накладалися з найменшого приводу. 1973 і 1974 року у пермських таборах двох в’язнів позбавили побачення з рідними за «сидіння на ліжках вдень». Іншого покарали за те, що для приготування варення, яке йому прислали в посилці, було використано алкоголь. Інших в’язнів карали або виносили догани за те, що вони надто повільно ходили або на них не було шкарпеток[1943].