Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Код широко використовувався не в усі часи. 1949 року Заяра Вєсьолая у Бутирці «не змогла знайти жодного, хто б знав "тюремний алфавіт"», і спочатку подумала, що ця традиція зовсім зникла. Потім вона вирішила, що це не так: тому що інші розповіли їй, що користуються цим кодом, і тому що одного разу, почувши якийсь стук у камері, до неї забіг охоронець, вимагаючи пояснень[547]. Існували також інші варіанти коду. Російський поет і прозаїк Анатолій Жигулін стверджує, що винайшов свій код, також на основі алфавіту, який разом з групою друзів (усіх їх арештували одночасно) використовував для спілкування під час слідства[548].

У деяких місцях і в деякі часи методи самоорганізації в’язнів набували складніших форм. Один з них описано в оповіданні Варлама Шаламова «Комбіди», також згадують його й інші[549]. Він був відповіддю на несправедливе правило: наприкінці 1930-х років влада несподівано вирішила, що в’язні, котрі перебувають під слідством, не мають отримувати жодних передач від родичів, на тій підставі, що «двома французькими булками, п’ятьма яблуками і парою старих штанів можна повідомити в тюрму будь-який текст». Передавати було дозволено тільки гроші, і тільки круглі суми, так щоб ці суми не можна було використати для шифрування «повідомлень». Проте родини не всіх в’язнів мали змогу передавати гроші. Одні були дуже бідні, інші жили надто далеко, а ще інші могли навіть відігравати певну роль у засудженні своїх родичів. Це означало, що, хоча дехто з в’язнів мав право один раз на тиждень користуватися тюремною «крамничкою» — і купувати масло, сир, ковбасу, махорку, білий хліб, сигарети, інші тим часом мали сидіти на бідній тюремній дієті і, що важливіше, «почувалися чужими на загальному святі», яким був цей «день покупок».

Для вирішення цієї проблеми бутирські в’язні взяли на озброєння досвід раннього етапу революції і організували «комітети бідноти». Кожен в’язень жертвував комітету 10% своїх грошей. На ці кошти комітет купував їжу тим, хто грошей не мав. Ця система діяла щось близько року, доки влада не вирішила ліквідувати комітети, пообіцявши декому з в’язнів різні «винагороди» за відмову брати участь у їх роботі. Камери завдали удару у відповідь, піддавши бойкоту тих, хто відмовлявся вносити гроші. Але хто, запитує Шаламов, «ризикне протиставити себе тюремному колективу — людям, які з тобою двадцять чотири години на добу, і тільки сон рятує тебе від недружніх, ворожих поглядів товаришів?»

Цікаво, що це оповідання одне з небагатьох у великій літературній спадщині Шаламова, яке закінчується позитивною нотою: «Людський колектив, згуртований, як це завжди буває у тюрмі, на відміну від "волі" і табору, при повному безправ’ї своєму, знаходить точку докладання своїх духовних сил для настійного ствердження споконвічного людського права жити по-своєму»[550].

Цей найпесимістичніший із письменників побачив у цій одній організованій формі солідарності в’язнів краплю надії. Скоро шок від транспортування і жах від перших приголомшливих днів у таборі не залишать від неї і сліду.

Розділ 9

ЕТАП, ПРИБУТТЯ, ВІДБІР

Я помню тот Ванинский порт

И крик парохода угрюмый.

Как шли мы по трапу на борт,

В холодные, мрачные трюмы.

От качки страдали зека,

Ревела пучина морская:

Лежал впереди Магадан —

Столица Колымского края.

Не крики, а жалобный стон

Из каждой груди вырывался.

«Прощай навсегда, материк!» —

Ревел пароход, надрывался.

Радянська тюремна пісня