Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Ще інших, як згадує Томас Сговіо, рятувала торгівля:

«Було велике відкрите місце, що звалося базаром. Тут збиралися в’язні та обмінювалися один з одним… Гроші не мали цінності. Найбільший попит мали хліб, тютюн і шматки газет, з яких крутили цигарки. Обслуговуючий персонал у таборі було набрано з неполітичних в’язнів. Вони обмінювали хліб і тютюн на одежу новоприбулих, потім продавали наш одяг цивільним за рублі, таким чином збираючи гроші на той день, коли їх випустять у радянський світ. Базар був найпопулярнішим місцем у таборі вдень. Тут, у цьому комуністичному пеклі, я був свідком того, що насправді було найжорстокішою формою системи вільного підприємництва»[593].

Проте для цих в’язнів жахіття дороги не закінчувалося на поїздах і пересильних таборах. Дорога на Колиму завершувалася пароплавом — як і для в’язнів, що пливли вгору Єнісеєм з Красноярська до Норильська, або тих, що в попередні роки на баржах пливли через Біле море з Архангельська до Ухти. Рідко який в’язень, що сходив на корабель, особливо на Колиму, не відчував, що він вирушає в дорогу до безодні, пливе Стіксом від відомого світу. Багато в’язнів до того взагалі ніколи не були на пароплаві[594].

У самих кораблях не було нічого особливого. Старі голландські, шведські, англійські й американські вантажні пароплави, які не призначалися для перевезення пасажирів, курсували по маршруту на Колиму. Ці пароплави було переобладнано для виконання нової функції, але зміни мали переважно косметичний характер. На димових трубах були літери ДС (від слова Дальстрой), на палубах було влаштовано кулеметні гнізда, а в трюмах поставили грубі дерев’яні нари; секції нар відділялися одна від одної залізними гратами. Флагман дальстроївського флоту, яким планувалося перевозити кабелі великої довжини, було спершу названо «Микола Єжов». Після опали Єжова його перейменували на «Фелікса Дзержинського» — ця зміна потребувала великих витрат, пов’язаних з міжнародною перереєстрацією[595].

На пароплавах було зроблено ще кілька поступок людському вантажу, який примусово тримали під палубою протягом першого етапу мандрівки, коли пароплави наближалися до японських берегів. У ці кілька днів люк з палуби до трюму тримали міцно запертим, побоюючись можливих небажаних глядачів з випадкового японського рибальського судна[596]. Ці рейси пароплавів справді вважалися такими секретними, що коли пароплав Дальстрою «Індигірка» з 1500 пасажирами — переважно в’язнями, що поверталися на материк, — 1939 року наскочив на риф біля японського острова Хоккайдо, то команда корабля вирішила, що краще, щоб загинула більшість пасажирів, ніж просити допомоги. Звичайно, на пароплаві не було жодного рятувального обладнання, а команда, яка не бажала відкривати справжнього призначення свого «вантажного судна», не звернулася до інших суден у цьому районі по допомогу, хоча тут їх було багато. Кілька японських рибалок з власної волі прийшли на допомогу, але безрезультатно: у катастрофі загинуло більш як тисяча осіб[597].

Але навіть і без катастроф в’язні потерпали від секретності, яка вимагала посиленого режиму. Їжу в’язням охоронці просто кидали у трюм, і там за неї доводилося битися. Воду в’язням давали, спускаючи відра вниз із палуби на мотузці. Тому ні їжі, ні води не вистачало — як і повітря. Анархістка Катерина Оліцька згадувала, що люди починали блювати відразу після того, як заходили на пароплав[598]. Спустившись у трюм, миттєво захворіла і Євгенія Гінзбург: «Тут щільна слизька задуха. Нас. багато, дуже багато. Ми стиснуті так, що не продихнути. Сидимо і лежимо прямо на брудній долівці, одна на одній. Сидимо, розсунувши ноги, щоб між ними помістився ще хтось»[599].

Після того як японський берег залишався позаду, в’язнів часом випускали на палубу, щоб вони могли скористатися кількома корабельними туалетами, яких на тисячі в’язнів не вистачало. Автори спогадів пишуть про чекання своєї черги протягом «двох годин», «семи чи восьми годин», «цілого дня»[600]. Сговіо пише про них:

«Схожа на коробку саморобна штуковина з дощок, прикріплена до борту пароплава… доволі тяжко було видертися з палуби корабля, який хитався на хвилях, і залізти через поруччя до цієї коробки. Старші в’язні і ті, хто ніколи не були на морі, боялися туди йти. Стусани охоронців і потреба справити нужду зрештою змушували їх долати небажання. Всю дорогу вдень і вночі на сходах стояла довга черга. За один раз до коробки пускали тільки по двоє»[601].

Втім, страшнішими за фізичні муки корабельного життя були муки, винайдені самими в’язнями — чи, точніше, злочинними елементами серед них. Це особливо стосується кінця 1930-х — початку 1940-х років, коли вплив злочинців на табірну систему досяг свого піку, а кримінальних і політичних в’язнів ніяк не відділяли. Дехто з політичних уже зустрічався зі злочинцями в поїздах. Айно Куусінен згадувала, що «найгіршою річчю у дорозі були малолітні [злочинці], яким дали верхні полиці і які чинили усі види непристойностей — плювалися, лаялися і навіть мочилися на дорослих в’язнів»[602].

На пароплавах було ще гірше. Елінор Ліппер, яка їхала на Колиму в кінці 1930-х років, описує, як політичні «лежали, притиснуті одне до одного, на просмоленій підлозі трюму, через те що злочинці захопили настил із дощок. Якщо хтось із нас наважувався підняти голову, згори на неї сипалися риб’ячі голови і кишки. Коли хтось із хворих на морську хворобу злочинців блював, блювота потрапляла прямо на нас»[603].

В’язні з Польщі і Прибалтики, які мали кращий одяг і дорожчі речі, становили особливо привабливу ціль. Одного разу група в’язнів-злочинців вимкнула світло і напала на групу в’язнів з Польщі — деяких було вбито, решту пограбовано. «Ті поляки, які там побували і залишилися живі, — писав один з уцілілих, — знали, що побували у пеклі»[604].

Змішування в’язнів-чоловіків і жінок могло приводити до набагато страшніших наслідків, ніж навіть змішування злочинців і політичних. Формально це заборонялося: на пароплавах жінок і чоловіків тримали окремо. На практиці ж було можливим підкупити охоронців для того, щоб ті пустили чоловіків до жіночого трюму; наслідки цього були жахливі. Таборами ходили чутки про «колимський трамвай» — групові згвалтування на пароплавах. Очевидець Олена Глінка пише про це:

«Вони гвалтували по команді "кондуктора"… потім, по команді “кончай базар” неохоче відвалювалися, поступаючись місцем наступному, який стояв у повній готовності… мертвих жінок за ноги витягували в двері і складали на купу біля поручнів. Тих, хто непритомнів, приводили до тями — лили на них воду, — і все починалося знову. У травні 1951 року на пароплаві «Мінськ» [знаменитому на Колимі своїм "великим трамваєм"] трупи жінок викидали за борт. Охоронці навіть не записували імен загиблих…»[605]

Наскільки Глінці відомо, за згвалтування на борту цих пароплавів жодного разу нікого не було покарано. Спогади поляка-підлітка Януша Бардаха, який був на пароплаві, що йшов на Колиму 1942 року, підтверджують цю думку. Він був присутній при плануванні групою злочинців набігу на жіночий трюм і бачив, як вони пробивали дірку в залізних гратах, які відділяли чоловіків від жінок:

«Як тільки жінки з’являлися у дірі, з них зривали одяг. По кілька чоловіків відразу нападали на кожну жінку. Я бачив, як звивалися білі тіла, билися ноги, руки шкребли по обличчях чоловіків. Жінки билися, плакали і кричали. Ґвалтівники відбивалися… коли жінки скінчилися, дехто з огрядніших чоловіків почали ганятися за молодими чоловіками. Вони стали новими жертвами — лежали скривавлені на підлозі на животах і плакали».

Ніхто з в’язнів не робив спроб зупинити гвалтівників: «Сотні чоловіків звішувалися з нар, щоб подивитися на те, що відбувається, але жоден не спробував втрутитися». Бардах пише, що все скінчилося тільки тоді, коли охоронці з верхньої палуби залили трюм водою. Після цього з трюму витягли кілька мертвих і поранених жінок. Нікого не покарали[606].

«Дантове пекло, — пише один із колишніх в’язнів, — ніщо порівняно з тим, що відбувалося на цьому пароплаві»[607].

Є ще дуже багато етапних історій, деякі з них такі трагічні, що їх майже неможливо переповідати. Справді, ці подорожі були такі жахливі, що вони стали у колективній пам’яті тих, хто вижив, загадкою, яку майже так само тяжко осягнути, як і самі табори. Через більш чи менш нормальну людську психологію можна пояснити жорстокість табірного начальства, від якого вимагали беззастережного виконання норм і планів, про що йтиметься далі у цій книжці. Можна навіть знайти пояснення діям слідчих, чиє життя залежало від вибитих зізнань і яких іноді відбирали для цієї роботи саме через схильність до садизму. Однак набагато тяжче пояснити, чому звичайний охоронець відмовлявся дати в’язням, що помирали від спраги, води, дати аспірину хворій дитині чи захистити жінку від смерті, заподіяної групою гвалтівників.

З певністю можна твердити про відсутність свідчень щодо чітких вказівок конвойним мучити в’язнів на етапі. Навпаки, існували ретельно розроблені правила етапування в’язнів, і неминучий був гнів начальства, коли ці правила часто порушувалися. В указі від грудня 1941 року «про поліпшення організації транспортування в’язнів» гнівно йдеться про «безвідповідальну», а часом і «злочинну» поведінку деяких конвойних охоронців і найманих службовців ГУЛАГу: «Внаслідок цього в’язні прибувають у місця призначення голодними, через що вони протягом певного часу не можуть працювати»[608].

В одному обуреному офіційному наказі від 25 лютого 1940 року йдеться не тільки про те, що на поїзди до північних таборів садять хворих і непрацездатних в’язнів, — що саме по собі заборонено, — а також і про те, що дуже багатьох із них не годують і не дають води, не дають одягу, відповідного до погодних умов маршруту, і що разом з в’язнями не везуть їхніх особових справ, які таким чином губляться. Іншими словами, в’язні прибували до таборів, у яких ніхто не знав ні їхніх злочинів, ні вироків. З 1900 в’язнів, відправлених на Далеку Північ в одному з етапів 1939 року, після прибуття 590 мали «обмежену працездатність» через хворобу або виснаження. Декому з них залишалося відбувати всього кілька місяців до закінчення термінів, а в декого вони взагалі закінчилися. Більшість в’язнів не мали теплого одягу і були «погано взуті». У листопаді 1939 року ще 272 в’язні, жоден з яких не мав зимового пальта, перевозили 500 кілометрів у відкритих вантажних машинах, внаслідок чого багато з них захворіло, а деякі пізніше померли. Про всі ці факти говорилося з належними обуренням і гнівом, а недбалих охоронців було покарано[609].