Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Дорога дальняя — казенный дом.

Быть может, старая тюрьма центральная

Меня, парнишечку, по новой ждет…

Старовинна російська тюремна пісня.

Арешти і допити виснажували в’язнів, змушували їх іти на поступки, бентежили і дезорієнтували. Але на їхній психологічний стан величезний вплив справляла і сама система радянських тюрем, у якій в’язнів тримали до, під час і дуже довго після допитів.

З точки зору міжнародного контексту у радянських тюрмах і їхньому режимі не було нічого надзвичайно жорстокого. Радянські тюрми, поза сумнівом, були суворішими, ніж у більшості західних країн, як і суворішими за тюрми царської епохи. З іншого боку, тюрми в Китаї та в інших частинах третього світу в середині XX століття були місцями такими ж страшними. Разом з тим певні елементи радянського тюремного життя були унікальними. Деякі аспекти повсякденного тюремного режиму, такі як сам слідчий процес, навіть здаються спеціально розробленими для того, щоб підготувати в’язнів до їхнього нового життя в ГУЛАГу.

Звісно, офіційне ставлення до тюрем віддзеркалювало пріоритети тих, хто керував таборами. Наприклад, у серпні 1935 року, в момент, коли арешти політв’язнів починали набирати свого найбільшого розмаху, Генріх Ягода видав наказ, у якому роз’яснював, що найважливішою метою арешту (якщо можна сказати, що ті арешти взагалі мали якусь мету хоч у якомусь нормальному значенні цього слова) є зізнання арештованих. Наказом Ягоди не тільки «привілеї» в’язнів, а й найелементарніші умови їхнього життя передаються безпосередньо до рук співробітників НКВД, які проводять слідство у їхніх справах. Якщо в’язень співпрацює — що зазвичай означало зізнання, — то йому дозволяють листування, продуктові передачі, газети і книжки, побачення з родичами кожного місяця і годину прогулянки кожного дня. Якщо ні, його позбавляють усього цього, а також скорочують пайок[502].

На відміну від цього, 1942 року — після приходу до влади в системі безпеки Лаврентія Берії, який прагнув перетворити ГУЛАГ на ефективний економічний механізм, — пріоритети Москви змінилися. Табори ставали важливим чинником у військовому виробництві, а табірне начальство скаржилося, що значна кількість нових в’язнів не здатна працювати. Голод, бруд і відсутність прогулянок призводили до того, що вони просто не могли рубати вугілля чи валити ліс у потрібних обсягах. Через це у травні того року Берія видає нові накази щодо слідства з вимогою до начальників тюрем дотримуватися «елементарних умов охорони здоров’я»; також Берія обмежив контроль слідчих над повсякденним життям в’язнів.

Відповідно до нового наказу Берії в’язні мали щоденно гуляти «не менш як одну годину» (з промовистим винятком для в’язнів, що очікують на страту, стан здоров’я яких навряд чи мав якесь значення для виробничих потужностей НКВД). Адміністрації в’язниць також мали забезпечити наявність двору, спеціально призначеного для цієї мети: «Жоден в’язень не має залишатися у камері під час прогулянок… Слабким і літнім в’язням мають допомагати їхні співкамерники». Наказ вимагав від наглядачів забезпечення в’язнів (крім тих, хто безпосередньо перебуває під слідством) вісьмома годинами сну, забезпечення тих, хто страждає від діареї, додатковими вітамінами і кращою їжею, а також своєчасного ремонтування параш (спеціальних відер, використовуваних як тюремні туалети) у разі їх протікання. Цей останній пункт видавався таким надзвичайно важливим, що у наказі навіть наводилися ідеальні розміри параші. У камерах для чоловіків вони мали бути 55–60 сантиметрів заввишки, у жіночих — 30–35 сантиметрів, а місткість їх мала становити 0,75 літра на одну людину в камері[503].

Незважаючи на ці абсурдно точні правила, тюрми продовжували дуже відрізнятися одна від одної. Почасти це пояснюється місцями, в яких вони знаходилися. Як правило, провінційні тюрми були брудніші й вільніші від московських, тоді як московські — чистіші та страшніші від провінційних. Але навіть три московські тюрми дещо відрізнялися за своїм характером. Сумнозвісна Лубянка, яка і сьогодні панує над великою площею у центрі Москви (і сьогодні служить штаб-квартирою ФСБ — наступниці НКВД і КГБ), використовувалася для утримування найнебезпечніших політичних в’язнів і слідства. Камер у ній було порівняно небагато — в одному документі 1956 року згадується про 118, — і 94 з них були дуже маленькі, там утримувалося від одного до чотирьох в’язнів[504]. Колись тут знаходилася страхова компанія, і в деяких лубянських камерах була паркетна підлога, яку в’язні мали кожного дня натирати. Анархістка А. М. Гарасьова, яка пізніше була секретарем Солженіцина, згадувала, що коли її тримали на Лубянці 1926 року, то їжу все ще носили офіціантки у формі[505].

Ще одна тюрма, яку використовували як слідчу, Лефортово, на відміну від Лубянки у XIX столітті була військової в’язницею. Камери у ній, які не призначалися для утримання великих кількостей в’язнів, були темнішими, бруднішими і тіснішими. Будівля лефортовської тюрми має форму літери К, у центрі якої, за словами мемуариста Дмитра Паніна, «стоїть солдат із прапорцем, який спрямовує потоки в’язнів, котрих ведуть на допити і з допитів»[506]. У кінці 1930-х років Лефортово переповнилося так, що НКВД відкрив «філію» цієї тюрми у Сухановському монастирі неподалік Москви. Вона офіційно звалася «Об’єкт № 110», в’язні ж називали її «Сухановка»; ця в’язниця зажила жахливої слави через катування, які там відбувалися: «Правил внутрішнього розпорядку не було, не існувало і жодних визначених правил ведення допитів»[507]. Сам Берія мав тут особистий кабінет і особисто спостерігав за катуваннями в’язнів у Сухановці[508].

Найстаріша з усіх трьох Бутирська тюрма була збудована у XVIII столітті; вона планувалася як палац, хоча її швидко перетворили на тюрму. Серед її видатних в’язнів XIX століття — Фелікс Дзержинський, а також інші польські й російські революціонери[509]. Зазвичай вона використовувалася для утримування в’язнів, слідство над якими закінчилося і які чекали на транспортування; тут також було тісно і брудно, проте спокійніше. За словами Гарасьової, якщо лубянські охоронці примушували в’язнів «гуляти» по невеликому колу, то «в Бутирці ви могли робити все, що хотіли». Як і інші, вона також згадує чудову тюремну бібліотеку, зібрану багатьма поколіннями в’язнів, котрі перед відправкою далі залишали тут свої книжки[510].

В’язниці також змінювалися з часом. На початку 1930-х років багатьох в’язнів засуджували до багатьох місяців або й років ізоляції. Один з них, Борис Четвериков, згадував, що, аби не збожеволіти за 16 місяців одиночного ув’язнення, він прав одяг, мив підлогу і стіни та співав усі оперні арії і пісні, які знав[511]. Александр Долгун, якого також тримали в одиночній камері під час слідства, намагався не втратити розуму з допомогою ходьби: він полічив кроками довжину камери, приблизно підрахував, скільки кроків у кілометрі, і почав «іти» — спочатку по Москві до американського посольства: «Я уявляв, що дихаю чистим холодним повітрям і щільніше загортався у пальто», — потім перетнув Європу, і нарешті «пішов» через Атлантичний океан, додому у Сполучені Штати[512].

Євгенія Гінзбург провела майже два роки у ярославському ізоляторі, в глибині Центральної Росії, переважну частину того часу — у повній самотності: «Я досі, заплющивши очі, можу собі уявити найменшу опуклість або подряпину на цих стінах, зафарбованих до половини улюбленим тюремним кольором — багряно-кривавим, а згори — брудно-білястим». Але зрештою навіть ця «спеціальна» тюрма почала заповнятися, і до неї підселили співкамерницю. У кінцевому підсумку більшість тюрзаків, «тюремних в’язнів», переводили до таборів. Як пише Гінзбург, «просто не було ні часу, ні можливості утримувати таку масу народу в тюрмах по 20 і по 10 років. Це стало суперечити темпам епохи, її економіці»[513].

У 1940-х роках, з наростанням темпів арештів, ізолювати будь-кого, навіть нових в’язнів, стало набагато тяжче. 1947 року Леоніда Фінкельштейна спочатку кинули до тюремного «вокзалу — великої загальної камери без жодних зручностей, до якої спочатку кидають усіх арештованих. Потім їх поступово сортують, відсилають до лазні, а потім до камер»[514]. Насправді набагато поширенішою за повну ізоляцію була тіснота. Ось лише кілька навмання вибраних прикладів: у головній міській тюрмі Архангельська, розрахованій на 740 в’язнів, 1941 року утримувалося від 1661 до 2380 осіб. У тюрмі в Котласі у Північній Росії, розрахованій на 300 в’язнів, утримувалося до 460[515].

Умови у віддаленіших тюрмах могли бути гіршими. 1940 року в тюрмі у Станіславові, на території окупованої Східної Польщі, утримувалося 1709 осіб — набагато більше від 472 в’язнів, на які розраховувалася тюрма; також у ній було тільки 150 комплектів постільної білизни[516]. У лютому 1941 року у в’язницях Республіки Татарії, розрахованих на 2710 в’язнів, утримувалося 6353. У травні 1942 року в тюрмах середньоазійського міста Ташкента, розрахованих на 960 в’язнів, утримувалися 2754 особи[517]. Така переповненість справляла особливо потужний вплив на підслідних, усе життя яких ставало предметом напружених допитів, що проводилися вороже настроєними слідчими, а дні цим підслідним потрібно було проводити у товаристві інших. Один із в’язнів так пише про цей вплив:

«Весь цей процес розкладання людини відбувався на очах всієї камери. Людина не могла тут сховатися ні на мить; навіть свої потреби доводилося справляти у відкритій вбиральні, яка знаходилася тут же. Той, хто хотів плакати, — плакав при всіх, і почуття природного сорому подесятеряло його муки. Той, хто хотів накласти на себе руки, — вночі, під ковдрою, стиснувши зуби, склянкою намагався порізати вени на руці, але чийсь безсонний погляд швидко виявляв самогубця, і товариші обеззброювали його»[518].

Маргарет Бубер-Нойманн також пише про те, що тіснота настроювала в’язнів проти один одного. Коли в’язнів, о пів на п’яту ранку, будили, «все ставало схожим на потривожений мурашник. Всі хапали речі для вмивання, щоб бути, якщо вийде, першими, тому що, звісно, всім місця біля кранів далеко не вистачало. У кімнаті, де ми вмивалися, було п’ять туалетів і десять кранів. Я кажу “туалетів”, хоча це насправді було п’ять дірок у підлозі і більше нічого. Миттєво вишиковувалися черги перед усіма п’ятьма дірками і всіма десятьма кранами. Уявіть собі, якщо зможете, як все це відбувається з вами, коли принаймні десяток пар очей за вами стежать, на вас кричать і підганяють інші, котрі чекають своєї черги…»[519]

Мабуть, усвідомлюючи небезпеку, пов’язану з переповненням, тюремне керівництво робило все можливе, щоб знищити будь-яку подобу солідарності серед в’язнів. Уже наказ Ягоди 1935 року забороняє в’язням розмовляти, кричати, співати, писати на стінах камер або робити спроби у будь-який спосіб спілкуватися з в’язнями в інших камерах. Порушення цих правил каралися позбавленням прогулянок і листів або навіть переведенням у спеціально збудовану штрафну камеру[520]. Вимушена тиша часто згадується авторами спогадів, які були в’язнями у 1930-ті роки; «Ніхто не говорив голосно, а дехто, щоб було зрозуміліше, показував на мигах», — пише Маргарет Бубер-Нойманн про Бутирку, де «напівоголені тіла більшості жінок мали особливий сіро-блакитний відтінок від довгого ув’язнення без світла і повітря…»[521]

В одних тюрмах вимога дотримуватися тиші залишалася без жодних змін ще й у наступному десятилітті, в інших так довго не протрималася: один з колишніх в’язнів пише про «абсолютну тишу» Лубянки 1949 року, порівняно з якою «камера № 106 у Бутирці здавалася універмагом після маленької крамнички»[522]. Інший пригадує, що в тюрмі міста Казані у центральній частині СРСР, коли в’язні починали шептатися, «з грюкотом відчинявся проріз для подачі їжі, і хтось цикав: "Ц-с-с-с!"»[523].