Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Багато авторів спогадів також пишуть про те, що охоронці, ведучи в’язнів між камерами або з камер на допити, дзвеніли ключами, клацали пальцями або створювали якийсь інший шум, щоб попередити тих, хто був далі по коридору. У випадку зустрічі одному з в’язнів швидко наказували повернутися обличчям до стіни або відводили до спеціального відсіку. В. К. Ясний, який до ув’язнення був перекладачем іспанської літератури, одного разу пробув у такому відсіку площею 0,5 квадратного метра на Лубянці дві години[524]. Здається, що такі відсіки використовувалися широко: у підвальному поверсі штаб-квартири НКВД у Будапешті, де зараз музей, також є один. Мета таких дій полягала в тому, щоб запобігати зустрічам в’язнів з іншими, які могли мати відношення до їхніх «справ», а також щоб не допускати контактів в’язнів з арештованими родичами.

Вимушена тиша навіть дорогу до кімнати для допитів робила нестерпною. Александр Долгун згадує застелені спеціальним покриттям коридори Лубянки: «Поки ми йшли, єдиним звуком було клацання язика охоронця… всі ці металеві двері було пофарбовано у сіро-блакитний колір; усе це: похмурість, тиша, двері, які повторювалися коридорами, поки не зникали в пітьмі, душило і бентежило»[525].

Для того щоб в’язні не взнали імен тих, хто знаходився в інших камерах, їх викликали — на допити чи на пересилку — не по іменах, а по літерах алфавіту. Наприклад, охоронець вигукував «Г», і всі в’язні, прізвища яких починалися з цієї літери, вставали і називали свої імена й по-батькові[526].

Порядок підтримувався — як і взагалі у більшості тюрем — з допомогою суворого розпорядку повсякденного життя. Заяра Вєсьолая, дочка знаменитого радянського письменника і «ворога», описує у своїх спогадах звичайний день на Лубянці. Він починався з оправки — туалету. «"Приготуватися до оправки!", — кричить охоронець, і жінки мовчки шикуються попарно. На туалет відводилося близько десяти хвилин, включно з умиванням і пранням того, що за такий час можна було випрати. За оправкою ішов сніданок: окріп, можливо із домішкою чогось, схожого на чай або каву, плюс денний хлібний пайок, плюс дві чи три грудочки цукру. Після сніданку заходив охоронець, який збирав прохання на відвідання лікаря, а потім відбувалася "головна подія дня" — двадцятихвилинна прогулянка маленьким закритим двором по одному під стіною». Порядок було порушено лише одного разу. Їй ніколи так і не сказали, чому це сталося: одного вечора, після відбою, її відвели на дах Лубянки. Тюрма знаходиться в центрі Москви, і це значить, що вона могла бачити якщо не саме місто, то принаймні вогні міста — які так само могли бути вогнями якоїсь іншої країни[527].

Проте зазвичай решта дня повторювалася: обід — тюремна юшка з нутрощів, зерна або гнилої капусти, а потім та сама юшка на вечерю. Увечері ще раз ішли до туалету. Між цими подіями в’язні шепталися між собою, сиділи на нарах і часом читали книжки. Вєсьолая згадує, що дозволялася одна книжка на тиждень, проте правила у різних тюрмах були різні, як і якість тюремних бібліотек, а вони, як уже зазначалося, могли бути чудовими. У деяких тюрмах в’язням дозволялося купувати собі їжу у «крамничці», якщо родичі присилали їм гроші.

Крім нудьги і поганої їжі були й інші тортури. Усім в’язням — а не лише підслідним — заборонялося спати вдень. Наглядачі постійно стежили за виконанням цього правила у камерах через вічка у дверях. Любов Бершадська згадує: хоча «нас будили о шостій, до одинадцятої вечора нам не дозволялося навіть сидіти на ліжку. Ми мали або ходити, або сидіти на табуретах, не спираючись на стіну»[528].

Не краще було й уночі. Заснути було тяжко, якщо взагалі можливо, через яскраве світло у камерах, яке ніколи не вимикалося, і через правило не ховати рук під ковдру. Вєсьолая пише; «Це тяжко, незручно, і я так не можу заснути… як тільки задрімаю, то мимоволі натягую ковдру до підборіддя. Тоді ключ у дрерях повертається і охоронець смикає моє ліжко: "Руки!"»[529] Бубер-Нойманн пише, що «доки не звикаєш, ніч гірша від дня. Спробуйте спати під яскравим електричним світлом — в’язням не дозволяється прикривати обличчя, — на голих дошках, навіть без матраца з соломи чи подушки, і, можливо, навіть без ковдри, втиснувшись між іншими в’язнями з кожного боку».

Мабуть, найкращим способом зробити так, щоб в’язні не почувалися аж надто вільно, було підсаджування в камери інформаторів — які також були ознакою і всіх інших сфер радянського життя. Вони відігравали свою важливу роль і в таборах, але в таборах їх легше було уникати. У тюрмі обійти їх було не так легко, і через них люди мали стежити за тим, що говорять. Бубер-Нойманн згадує, що, за одним винятком, «я жодного разу не чула критики радянського режиму від росіянки за весь час перебування в Бутирці»[530].

Серед в’язнів вважалося, що у кожній камері є принаймні один інформатор. Коли у камері було двоє, кожен з них підозрював іншого. У більших камерах інформатора часто виявляли і трималися від нього осторонь. Коли Ольга Адамова-Сліозберг вперше потрапила до Бутирки, вона помітила вільне спальне місце біля вікна. Її запрошували зайняти його, однак сказали: «Але тоді ви не матимете сусідів». Жінка, біля якої не спало жодної іншої, виявилася інформатором — увесь час вона «писала заяви із звинуваченнями всіх у камері, так що з нею ніхто не розмовляв».

Не всіх інформаторів було так легко виявити, і параноя набирала таких розмірів, що будь-яка незвичайна поведінка могла викликати ворожість. Сама Адамова-Сліозберг дійшла висновку, що одна з її співкамерниць напевне є шпигункою, коли побачила, що та «миється іноземною губкою і надягає якусь незвичайну білизну». Пізніше ця жінка стала її подругою[531]. Письменник Варлам Шаламов також писав, що пересилка з однієї тюрми до іншої, до нової камери «річ не дуже приємна. Це завжди змушує нових співкамерників триматися насторожено і викликає у них підозри, що новий співкамерник — інформатор»[532].

Поза сумнівом, така система була суворою, негнучкою і негуманною. Та, незважаючи на це, за найменшої можливості в’язні боролися — проти нудьги, проти постійних маленьких принижень, проти спроб розділити й атомізувати їх. Не один колишній в’язень пише про те, що солідарність між в’язнями у тюрмах була більша, ніж пізніше в таборах. Коли в’язні потрапляли до таборів, владі було легше «розділяти і владарювати». Для того щоб посіяти ворожнечу між в’язнями, вона могла використовувати обіцянки вищого становища у табірній ієрархії, кращої їжі чи легшої роботи.

На відміну від цього у тюрмі всі були більш чи менш рівними. Хоча й тут були мотиви до співпраці з владою, але їх було менше. Для багатьох в’язнів дні, проведені в тюрмі, перед пересилкою, виступали навіть певним вступним курсом елементарних прийомів виживання — і, попри всі зусилля влади, були першим досвідом об’єднання проти неї.

Дехто з в’язнів просто навчався у співкамерників елементарних способів підтримання тілесної чистоти і людської гідності. У тюремній камері Інна Шихєєва-Гайстер навчилася робити гудзики зі шматочків жованого хліба, щоб одяг не падав, робити голки з риб’ячих кісток, використовувати шматки ниток для зашивання одягу, подраного під час обшуків, та вирішувати ще багато проблем, що виявиться потім корисним і в таборах[533]. Дмитро Бистрольотов, який був радянським шпигуном на Заході, навчився добувати нитки зі старих шкарпеток: шкарпетки розривалися, а кінці ниток натиралися шматочком мила. Такі нитки, як і голки, які він навчився робити із сірників, він потім у таборі міг міняти на їжу[534]. Молоду антисталіністку Сусанну Печуро навчили, «як непомітно спати, як шити сірниками і як ходити без пояса»[535].

В’язні також підтримували певний контроль над своїм життям через старост — старших по камері. З одного боку, у тюрмах, у залізничних вагонах і в табірних бараках староста був офіційно визнаною фігурою, функції якого були записані в офіційних документах. З іншого боку, багато з обов’язків старости — від забезпечення чистоти в камері до контролювання кількості походів у туалет — означали, що його авторитет мають визнавати всі[536]. Тому інформатори та інші особи, що користувалися сприянням наглядачів, зовсім не обов’язково були найкращими кандидатами у старости. Олександр Вайсберг пише, що в більших камерах, у яких могло перебувати по 200 і більше в’язнів, «нормальне життя було неможливим без старшого по камері, який організовував розподіл їжі, прогулянки тощо». Через те що таємна поліція відмовлялася визнавати будь-яку форму самоорганізації в’язнів («їхня логіка була проста: організація контрреволюціонерів є контрреволюційною організацією», як пише Вайсберг), було знайдено класичне радянське рішення: староста обирався в’язнями «незаконно». Начальник тюрми потім дізнавався про це від своїх шпигунів і офіційно призначав цю особу старостою[537].

У найбільш переповнених камерах основний обов’язок старости полягав у тому, щоб приймати нових в’язнів і забезпечувати всіх спальними місцями. Майже всюди нових в’язнів відправляли спати біля параші, і потім звідти вони поступово просувалися у напрямку вікна мірою набуття «стажу». «На хвороби чи вік не зважали», — відзначає Елінор Ліппер[538]. Староста також розбороняв бійки і підтримував загальний порядок у камері — робити це було зовсім не легко. Пригадує в’язень-поляк Казимир Зарод, який деякий час був старостою камери: «Охоронці постійно погрожували мені покаранням, якщо я не триматиму певного контролю над недисциплінованими в’язнями, особливо після дев’ятої вечора, коли після відбою діяло правило "не розмовляти"». Зрештою, Зарод потрапив до штрафної камери за те, що йому не вдалося цього зробити[539]. Однак з інших розповідей видно, що рішення старости зазвичай виконувалися.

Поза сумнівом, найбільшу винахідливість в’язні проявляли, порушуючи найсуворіше правило: строгу заборону спілкування — як між камерами, так і з зовнішнім світом. Незважаючи на загрозу серйозного покарання, в’язні залишали іншим записки в туалетах або перекидали повідомлення через стіни. Леонід Фінкельштейн хотів перекинути шматок м’яса, помідор і шматок хліба до іншої камери: «Коли нас відвели до вбиральні, я відчинив вікно і кинув у нього їжу». Його спіймали і посадили до штрафної камери[540]. В’язні давали охоронцям хабарі за переправлення повідомлень, хоча часом ті робили це і з власної волі. Один наглядач зі ставропольської тюрми час від часу передавав усні повідомлення між Львом Разгоном і його дружиною[541].

Один колишній в’язень, який провів 14 місяців у вільнюській тюрмі після радянської окупації міста — раніше воно перебувало під владою Польщі, — писав 1939 року у свідченні, поданому до польського уряду у вигнанні, як повільно зникали елементи польського тюремного режиму. В’язні втрачали свої «привілеї» один за одним — право читати і писати листи, користуватися тюремною бібліотекою, мати папір і олівці. Отримувати посилки. Запроваджувалися нові правила, звичайні для більшості радянських в’язниць: світло у камерах мало горіти протягом усієї ночі, а вікна заставили листами жерсті. Несподівано останнє відкрило можливість для спілкування між камерами: «Я відкривав вікно і, впершися головою у грати, розмовляв із сусідами. Навіть якщо вартовий у дворі й чув розмову, він не міг зрозуміти, звідки саме звучить голос — завдяки жерсті неможливо було виявити, яке вікно відчинилося»[542].

Однак, мабуть, найскладнішою формою забороненого спілкування була тюремна «азбука Морзе», якою в’язні перестукувалися через стіни або через систему опалення. Цей код винайшли ще за царя — Варлам Шаламов приписує його одному з декабристів[543]. Катерину Оліцьку навчили цього її товариші-есери задовго до того, як 1924 року її саму було ув’язнено[544]. Про код розповідала у своїх спогадах російська революціонерка Віра Фігнер, Євгенія Гінзбург прочитала про нього саме там. Будучи під слідством, вона згадала достатньо для того, щоб використовувати код для спілкування із сусідньою камерою[545]. Код цей порівняно простий: літери російського алфавіту розташовуються п’ятьма рядами по шість літер у кожному:

Кожна літера позначається парою стуків, перший означає ряд, другий — місце в ряду:

Навіть ті, хто не читав про цей код або не чув про нього від інших, іноді могли навчитися самі, тому що були стандартні методи навчання. Часом ті, хто знали код, відстукували алфавіт знову і знову, разом з одним-двома простими запитаннями, сподіваючись, що невидимий співрозмовник по той бік стіни зрозуміє. Саме так вивчав код Александр Долгун у Лефортово; для запам’ятовування він користувався сірниками. Коли він зрештою навчився «говорити» з в’язнем у сусідній камері і зрозумів його запитання: «Хто ти?», він відчув «порив чистої любові до людини, яка вперше за три місяці запитала, хто я такий»[546].