Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Було також видано чимало наказів та інструкцій, якими регулювалося життя пересильних таборів. Наприклад, наказ від 26 липня 1940 року стосувався організації пересильного табору. В ньому від начальства чітко вимагалося будівництво лазень, дезінфекційних систем і кухонь[610]. Не менш серйозним було ставлення і до безпеки тюремного флоту Дальстрою. Коли у грудні 1947 року на двох пароплавах, які стояли на якорі у магаданському порту, вибухнув динаміт, що призвело до загибелі 97 осіб і госпіталізації ще 224, Москва звинуватила портове начальство у «злочинній недбалості». Відповідальних було засуджено[611].

Начальство ГУЛАГу в Москві добре знало про жахіття транспортування водними маршрутами. У звіті прокурорської інспекції з Норильська 1943 року відзначається, що в’язні, які прибувають по воді — вони пливли Єнісеєм на баржах, — «часто перебувають у поганому фізичному стані… з 14 125 в’язнів, що прибули до Норильська 1943 року, близько 500 було госпіталізовано в Дудінці [норильський порт] у перший або другий день після прибуття; до 1000 були тимчасово непрацездатними через недостатнє харчування»[612].

Незважаючи на увесь цей шум, з часом транспортна система змінювалася дуже мало. Розсилалися накази, писалися скарги. Проте у грудні 1944 року на залізничну станцію у Комсомольську на Далекому Сході прибув конвой, стан якого навіть на думку заступника прокурора ГУЛАГу був жахливим. Його офіційний звіт про долю «ешелону СК 950», поїзда з 51 вагона, може позначати найнижчу точку навіть у страхітливій історії етапів ГУЛАГу:

«В’язні прибули у неопалюваних вагонах, не підготовлених для перевезення людей. У кожному вагоні було по 10–12 нар, на яких могло поміститися не більше 18 в’язнів, проте у кожному вагоні знаходилося до 48 осіб. Вагони не мали достатньої кількості ємностей для води, в результаті чого виникали перебої з постачанням води, які часом тривали по цілій добі. В’язням давали мерзлий хліб, а десять днів не давали взагалі. В’язні прибули одягнені в літню форму, брудні, вкриті вошами, з явними ознаками обмороження… хворі в’язні лежали на підлозі вагонів, без медичної допомоги, і тут таки помирали. Трупи протягом тривалого часу тримали у вагонах…»

З 1402 осіб, яких перевозили в «ешелоні СК 950», на місце прибули 1291: 53 померло в дорозі, 66 залишилися у лікарнях. Після прибуття до лікарень поклали ще 335 з обмороженнями третього і четвертого ступенів, запаленням легенів та іншими захворюваннями. Очевидно, в дорозі конвой був 60 днів, 24 з яких поїзд стояв на запасних коліях «внаслідок поганої організації». Та навіть у цьому крайньому випадку начальник ешелону товариш Хабаров не отримав нічого, крім «догани з попередженням»[613].

Багато з тих, хто пройшов через подібне транспортування, намагаються якось пояснювати таке ставлення до в’язнів, які опинилися в руках молодих недосвідчених конвоїрів, що далеко не були вишколеними убивцями, запущеними у тюремну систему. Ніна Гаген-Торн пише, що «то не було свідченням злоби, то була просто повна байдужість конвою. Вони не вважали нас за людей. Ми були живим вантажем»[614]. Поляк, арештований після радянського вторгнення 1939 року, Антон Екарт також гадає, що «брак води був зумовлений не навмисним бажанням завдати нам страждань, а тим, що конвою для того, щоб її принести, потрібно було зробити додаткову роботу, на яку не було особливої вказівки. Начальник конвою був абсолютно не зацікавлений у цьому, а охоронці не бажали водити в’язнів по кілька разів на день до колодязів чи кранів на станціях через небезпеку втечі»[615].

Проте деякі в’язні згадують і про щось більше за просто байдужість: «Вранці до коридору зайшов начальник конвою… він стояв обличчям до вікна, спиною до нас, і вигукував лайки: "Як ви мені набридли!"»[616].

Нудьгою — або, точніше, нудьгою у поєднанні з гнівом від того, що доводиться виконувати таку принизливу роботу, — також пояснює це інакше не доступне для розуміння явище і Солженіцин. Він навіть намагається поставити себе на місце конвоїрів. Ось вони, змучені, недоукомплектовані, а потім ще «носити воду відрами — далеко, та й образливо носити: чому радянський воїн мусить воду тягати як ішак, для ворогів народу?» Що гірше, пише далі він, «воду цю роздавати надто довго — своїх кухлів ув’язнені не мають, у кого й були, то відняли, — значить, напувай їх із двох казенних, а поки нап’ються, ти все стій поряд, черпай, черпай та подавай…

Але і все б це конвой переніс, і тягав би воду й напував, якби ж, свині такі, нахлебтавшися води, не просились би потім на оправку. А виходить так не даси їм добу води — і оправки не просять; один раз напоїш — один раз і на оправку; пошкодуєш, два рази напоїш — два рази й на оправку. Прямий розрахунок, все ж таки — не поїти»[617].

Та хай там якими були мотиви — байдужість, нудьга, гнів, принижена гордість, — ефект для в’язнів був нищівний. Як правило, вони прибували до таборів не тільки дезорієнтовані та принижені пережитим у тюрмі й під час слідства, а фізично розбитими — і підготовленими до наступної стадії своєї подорожі до ГУЛАГу: вступу в табір.

Якби не темрява навкруги, і якби вони не були хворі та мали досить цікавості оглядатися навколо себе, першим, що могли побачити прибулі в’язні, були табірні ворота. На воротах частіше за все вивішувався якийсь лозунг. На вході до одного з колимських лагпунктів «висіла фанерна веселка з транспарантом: "Праця в СРСР — справа честі, слави, доблесті і героїзму!"»[618]. Барбару Армонас вітав на в’їзді до трудової колонії поблизу Іркутська транспарант: «Чесною працею я відплачу мій борг перед Батьківщиною!»[619]. На в’їзді до Соловецького табору інший в’язень бачив 1933 року плакат з таким написом: «Залізною рукою приведемо людство до щастя!»[620]. Юрію Чиркову, арештованому у 14 років, також у Соловецькому таборі на очі потрапив плакат «Через працю — до свободи!» — лозунг цей до неможливості незручно близький до напису над воротами Освенціма: «Arbeit Macht Frei» — «Праця звільняє»[621].

Як і прибуття в тюрму, прибуття до табору нового етапу також супроводжувалося ритуалами: тюремні в’язні, виснажені переїздом, тепер мали перетворитися на зеків-працівників. «Після прибуття в табір, — згадував в’язень-поляк Кароль Колонна-Чосновський, — «нас довго перелічували… Здавалося, що цей вечір не має кінця. Незліченну кількість разів нам належало шикуватися по п’ятеро, і кожній шерензі наказувалося зробити три кроки вперед, які кілька стурбованих на вигляд співробітників НКВД голосно рахували: "один, два, три…" і старанно записували кожну цифру на аркуші, прикріплені до великих пюпітрів. Напевно, кількість живих плюс кількість тих, кого розстріляли по дорозі, не давала очікуваного значення»[622].

Після підрахунку всіх — і чоловіків, і жінок — вели до лазні й голили, голили все тіло. Ця процедура, що проводилася згідно з офіційними наказами з міркувань гігієни[623] — вважалося, зазвичай справедливо, що в’язні, які прибувають з радянських тюрем, мають кишіти вошами, — разом з тим мала і важливе ритуальне значення. З особливим жахом і огидою цю процедуру описують жінки — що недивно. Часто вони мали скидати одяг, а потім чекати голими — перед очима солдатів — своєї черги на гоління. «Вперше, — згадує Катерина Оліцька, — я чула крики протесту: жінки залишилися жінками…»[624] Ольга Адамова-Сліозберг пережила те саме в пересильній тюрмі:

«Роздягалися ми внизу і хотіли вже піднятися нагору сходами, коли побачили, що вздовж перил знизу догори вишикувалися конвоїри. Ми збилися докупи. Майже всі стояли, опустивши очі, з червоними плямами на щоках. Я підняла очі і зустрілася з очима офіцера, начальника конвою. Він з-під лоба дивився на мене і говорив: "Ну, давайте, давайте, не затримуйтеся!"

І несподівано я відчула полегшення, мені стало навіть смішно.

"Плювати мені на них, вони для мене такі ж мужчини, як бугай Васька, якого я боялася в дитинстві"»[625].

Коли в’язні були помиті й поголені, наступала друга стадія процесу перетворення чоловіків і жінок на анонімних зеків: роздача одягу. Правила тут залежно від часу і конкретного табору були різні; це стосувалося, наприклад, того, чи дозволяли в’язням носити власний одяг. Видається, що на практиці рішення залежало від примхи місцевого табірного начальства: «На одному лагпункті ви могли надягати власний одяг, на іншому — ні», — згадує Галина Смирнова, яка на початку 1950-х років була в’язнем Озерлагу[626]. Іноді це не мало жодного значення: на момент прибуття в табір одяг багатьох в’язнів був геть зношеним, до того ж його могли вкрасти.

Ті, хто не мав свого одягу, мусив носити табірну форму — завжди стару, драну, погано пошиту і не по розміру. Для декого з в’язнів, особливо це стосується жінок, часом цей одяг здавався ще одним умисним способом приниження. Анну Андреєву, дружину письменника-езотерика Даниїла Андреєва, спочатку відправили у табір, у якому в’язням дозволялося носити власний одяг. Пізніше, 1948 року, її перевели до табору, де це не дозволялося. Вона сприйняла цю зміну як справжню образу: «Вони відняли у нас все, вони відняли у нас імена, все, що становить людську особистість, і одягли нас, я навіть не можу цього описати, у безформний одяг…»[627]

Для того щоб форма підходила в’язням по розміру, не робилося нічого. «Кожен з нас отримав довгу нижню білизну, — пише Януш Бардах, — чорну гімнастерку, ватяні штани, довгу ватяну тілогрійку, повстяну шапку з вухами, черевики на гумовій підошві й вовняні з домішкою простих ниток рукавиці. Ці речі видавали без розбору, і знайти свій розмір було тяжко. Все, що мені видали, було дуже завелике, і я годинами намагався все це обміняти на підхожіший одяг»[628].

З тією самою злістю писала про табірний одяг і інша жінка-в’язень: їм видали «короткі підбиті пальта, товсті панчохи до колін і шкарбани з березової кори. Ми виглядали, як зловісні чудиська. З власного одягу в нас майже нічого не лишилося. Все було продано засудженим жінкам чи, якщо правильніше, обміняно на хліб. Шовкові панчохи і шарфи викликали таке захоплення, що ми були просто зобов’язані їх продати. Відмовлятися було надто небезпечно»[629].