Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Історія ГУЛАГу

Однак свої муки були й у відкритих вагонах. Наприклад, часом дірки у підлозі забивалися. У вагоні, в якому їхав Бука, така дірка замерзла. «Що було робити? Доводилося користуватися щілиною між підлогою і дверима та шматками тканини, з яких робилися маленькі згортки, та сподіватися, що поїзд десь зупинять, двері відчинять і можна буде їх викинути»[570]. У поїздах, заповнених депортованими, в яких їхали разом чоловіки, жінки і діти, дірки в підлозі породжували іншу проблему. Одна колишня депортована, вислана як дочка куркуля на початку 1930-х років, згадувала, що люди «жахливо бентежилися» від того, що їм доводилося справляти нужду на очах у інших, і була вдячною за те, що вона могла робити це «за материною спідницею»[571].

Та справжньою мукою були не переповненість, не туалети і не збентеження, а брак їжі — і особливо брак води. Часом, залежно від маршруту і типу поїзда, в’язням давали в дорозі гарячу їжу. Іноді не давали. Зазвичай «сухий пайок» в’язнів на етапі складався з хліба, який видавали або кожного дня невеликими шматками по 300 грамів, або ж у більших кількостях — близько двох кілограмів — цього мало вистачити на всю довгу дорогу.

Разом з хлібом в’язням зазвичай видавали солону рибу — для того, щоб після неї їм дуже хотілося пити[572]. Незважаючи на це, води рідко коли давали більше одного кухля на день, навіть влітку. Цей прийом був такий поширений, що розповіді про жахливу спрагу в’язнів на етапі повторюються знову і знову. «Одного разу ми три дні не мали води, і в новорічну ніч 1939 року десь біля озера Байкал ми були змушені облизувати чорні бурульки, що звисали зі стелі у вагоні», — пише один з колишніх зеків[573]. Інший згадує, що за 28 днів дороги воду давали тричі, і часом поїзд зупинявся, «щоб з нього зняли трупи»[574].

Та навіть ті, хто отримували цей один кухоль води, терпіли муки. Євгенія Гінзбург згадує, що в’язні мали приймати болісне рішення: чи випити увесь кухоль вранці, чи спробувати розтягти його на весь день. «Ті, хто час від часу робили маленькі ковтки, не мали жодної миті спокою. Зранку до вечора вони стерегли свої кухлі, як шуліки»[575]. Тобто якщо їм поталанило мати кухоль: одна жінка до кінця свого життя згадувала трагічний момент: чайник, який їй вдалося пронести з собою, вкрали. Цей чайник не протікав, і вона могла потрошку пити воду цілий день. Без нього їй ні в чому було тримати воду, і вона страждала від спраги[576].

Гірше довелося Ніні Гаген-Торн: поїзд, на якому перевозили її з іншими в’язнями, посеред літа зупинився неподалік від Новосибірська на три дні. Міська пересильна тюрма була переповнена: «Стояв липень. Дуже спекотно. Від дахів столипінських вагонів пашіло, а ми лежали на полицях, як булки в печі». Її вагон вирішив голодувати, незважаючи на погрози охоронців новими, довшими термінами ув’язнення. «Ми не хочемо дизентерії», — кричали жінки їм у відповідь. «Четвертий день ми лежимо тут у власному лайні». Зрештою, охоронці неохоче дали їм трохи попити і помитися[577].

Одна полька також була у поїзді, що зупинився, — але у дощ. Природно, в’язні намагалися збирати воду, яка текла з даху. Але, «коли ми просували кухлі у вікна між ґратами, охоронець, що сидів на даху, кричав, що стрілятиме, бо так робити заборонено»[578].

Не краще було і взимку. Ще одна депортована з Польщі згадує, що в’язні не мали нічого, крім «мерзлого хліба і води у вигляді льоду» всю дорогу на схід[579]. І взимку, і влітку в’язні потерпали ще й від інших мук. Коли один поїзд із висланими зупинився на звичайній станції, вони кинулися купувати їжу у місцевих мешканців. «Наші євреї побігли по яйця, — згадував пасажир-поляк — Вони краще голодуватимуть, ніж їстимуть некошерне»[580].

Найгірше було найстаршим і наймолодшим. Барбару Армонас, литовку, одружену з американцем, депортували разом з великою групою інших литовців — чоловіків, жінок і дітей. Серед них була жінка, яка народила дитину за чотири години до депортації, а також паралізована 83-річна жінка, яка не могла за собою доглядати — «дуже скоро все навколо неї смерділо, а сама вона вкрилася виразками». Було також троє немовлят:

«Батьки мали багато проблем з пелюшками, тому що постійно прати їх було неможливо. Іноді, коли поїзд зупинявся після дощу, матері вискакували і прали пелюшки в калюжах. За ці калюжі зчинялися бійки, тому що хтось хотів мити посуд, хтось умиватися, тоді як інші хотіли прати пелюшки — все це одночасно… батьки робили все, щоб діти були чистими. Використані пелюшки сушили і вибивали. На пелюшки рвали простирадла і сорочки, а чоловіки часом обв’язувалися мокрими пелюшками, щоб ті швидше висохли».

Не краще доводилося і маленьким дітям:

«Іноді було дуже спекотно, і тяжкий сморід у вагонах ставав нестерпним, багато людей хворіли. У нашому вагоні в одного дванадцятирічного хлопчика почалася тяжка лихоманка, він увесь час кричав від болю. Єдині ліки — трохи аспірину, який їм хтось дав. Йому ставало дедалі гірше, і врешті він помер. На наступній зупинці у невідомому лісі солдати забрали його тіло і, як вони сказали, поховали. Від горя і безпорадного гніву його батьків краялося серце. У нормальних умовах, з медичною допомогою, він би не помер. А тепер ніхто навіть не знав напевно, де він похований»[581].

На відміну від депортованих, арештованих ворогів іноді транспортували з певними організаційними особливостями, що не обов’язково означало поліпшення їхнього становища. Марію Сандрацьку арештували, коли її дитині було два місяці; її посадили у поїзд, заповнений матерями з грудними дітьми. 18 днів 65 жінок з 65 немовлятами їхали у двох вагонах для худоби, які опалювалися лише двома маленькими димними пічками. Жодних додаткових пайків не було, не було гарячої води для купання дітей і прання пелюшок, які швидко «зеленіли від бруду». Двоє жінок наклали на себе руки — перерізали собі горло уламками скла. Ще одна збожеволіла. Трьох немовлят забрали інші жінки. Сама Сандрацька «усиновила» одного з них. До кінця свого життя вона залишалася переконаною, що грудне молоко врятувало життя її власній дитині, яка захворіла на запалення легенів. Звісно, жодних ліків не було.

Після прибуття до томської пересильної тюрми становище навряд чи поліпшилося. Багато дітей захворіло. Двоє померло. Ще двоє матерів намагалися вчинити самогубство, але їм не дали цього зробити. Інші розпочали голодування. На п’ятий день голодування до жінок прийшли члени комісії з НКВД: одна жінка кинула їм свою дитину. Тільки після прибуття до Темлагу — жіночого табору, в якому утримувалися переважно «дружини», — Сандрацькій вдалося організувати «дитячі ясла», а потім переконати родичів приїхати і забрати звідти її дитину[582].

Якою б дивною і негуманною не виглядала її історія, те, що пережила Сандрацька, не було чимось винятковим. Один колишній табірний лікар також розповідав про те, як його послали на «дитячий транспорт» разом з 15 матерями з грудними дітьми і ще 22 дітьми та двома «нянями». Всі вони йшли на станцію під конвоєм, потім їхали у столипінському вагоні із загратованими вікнами без потрібної дітям їжі[583].

Час від часу всі етапні поїзди зупинялися, однак ці зупинки не завжди означали якесь велике полегшення. В’язнів вивантажували з поїзда, завантажували в машини і везли до пересильної тюрми. Режим у них був схожий на режим у слідчих тюрмах за винятком того, що тут тюремники були ще байдужіші до в’язнів, яких вони ніколи більше не побачать. У результаті цього режим у пересильній тюрмі був абсолютно непередбачуваним.

Поляк Кароль Харенчик, якого транспортували на початку Другої світової війни із Західної України на Колиму, залишив звіт про відносні переваги багатьох пересильних тюрем, у яких він побував. В анкеті, яку він заповнив на прохання польської армії, він відзначав, що львівська тюрма була суха, «доволі чиста» і мала «добрі душі». Тюрма в Києві, навпаки, «переповнена, невимовно брудна» і наповнена вошами. У Харкові в 96-метровій камері тіснилося 387 осіб, разом з величезною кількістю вошей. В Артемівську тюрма була «майже повністю темна», прогулянки у ній не дозволялися: «цементна підлога брудна, на ній залишки риби. Бруд, сморід і брак повітря викликають головний біль і запаморочення», в’язні пересуваються на чотирьох. У Ворошиловграді тюрма знову «доволі чиста», а в’язням дозволяється виходити з камер двічі на день. У пересильному таборі в Старобєльську в’язням дозволяються прогулянки тільки один раз на тиждень протягом півгодини[584].

Ймовірно, найпримітивніші пересильні тюрми були на узбережжі Тихого океану, там в’язнів тримали перед посадкою на пароплави на Колиму. У 1930-ті роки пересильна тюрма була тільки одна: Вторая Рєчка біля Владивостока. Однак Вторая Рєчка була така переповнена, що 1938 року збудували ще два пересильні табори: Бухта Находка і Ваніно. І навіть після цього не вистачало бараків для тисяч в’язнів, які чекали на пароплави[585]. Один в’язень потрапив до Бухти Находка наприкінці липня 1947 року: «20 тисяч людей вони тримали під відкритим небом. Про приміщення зовсім не йшлося — вони сиділи, лежали і жили прямо на землі»[586].

Не була кращою, ніж у поїздах, і ситуація з водою, хоча в’язні так само жили переважно на солоній рибі, зокрема і в середині літа: «По всьому табору були розвішані плакати "Не пийте некип’яченої води". Серед нас лютували дві епідемії — тифу і дизентерії. А в’язні не слухалися плакатів і пили воду, яка просочувалася із землі по табору… можна собі уявити, як нам хотілося втамувати спрагу»[587].

Для в’язнів, які їхали багато тижнів — а мемуаристи свідчать, що дорога до Бухти Находка могла тривати до 47 днів[588], — умови у пересильних таборах на тихоокеанському узбережжі були майже нестерпними. Один з них відзначає, що на час прибуття їхнього етапу в Бухту Находка 70% його товаришів потерпали від курячої сліпоти, побічного ефекту цинги, а також від діареї[589]. Не було також і нормальної медичної допомоги. Без ліків і медичної допомоги у грудні 1938 року в таборі Вторая Рєчка у параноїдальному маренні помер російський поет Осип Мандельштам[590].

Для тих, хто не був таким знесиленим, у тихоокеанських пересильних таборах була можливість добути невелику кількість додаткового хліба. В’язні могли носити бадді з цементом, розвантажувати вагони і копати вигрібні ями[591]. Справді, дехто згадує Бухту Находка як «єдиний табір, у якому в’язні просили роботи». Одна полька згадує: «Вони годували тільки тих, хто працював, але через те, що в’язнів було більше, ніж роботи, дехто умирав від голоду… Як іриси на сибірських луках, цвіла проституція…»[592]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія ГУЛАГу» автора Аппельбаум Энн на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ“ на сторінці 11. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи