Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

«Пам’ятаю, як мене вразила принизливість і безглуздість усього цього. Ну, що може зробити людина за допомогою шпильки для волосся? І навіть коли їй спаде на думку божевільна ідея повіситися на шнурках від туфель, то як вона практично це зробить? Просто потрібно поставити її в огидно принизливе становище, коли падає спідниця, сповзають панчохи, човгають туфлі»[461].

Набагато гіршим був огляд тіла, який ішов далі. У романі «У першому колі» Олександр Солженіцин описує арешт радянського дипломата Іннокентія. Через кілька годин після прибуття до Лубянки наглядач обстежує кожен отвір його тіла:

«Як коняці на базарі, відтягнувши Іннокентієві нечистими руками одну щоку, потім другу, одне підоччя, потім друге, і пересвідчившись, що ніде під язиком, за щоками і в очах нічого не сховано, наглядач твердим рухом закинув Іннокентієві голову так, щоб у ніздрі йому падало світло, потім перевірив обидва вуха, відтягуючи за раковини, велів розчепірити пальці і пересвідчився, що немає нічого між пальцями, ще — помахати руками, і пересвідчився, що під пахвами таж нічого. Тоді тим самим машинно-беззаперечним голосом від скомандував:

— Візьміть член у руки. Загорніть шкірочку. Ще. Так, досить. Відведіть член управо вгору. Вліво вгору. Гаразд, опустіть. Станьте до мене спиною. Розставте ноги. Ширше. Нахиліться вперед до підлоги. Ноги — ширше. Сідниці розсуньте руками. Так. Гаразд. Тепер присядьте. Швидко! Ще раз.

Раніше, думаючи про арешт, Іннокентій малював собі шалений духовний двобій з державним Левіафаном. Він був внутрішньо напружений, готовий до високого відстоювання своєї долі і своїх переконань. Але він жодним чином не уявляв, що це буде так просто і тупо, так невідхильно. Люди, які зустріли його на Лубянці, низько поставлені, обмежені, були байдужими до його індивідуальності і до вчинку, що привів його сюди…»[462]

Жінками такі огляди сприймалися гірше. Одна з них згадувала, що тюремник, який виконував огляд, «знімав ліфчики, пояси з підв’язками, інші предмети жіночої білизни. Потім відбувалося коротке огидне гінекологічне обстеження. Я мовчала, але почувалася так, немов мене позбавляють будь-якої людської гідності»[463].

Під час перебування 1941 року в Александровському централі авторку спогадів Т. П. Мілютіну піддавали оглядам неодноразово. Жінок з її камери виводили на неотоплювану сходову площадку групами по п’ять. Їм наказували повністю роздягтися, скласти одяг на підлогу і підняти руки вгору. Потім відбувався обшук «у волоссі, у вухах, під язиками; також між ногами» — як стоячи, так і сидячи. Після першого такого огляду, пише Мілютіна, «багато хто плакав, у багатьох починалася істерика…»[464]

Після огляду деяких в’язнів ізолювали. «Нищівна ідея перших годин тюрми, — пише Солженіцин, — полягає в тому, щоб відокремити новачка від інших арештантів, щоб ніхто його не підбадьорив, щоб на нього одного тупіше тиснув… увесь розгалужений багатотисячний апарат»[465]. Камера, в якій тримали Євгенія Гнєдіна, радянського дипломата, сина революціонерів, мала тільки маленький стіл, прикріплений до підлоги, і два, також прикріплені до підлоги, табурети. Відкидне ліжко, на якому в’язень спав уночі, кріпилося до стіни болтом. Усе, включно зі стінами, табуретами, ліжком і стелею, було пофарбоване у світло-блакитний колір. «Це справляло враження, що ви знаходитеся у своєрідній корабельній каюті», — пише у спогадах Гнєдін[466].

Також цілком звичайною річчю було поміщення в’язня — так, як це відбувалося у випадку Александра Долгуна, — «у бокс, камеру приблизно чотири на дев’ять футів. Порожній бокс з лавкою — у перші години після арешту; тут могли тримати від кількох годин до кількох днів»[467]. Польського військового лікаря Ісаака Фогельфангера посеред зими посадили в камеру з відкритими вікнами[468]. Інших, як-от Любов Бершадську, котра пізніше була одним з лідерів страйку в’язнів у Воркуті, ізолювали на весь період слідства. В одиночному ув’язненні Бершадська провела дев’ять місяців; вона пише, що насправді чекала допитів, просто щоб з кимось поговорити[469].

Втім, для новачка переповнена в’язнями камера могла бути навіть жахливішою за одиночну. Розповідь Ольги Адамової-Сліозберг про її першу камеру нагадує Єроніма Босха: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав».

Ще один мемуарист також намагається передати відчуття шоку: «Видовище було жахливе: чоловіки з довгим волоссям, бородаті, запах поту, ніде навіть присісти й відпочити. Треба напружити уяву, щоб збагнути, що то було за місце, де я опинився»[470].

Фінка Ейно Куусінен, дружина лідера Комінтерну Отто Куусінена, переконана, що в першу ніч її навмисно помістили так, щоб вона могла чути допити:

«Навіть сьогодні, через 30 років, мені тяжко описати жах тієї першої ночі в Лефортово. У моїй камері було чутно будь-який шум іззовні. Неподалік, як я пізніше зрозуміла, знаходився "слідчий відділ", окрема структура, яка насправді була катівнею. Всю ніч я слухала нелюдські зойки і звук безперервних ударів. Навряд чи доведена муками до відчаю тварина могла б так жахливо кричати, як ці жертви, яких годинами мучили погрозами, побоями і лайкою»[471].

Але де б вони не опинилися у першу після арешту ніч — чи то у старій царській в’язниці, у тюрмі на залізничній станції, у переробленій церкві чи монастирі, перед усіма в’язнями стояло невідкладне негайне завдання: відійти від шоку, пристосуватися до своєрідних правил тюремного життя — і пройти через слідство. Швидкість, з якою їм це вдасться, буде одним із визначальних моментів у тому, якими вони звідси вийдуть і, зрештою, як їм вестиметься у таборах.

З усіх стадій, через які проходили в’язні по дорозі до ГУЛАГу, допит, мабуть, є одним із найбільш відомих для західної людини. Про допити розповідалося не тільки у книжках з історії, а й у західній художній літературі, наприклад у «Сліпучій пітьмі» Артура Кьостлера, у фільмах про війну та в інших творах високої і популярної культури. Недоброї слави зажили допити гестапо та іспанської інквізиції. Їхня тактика стала легендарною. «Ми маємо способи примусити тебе заговорити…» — досі говорять діти, граючись у війну.

Звичайно, допити в’язнів відбуваються і в демократичних правових суспільствах — іноді вони відповідають закону, іноді не відповідають. Психологічний тиск, навіть тортури під час допиту аж ніяк не можна назвати унікальною ознакою саме СРСР. Прийом «поганого і доброго слідчого» — люб’язний ввічливий чоловік, який ставить запитання і якого змінює лихий інквізитор — проник не тільки в інші мови як ідіома, а й в американські підручники для поліцейських (які зараз уже не використовуються) як рекомендована тактика. На в’язнів під час допиту чиниться тиск у багатьох, якщо не в більшості країн; справді, саме доведений факт такого тиску привів до ухвалення американським Верховним судом спеціального правила (у справі 1966 року Міранда проти штату Аризона): підозрюваний у скоєнні злочину, серед іншого, має бути поінформованим про свої права не відповідати і звернутися до адвоката[472].

Втім, якщо методи «слідства» радянської таємної поліції і не були унікальними, то унікальним був масовий характер процесу. Були часи, коли у «справах» проходили сотні людей, арештованих по всьому Радянському Союзу. Типовим для свого часу є звіт, складений в Оренбурзькому обласному управлінні НКВД про «Оперативні заходи з ліквідації підпільних груп троцькістів і бухарінців, а також інших контрреволюційних груп, проведені за період з 1 квітня по 18 вересня 1937 року». Згідно з даними, вміщеними у звіті, оренбурзький НКВД арештував 420 членів «троцькістської» змови і 120 «правих уклоністів» — а також ще понад дві тисячі «правої військової японської козацької організації», понад 1500 царських офіцерів і цивільних прислужників, висланих з Ленінграда 1935 року, близько 250 поляків, засуджених у справі проти «польських шпигунів», 95 осіб, які працювали на Харбінській залізниці в Китаї і були визнані японськими шпигунами, 3290 колишніх куркулів та 1399 «злочинних елементів».

Разом за п’ять місяців оренбурзьким НКВД арештовано понад 7500 осіб, що не залишає багато часу для ретельного розгляду свідчень і доказів. Це навряд чи мало якийсь сенс, оскільки слідства у справах усіх цих контрреволюційних змов насправді було ініційовано в Москві. Місцевий НКВД просто робив те, що мусив робити: виконував доведені згори норми[473].

Через велику кількість арештів необхідно було впроваджувати якісь спеціальні процедури. Це не завжди тягло за собою більшу жорстокість. Навпаки, те, що в’язнів було дуже багато, іноді змушувало НКВД звести слідство до мінімуму. Звинувачуваних поспіхом допитували, а потім, так само поспіхом, виносили вироки; при цьому судові слухання проходили надзвичайно швидко. Видатний воєначальник Олександр Горбатов згадував, що слухання його справи тривало «чотири чи п’ять хвилин» і складалося із зачитування біографії і одного запитання: «Чому ви не зізналися у своїх злочинах під час слідства?» Після цього він отримав п’ятнадцятирічний термін[474].

Ще в інших суду не було взагалі: вироки їм виносилися заочно не судом, а або «особым совещанием» — спеціальною комісією, — або ж трійкою, що складалася з трьох посадовців. Таке відбувалося з Томасом Сговіо, слідство у справі якого було суто формальним. Сговіо народився у Буффало (штат Нью-Йорк) у США і 1935 року прибув до Радянського Союзу як політичний емігрант — його батька-італійця, американського комуніста, примусово вислали зі США до СРСР за політичну діяльність. Протягом трьох років життя у Москві Сговіо поступово втратив ілюзії і вирішив просити про американське громадянство, від якого він відмовився при переїзді до СРСР, щоб повернутися додому. 12 березня 1938 року його арештували на виході з посольства США.