Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Ще хтось просто опускався. Югославський комуніст і норильський в’язень під час і після війни Карло Штайнер згадує, що такі охоронці «помітно відрізнялися від тих, хто не був на війні»:

«Наприклад, у них були явні ознаки деморалізованості. Це було помітно з їхньої готовності брати хабарі у жінок-в’язнів, або часто заходити до гарніших із них, або з того, що вони дозволяли кримінальним в’язням залишати свою бригаду, аби пограбувати якесь помешкання, а ті потім ділилися з ними здобиччю. Вони не боялися суворих покарань, які загрожували їм, якщо б їхнє начальство дізналося про їхні провини»[965].

Майже ніхто не протестував. Наприклад, в архівах зберігається справа одного такого впертого рекрута на прізвище Данилюк, який категорично відмовлявся служити у воєнізованій охороні на тій підставі, що «не має жодного бажання служити в органах Міністерства внутрішніх справ». Данилюк стояв на своєму, незважаючи на те, що в документах називається «обробкою» — яка, поза сумнівом, являла собою психологічний тиск, а можливо, і фізичне побиття. Врешті його таки звільнили зі служби. Принаймні у цьому випадку послідовна і вперта відмова працювати в ГУЛАГу була винагороджена[966].

Проте в кінцевому підсумку система насправді винагороджувала своїх най-спритніших і найвірніших членів, і деякі з них отримували набагато більше за просто просування по соціальній драбині і кращі пайки: ті, хто давав країні, використовуючи рабську працю своїх в’язнів, великі обсяги золота і лісу, зрештою отримували свою винагороду. І якщо на середньому лісовому лагпункті життя ніколи не було особливо приємним, навіть для його керівників, то центральні управління великих таборів з часом справді ставали місцями дуже зручними.

На початку 1940-х років населені пункти, розташовані у центрах великих табірних комплексів — Магадан, Воркута, Норильськ, Ухта, — являли собою великі гамірні міста з магазинами, театрами і парками. Можливості для хорошого життя порівняно з першими днями існування ГУЛАГу тут незмірно зросли. Найбільші начальники великих таборів отримували вищі зарплати, більші премії і довші відпустки, ніж працівники «звичайного світу». Вони мали кращий доступ до продуктів та промислових споживчих товарів, яких всюди не вистачало. «Життя в Норильську було кращим, ніж будь-де в Радянському Союзі», — згадує Андрій Чебуркін, норильський прораб (виконроб), який з часом доріс до місцевого чиновника:

«Перш за все, усі начальники мали прислугу, прислугу з в’язнів. Потім — чудові продукти. Були всі види риби. Можна було йти і ловити її в озерах. І якщо в решті Союзу були продуктові картки, то тут ми жили фактично без карток. М’ясо. Масло. Якщо ви хотіли шампанського, то мали брати і крабів, їх було дуже багато. Ікра… вона була всюди. Я, звичайно ж, кажу про начальників. Я не кажу про робітників. Але тоді робітниками були в’язні…

Платили добре… скажімо, якщо ви бригадир, ви отримували 6–8 тисяч рублів. У Центральній Росії ви б не отримували більше 1200. Я приїхав у Норильськ на роботу інспектора спеціальної дирекції НКВД, яка шукала уран. Мені дали зарплату інспектора — 2100 рублів я отримував спочатку, а потім кожні півроку на 10% більше, десь у п’ять разів більше, ніж в нормальному цивільному житті»[967].

Перший пункт розповіді Чебуркіна — «усі начальники мали прислугу» — є і ключовим, тому що фактично це стосувалося не тільки начальників, а й усіх. Формально використання в’язнів як домашніх працівників було заборонено. Але це було дуже поширеним, про що добре знало керівництво, і, незважаючи на постійні спроби припинити таку практику, тривало[968]. У Воркуті Костянтин Рокоссовський, офіцер Червоної армії, який пізніше став генералом, потім маршалом, а потім міністром оборони сталінської Польщі, працював слугою у «селюка-наглядача неотесаного на прізвище Бучко, до обов’язків входило ходити за продуктами, прибирати і топити в хаті тощо»[969]. Євгенія Гінзбург у Магадані один час працювала прачкою у дружини одного адміністратора табору[970].

Томас Сговіо також працював особистим ординарцем в одного з чинів табірної охорони на Колимі, готував йому їжу і діставав випивку. Той чоловік почав йому довіряти. «Томасе, хлопче мій, — казав він, — запам’ятай одне. Бережи мого партійного квитка. Як я п’яний, дивись, щоб я його не згубив. Ти — мій слуга, і якщо я його колись загублю, то буду вимушений застрелити тебе, як собаку… а я не хочу цього робити»[971].

Але для справжніх великих начальників слуги були тільки початком. Іван Нікішов, який став начальником Дальстрою 1939 року, на початку чисток, та перебував на посаді до 1948-го, зажив поганої слави через накопичення багатств серед жахливих злиднів. Нікішов належав до іншого покоління, ніж його попередник Берзін, — покоління, що стояло далі від аскетичних та ідейніших років революції і громадянської війни. Можливо, внаслідок цього Нікішов не мав застережень щодо використання своєї посади в особистих цілях. Він створив власну «велику службу безпеки, мав розкішні автомобілі, шикарні кабінети і величну дачу з видом на Тихий океан»[972]. Останню, за свідченнями в’язнів, прикрашали східні килими, ведмежі шкури і кришталеві люстри. У розкішній їдальні він зі своєю другою дружиною — молодою амбітною табірною адміністраторкою на прізвище Гридасова, — за словами очевидців, обідали смаженою ведмежатиною, кавказьким вином, південними фруктами і ягодами, а також свіжими помідорами та огірками з приватних теплиць[973].

Розкішним життям втішався не один Нікішов. Лев Разгон у своїй незабутній розповіді про полковника Тарасюка, начальника Устьвимлагу в роки війни, пише про схожі речі:

«Він жив, як римлянин, призначений губернатором якоїсь із варварських провінцій, завойованих Римом. У спеціальних теплицях і оранжереях для нього вирощували овочі і фрукти, екзотичні для півночі квіти. Було знайдено найкращих меблярів, які робили йому меблі; найвідоміші в минулому кравці обшивали його вередливу і норовисту дружину. І лікували його не якісь там вільнонаймані лікарці, які зі студентської лави продалися ГУЛАГу, а найвидатніші професори, керівники великих столичних клінік, котрі відбували свої довгі терміни у медпунках далеких лісових таборів»[974].

Часто від в’язнів вимагалася участь у задоволенні таких примх. Табірний лікар Ісаак Фогельфангер постійно потерпав від браку медичного спирту, з якого його фармацевт готував саморобний коньяк. Начальник табору пригощав цим коньяком приїжджих сановників: «Чим більше вони випивали, тим кращим було їхнє враження від роботи Сєвураллагу». Фогельфангер також був свідком підготовки «банкету» для відвідувачів — табірний кухар використовував при цьому спеціально заготовлені для такої нагоди продукти: «ікру, копчених вугрів, пироги з французького тіста з грибами, полярного гольця у лимонному соусі, смаженого гусака і смажене порося»[975].

Також саме в цей період, у 1940-ві роки, начальники на кшталт Нікішова починають вважати себе чимось більшим за просто тюремників. Деякі навіть почали змагатися між собою, щоб бути «не гіршими від сусіда». Змагалися у створенні найкращих театральних труп із в’язнів, найкращих оркестрів із засуджених, володінні найкращими тюремними художниками. Лев Копелєв був в’язнем Унжлагу 1946 року, якраз у той момент, коли його начальник відбирав, прямо з тюрми, «найкращих виконавців, музикантів і артистів, яким він давав найкращі роботи прибиральників і сторожів у лікарні». Табір зажив слави «притулку для артистів»[976]. Предметом гордості Дальстрою була трупа з в’язнів, що називалася «Клуб Сєввостлагу» і виступала у Магадані та деяких віддаленіших гірничих таборах. До її складу входили багато знаменитих співаків і танцюристів, що відбували свої терміни на Колимі[977]. Лев Разгон також пише про начальника Ухтіжемлагу, котрий «в Ухті тримав справжню опереточну трупу», керував якою знаменитий радянський артист. «Працювала» у нього поряд з відомими співаками та музикантами і знаменита балерина з Большого театру:

«Іноді начальник Ухтинського табору приїздив до сусіднього табору з візитом. Хоча це прозаїчно звалося "для обміну досвідом", та обставлявся такий візит за всіма правилами протоколу відвідування одних глав держав іншими. Начальство супроводжував великий почет начальників відділів, дія них готувалися добірні місця в готелі, намічалися маршрути і привозилися подарунки. І начальник привозив із собою своїх найкращих артистів, щоб господарі розуміли, що й у них з мистецтвом не гірше, а може, навіть і краще…»[978]

І досі колишній театр Ухтіжемлагу — велика біла будівля з колонами з театральними символами на фронтоні — одна з найбільших у місті Ухта. Від неї пішки можна дійти до колишньої резиденції начальника табору — просторого дерев’яного будинку на краю парку.

Та не тільки артисти задовольняли примхи начальства. Ті, хто більше полюбляли спорт, створювали власні футбольні команди, які не на жарт змагалися з одна з одною. До Ухти було відправлено і Миколу Старостіна — видатного футболіста, арештованого за те, що його команда виграла в команди Берії; вже на залізничній станції його етап зустрічали. Його відвезли на зустріч з начальником місцевої футбольної команди, який говорив з ним ввічливо і повідомив, що начальник табору спеціально ним цікавився: «Душею генерал — у футболі. Ви тут, зокрема, завдяки йому». Старостін більшість часу в таборі тренував футбольні команди НКВД, переїжджаючи з місця на місце залежно від того, який начальник потребував його послуг[979].

Чутки про всі ці крайнощі викликали певну стривоженість чи принаймні цікавість у Москві. Можливо, у відповідь на скарги Берія одного разу наказав провести таємне розслідування з приводу розкішного життя Нікішова. У звітах слідства, зокрема, підтверджувалося, що в одному випадку Нікішов витратив 15 тисяч рублів — величезні гроші на ті часи — на банкет на честь візиту Хабаровського театру оперети[980]. У звіті також засуджується атмосфера «низькопоклонства» навколо Нікішова і його дружини Гридасової: «Вплив Гридасової такий великий, що навіть заступники Нікішова свідчать, що вони обіймають свої посади тільки поки вона до них добра»[981]. Проте жодних заходів вжито так і не було. Гридасова і Нікішов продовжували мирно царювати.

В останні роки стало модним відзначати, що, всупереч післявоєнним заявам, тільки невелика кількість німців працювала в концентраційних таборах і, зокрема, брала участь в убивствах в’язнів, з примусу. Один науковець нещодавно заявив, що більшість робили це добровільно — така його думка викликала суперечки[982]. У випадку Росії та інших пострадянських країн до цієї проблеми слід підходити по-іншому. Дуже часто працівники таборів — як і більшість радянських громадян — вибору майже не мали. Їм просто призначали місце роботи, і вони мали на неї йти. Відсутність вибору — невід’ємна частина радянської економіки.

Разом з тим абсолютно неправильно було б сказати, що співробітники НКВД «жили не краще, ніж в’язні, якими вони розпоряджалися», чи як жертви тієї самої системи, як дехто намагається це робити. Бо хоча вони могли бажати працювати в якомусь іншому місці, навіть у самій системі працівники ГУЛАГу насправді мали вибір набагато більший, ніж їхні нацистські колеги, робота яких регламентувалася суворіше. Вони могли обирати — бути жорстокими чи добрими. Вони могли обирати — чи заганяти на роботі в’язнів до смерті, чи зберігати життя якомога більшій їх кількості. Вони могли обирати — чи співчувати в’язням, якими самі колись могли бути і одного разу знову могли стати, чи користатися своїм тимчасовим панівним становищем і панувати над своїми колишніми і майбутніми товаришами, змушуючи їх страждати.