Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Так, він колись наполягав… А зараз завагався. І тільки тут помітив, що обручки, з якою вона ніколи не розлучалася, на пальці в неї нема.

"Так, звичайно", — дуже рішуче підтвердив він.

"Так ось… ти не будеш проти… якщо… доведеться… це зробити? — Вона підвела голову. Її очі розширились. Сіра голчаста веселка її очей світилася проханням про вибачення і розуміння. — Це — псевдо", — одним диханням, без голосу додала вона»[919].

Напевно, краще було не зустрічатися зовсім, ніж зустрічатися так. Ізраїль Марус переповідає історію одного в’язня, який зробив помилку, розповівши своїм товаришам про приїзд дружини. Під час процедур, які належало проходити перед зустріччю з відвідувачем, — лазня, перукар, комора, де зберігався підхожіший до випадку одяг, — інші в’язні насмішкувато йому підморгували, стукали його кулаками і дражнили розмовами про скрипуче ліжко будинку побачень[920]. А зрештою йому навіть не дозволили побути наодинці з дружиною. А що це був за «ковток свободи»?

Контакти із зовнішнім світом завжди ускладнювалися — очікуваннями, бажаннями, передчуттями. Герлінг пише:

«Невідомо, що тут було головною причиною: чи то втілена на три дні свобода не витримувала порівняння зі своїм сублімованим образом, чи то вона тривала надто недовго, чи то, нарешті, зникнувши, як передчасно перерваний сон, вона залишала після себе порожнечу, в якій знову нічого було чекати, — у будь-якому разі зеки після побачень були похмурі, дратівливі й мовчазні. Не кажу вже про ті випадки, коли побачення ставало трагедією і перетворювалося на коротке оформлення розлучення. Тесля з 48-ї бригади Крестинський двічі робив спроби повіситися в бараку після побачення, під час якого дружина зажадала від нього розлучення і згоди віддати дітей до дитячого будинку».

Герлінг, котрий як іноземець-поляк «ніколи нікого не чекав» у будинку побачень, незважаючи на це, зрозумів значення цього місця набагато ясніше за багатьох радянських авторів: «Я часом доходив висновку, що наскільки часто надія може бути єдиним змістом життя, настільки ж її втілення іноді стає майже нестерпною мукою»[921].

Розділ 13

ОХОРОНЦІ

Хоч як це дивно, не всі правила в таборах писалися табірним начальством. Існували і правила неписані — про те, як отримати статус, як добиватися привілеїв, як жити трохи краще за інших, — та неформальна ієрархія. Тим, хто опановував неписані правила і навчався дряпатися цією драбиною, вижити було набагато легше.

На вершині табірної ієрархії стояли начальники, адміністрація, наглядачі, тюремники і охоронці. Я свідомо пишу «на вершині», а не «над» чи «поза» табірною ієрархією, бо в ГУЛАГу адміністратори і охоронці не були окремою кастою, яка стояла над в’язнями. На відміну від охоронців з СС у німецьких таборах вони не вважалися нездоланно вищими — через свою расову належність — від в’язнів, які часто були однієї з ними національності. Наприклад, у таборах після війни було багато сотень тисяч в’язнів-українців. У той самий період багато українців було і в охороні[922].

Не належали в’язні й охоронці до абсолютно різних суспільних сфер. Деякі охоронці й адміністратори мали з в’язнями складні комерційні стосунки. Деякі з в’язнями пиячили. Багато «сожительствовало» з в’язнями — евфемізм, яким позначалися сексуальні відносини[923]. Ще важливіше, що багато охоронців самі були колишніми в’язнями. На початку 1930-х років для в’язнів, які добре поводилися, вважалося абсолютно нормальним «вивищуватися» до статусу табірного охоронця — а дехто йшов навіть ще вище[924]. Кар’єра Нафталі Френкеля являє собою, мабуть, найвидатніший приклад такої трансформації, але крім нього були й інші.

Кар’єра Якова Купермана була не такою стрімкою, як у Нафталі Френкеля, проте типовішою. Купермана, — який пізніше подарував свої неопубліковані спогади московському Товариству «Меморіал», — 1930 року було арештовано і засуджено до десяти років. Він побував у пересильній тюрмі в Кемі, а потім перейшов на роботу у плановий відділ Біломорського каналу. 1932 року його справу було переглянуто, і його статус змінився з в’язня на засланого. Зрештою його звільнили, і він пішов на роботу на Байкало-Амурську залізницю, до БАМлагу — про цей досвід він до кінця життя згадуватиме «із задоволенням»[925]. Таке його рішення не було унікальним. 1938 року більш як половину адміністраторів і майже половину озброєної охорони у Белбалтлагу, таборі, який будував і обслуговував Біломорський канал, становили колишні чи навіть ще не звільнені в’язні[926].

Однак статус можна було не тільки отримати, а й втратити. Так само, як порівняно легко в’язень міг стати тюремником, порівняно легко було з тюремника перетворитися на в’язня. Адміністратори ГУЛАГу і начальники таборів фігурували у списках тисяч енкеведистів, арештованих під час чисток 1937 і 1938 років. Пізніше керівників охорони ГУЛАГу і співробітників адміністрації ГУЛАГу регулярно арештовували їх сповнені підозр колеги. У віддалених лагпунктах процвітали плітки і злослів’я: цілі папки в архівах ГУЛАГу заповнені звинуваченнями і контрзвинуваченнями, розлюченими листами щодо недоліків у таборах, брак підтримки з центру, погані умови роботи — і, як висновок, вимогами арештувати винних чи неугодних[927].

Озброєних охоронців часто арештовували за дезертирство, пияцтво, крадіжки, втрату зброї та навіть за погане поводження з ув’язненими[928]. Наприклад, у документації Ванінського портового пересильного табору є записи про озброєного охоронця В. Н. Садовнікова, який убив табірну медсестру, маючи намір убити власну дружину; про І. М. Соботєєва, котрий вкрав 300 рублів у групи в’язнів, які потім пропив, а також загубив партійний квиток; про В. Д. Суворова, який був організатором ряду пиятик і бійок з групою офіцерів, та про інших, які «напивалися до безпам’ятства» або через сп’яніння не могли заступити на свої пости[929]. В особистих паперах одного зі сталінських поплічників Георгія Маленкова зберігається звіт щодо двох табірних адміністраторів, які під час пиятики убили двох своїх колег, серед них і лікарку, що мала двох дітей[930]. На віддаленіших лагпунктах життя таке нудне, як скаржився в Москву один адміністратор, що брак розваг «штовхає багатьох хлопців до дезертирства, порушень дисципліни, пияцтва і гри в карти, — що, як правило, закінчується судовими вироками»[931].

Було навіть можливим, а насправді й доволі поширеним, пройти повне коло: співробітники НКВД ставали в’язнями, а потім знову тюремниками і робили другу кар’єру в адміністрації ГУЛАГу. Також дуже багато колишніх в’язнів пишуть про те, з якою швидкістю розжалувані співробітники НКВД в таборах спиналися на ноги і отримували реально впливові посади. У своїх спогадах Лев Разгон пише про зустріч з чоловіком на прізвище Корабельников, співробітником НКВД невисокого чину, з яким він познайомився по дорозі з Москви. Корабельников розповів Разгону, що його арештували через те, що «по п’яні тріпанувся найліпшому корешу… про одну бабську справу у начальника… отримав п’ятак як “соціально небезпечний елемент” і на загальний етап». Але від решти на «загальному етапі» він дещо відрізнявся. Через кілька місяців Разгон зустрів його знову. Цього разу він був у чистій добре зшитій табірній формі. Він прилаштувався на «гарну» роботу — начальником штрафного лагпункту Устьвимлагу[932].

Історія, яку розповідає Разгон, відображає дійсність, віддзеркалену архівними документами. Дуже й дуже багато співробітників ГУЛАГу мали кримінальні судимості. Насправді здається, що адміністрація ГУЛАГу в системі НКВД відігравала роль своєрідного місця заслання — останнього притулку розжалуваних співробітників таємної поліції[933]. Однин раз відправленим на периферію імперії ГУЛАГу рідко коли знову дозволялося перейти до якогось іншого її підрозділу, не кажучи вже про московську центральну адміністрацію. Як знак свого відмінного статусу співробітники ГУЛАГу мали іншу форму й дещо відмінну систему знаків розрізнення і звань[934]. На партійних зібраннях співробітники ГУЛАГу скаржилися на свій нижчий статус. «ГУЛАГ розглядається як управління, від якого всього вимагають, нічого не даючи у відповідь, — бурчав один співробітник — Цей надмірно скромний спосіб мислення, — що ми є гіршими за всіх інших, — неправильний, він робить можливими нерівність в оплаті, у забезпеченні житлом і т. ін.»[935]. Пізніше, 1946 року, коли НКВД було знову розділене і перейменоване, ГУЛАГ потрапив під контроль Міністерства внутрішніх справ (МВД), тоді як майже всі більш привабливі функції колишнього НКВД, зокрема розвідка і контррозвідка, перейшли у відання Міністерства державної безпеки (МГБ, пізніше КГБ). МВД, яке керувало системою в’язниць до розпаду Радянського Союзу, залишилося менш впливовим[936].

Справді, від самого початку статус начальників таборів був порівняно низьким. У листі, таємно переправленому із Соловецького табору на початку 1920-х років, його автор-в’язень пише, що табірна адміністрація повністю складається з розжалуваних чекістів, «засуджених за спекуляцію, здирництво, грабунки чи якісь інші порушення кримінального кодексу»[937]. У 1930–1940-ві роки ГУЛАГ ставав місцем останнього призначення посадовців НКВД, чиї біографічні дані не відповідали вимогам: ті, чиє походження було недостатньо робітничо-селянським, або чия польська, єврейська чи балтійська національність ставала підозрілою в епохи активних репресій проти відповідних етнічних груп. ГУЛАГ також був останнім притулком для просто дурнів, некомпетентних і п’яниць. 1937 року тодішній керівник ГУЛАГу Ізраїль Плінер скаржився:

«Нам дістаються залишки від інших підрозділів; до нас присилають людей за принципом "візьми, небоже, що нам негоже". Вершки цього поповнення становлять безнадійні п’яниці; тільки-но хтось стає п’яницею, його викидають до ГУЛАГу… З точки зору апарату НКВД, якщо хтось вчиняє якесь порушення, найбільшим покаранням для нього є відправлення на роботу в табір»[938].

1939 року ще один посадовець ГУЛАГу говорив, що охоронці — це «люди не другого, а четвертого сорту, справжнісінькі покидьки»[939]. 1945 року тогочасний керівник ГУЛАГу Василь Чернишов розіслав усім начальникам таборів і обласним керівникам НКВД циркуляр, у якому висловлювався жах з приводу низької якості озброєної охорони таборів, для яких характерними були високі рівні «самогубств, дезертирства, втрати і крадіжок зброї, пияцтва та інших аморальних вчинків», а також «порушення революційного законодавства»[940]. 1952 року, коли було викрито корупцію на рівні найвищого керівництва таємної поліції, першою реакцією Сталіна був наказ «заслати» одного з основних злочинців, який невдовзі після того став заступником начальника Баженовського табору на Уралі[941].