Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Вогкість і холод були явищами звичайними. Хоча згідно з правилами температура в ізоляторах не мала бути нижчою за 50 градусів, вони часто не опалювалися. Густав Герлінг згадує, що у штрафному ізоляторі, де він сидів, «віконця у тісних камерах не були ні засклені, ні навіть забиті дошками, і температура повітря була не набагато вищою, ніж зовні». Він описує й інші способи завдання в’язням додаткових страждань:

«Моя камера була така вузька, що одним великим кроком я переходив від стіни до стіни… На верхніх нарах неможливо було сидіти, не притуляючись зігнутою спиною до дерев’яної стелі камери, на нижні ж потрібно було залазити рухом нирця, головою вперед, а вилазити, відштовхуючись, як плавець на мілкому місці, руками від дощок. Відстань між краєм нар і дверима, біля яких стояла параша, становила не більше звичайного півкроку»[883].

Начальники таборів також вирішували, чи дозволяти в’язням носити в ізоляторі одяг — багатьох тримали в самій нижній білизні — і чи посилати їх на роботу. Якщо в’язень не працював, його тримали весь день на холоді без прогулянок. Якщо він працював, то був дуже голодний. Надію Улановську місяць тримали на штрафному пайку, при цьому примушуючи працювати. «Я постійно хотіла їсти, — пише вона, — я могла говорити тільки про їжу»[884]. Через часте свавілля у застосуванні штрафного режиму в’язні боялися потрапляти до карцеру. «В’язні плакали, як діти, обіцяючи добре поводитися, щоб тільки вийти звідси», — пише Герлінг[885].

У великих табірних комплексах муки були інші: не просто карцери, а штрафні бараки і навіть цілі штрафні лагпункти. У Дмитлагу, таборі, який будував канал Москва-Волга, 1933 року було створено «лагпункт суворого режиму» для «тих, хто відмовляється працювати, втікачів, злодіїв тощо». Для забезпечення ізольованості табірне начальство постановило, що новий лагпункт має бути огороджений двома рядами колючого дроту замість одного; що на роботу в’язнів має водити посилений конвой; і що в’язні мають виконувати тяжку фізичну роботу на робочих місцях, з яких тяжко втекти[886].

Приблизно в цей самий час штрафний лагпункт створюється і в Дальстрої. До кінця 1930-х років він зажив слави одного з найзловісніших місць ГУЛАГу: Серпантинная — або Серпантинка, — на сопках далеко на північ від Магадана. Штрафний табір було спеціально розміщено так, щоб до нього доходило якомога менше сонячного світла, у ньому було холодніше і темніше, ніж в інших таборах Колими (тут і без того холодно й темно протягом більшої частини року). Штрафний табір Дальстрою був потужніше укріплений, ніж інші лагпункти, а 1937 і 1938 років саме тут виконувалися смертні вироки. Вже сама його назва використовувалася для залякування в’язнів, які прирівнювали відправлення до Серпантинки зі смертним вироком[887]. Один із дуже небагатьох, хто побував на Серпантинці й вижив, розповідав, що бараки там «були такі набиті, що сидіти на підлозі можна було тільки по черзі, інші стояли. Вранці відчинялися двері, і викликали 10–12 осіб по прізвищах. Ніхто не відповідав. Тоді хапали абикого і везли на розстріл»[888].

Насправді про Серпантинку відомо дуже мало, переважно тому, що мало хто залишився живий, щоб про неї розповісти. Та навіть ще менше відомо про штрафні лагпункти інших таборів, такі, наприклад, як Іскітім, штрафний лагпункт табірного комплексу Сиблаг, побудований на вапняковому кар’єрі. В’язні там працювали без жодних механізмів і устаткування, вапняк видобували вручну. Рано чи пізно вапняковий пил багатьох їх убивав, викликаючи легеневі та інші захворювання[889]. В’язнем Іскітіму протягом короткого часу пробула молода дружина Бухаріна Анна Ларіна. Більшість інших іскітімських в’язнів — і загиблих там — залишаються невідомими[890].

Проте їх не зовсім забули. На місцевих мешканців муки в’язнів справили таке враження, що, коли через багато десятків років на схилі пагорба прямо біля колишнього табору забило джерело, вони сприйняли це як чудо. Оскільки, за легендою, в яру поблизу джерела колись розстрілювали в’язнів, мешканці вірять, що святою водою Бог нагадує про жертв цього страшного місця. Одного тихого морозного дня наприкінці сибірської зими, коли землю ще вкривав метровий шар снігу, я бачила, як групи віруючих йшли на пагорб до джерела, набирали з нього воду у пластикові склянки і пляшки, благоговійно її пили, — час від часу опускаючи шанобливі погляди на яр унизу.

ШІЗО було кінцевим і гранично можливим покаранням у пенітенціарій системі. Але ГУЛАГ міг також і винагороджувати своїх в’язнів: поряд з батогом був і пряник. Разом з їжею, можливістю спати і робочим місцем табір контролював і доступ в’язня до зовнішнього світу. Рік у рік московські начальники ГУЛАГу розсилали вказівки, в яких обумовлювалася кількість і обсяги листів, посилок і грошових переказів, які дозволялося отримувати в’язням, а також те, коли і які родичі можуть їх відвідувати.

Як і вказівки щодо штрафних ізоляторів, правила, що регулювали контакти із зовнішнім світом, з часом також змінювалися. Чи, мабуть, точніше буде сказати, що з часом можливість таких контактів дедалі більше обмежувалася. Наприклад, у правилах тюремного режиму 1930 року просто відзначалося, що в’язні можуть отримувати будь-яку кількість листів і посилок. Дозволялися також зустрічі з родичами — без особливих обмежень, хоча їх кількість залежала від поведінки в’язня[891].

Вказівки 1939 року вже набагато докладніші. У них конкретно говориться про те, що з родичами зустрічатися дозволяється тільки тим в’язням, які виконують норми, до того ж тільки раз на півроку. В’язням, які перевиконують норми, зустрічі дозволялися раз на місяць. Обмеження також поширилися і на посилки: в’язням дозволялося отримувати не більше однієї на місяць, а в’язням, засудженим за контрреволюційні злочини, — раз на три місяці[892].

Також 1939 року з’явилася ще й купа нових правил, якими регулювалося листування в’язнів. Одні політичні в’язні мали право отримувати листи один раз на місяць, інші — раз на три місяці. Табірна цензура забороняла в’язням писати на певні теми: заборонялося писати про кількість в’язнів у таборі, про подробиці табірного режиму, про те, яким виробництвом займається табір, а також називати імена охоронців. Листи з такими подробицями не тільки конфісковувалися табірною цензурою, а й ретельно відзначалися в особовій справі в’язня — очевидно, як доказ «шпигунської діяльності»[893].

Усі ці правила постійно змінювалися, до них вносилися поправки і уточнення залежно від обставин. Наприклад, у роки війни було послаблено обмеження на кількість дозволених продуктових посилок: судячи з усього, табірне керівництво просто сподівалося, що родичі допомагатимуть їм прогодувати в’язнів, що було для НКВД особливо тяжко в ті роки. З іншого боку, після війни в’язням у спеціальних таборах суворого режиму для кримінальних, а також політичним злочинцям ще раз було скорочено можливості контакту із зовнішнім світом. Їм дозволялося відсилати листи лише чотири рази на рік і отримувати листи тільки від членів сім’ї, що означало батьків, рідних братів чи сестер, чоловіків чи дружин і дітей[894].

Саме через те, що правила були такими складними і так часто змінювалися, контакти із зовнішнім світом насправді залишалися — і в цьому — справою примхи табірного начальства. Листи і посилки напевно не доходили до в’язнів у штрафних ізоляторах, штрафних бараках і штрафних лагпунктах. Не доходили вони і до в’язнів, які чомусь не сподобалися табірному керівництву. До того ж існували дуже віддалені табори, в які пошта не ходила[895]. Були і такі безладні табори, у яких поштою, яка туди приходила, ніхто не займався. Про один табір інспектор НКВД обурено писав, що «посилки, листи і гроші в’язням не роздаються, а лежать тисячами на складах і постах»[896]. До багатьох таборів листи йшли місяцями. Тільки через багато років вони потім розуміли, скільки листів і посилок так і не отримали. Ніхто не міг сказати, чи їх вкрали, чи то вони просто загубилися. І навпаки, в’язні, яким було суворо заборонено отримувати листи, незважаючи на всі зусилля адміністрації, їх часом таки отримували[897].

Деякі табірні цензори не тільки виконували свої обов’язки, пов’язані з листуванням в’язнів, а й навіть іноді пропускали листи, не відкриваючи їх. Дмитро Бистрольотов згадує одного такого цензора, «молоду комсомолку», яка віддавала в’язням листи невідкритими: «Вона ризикувала не просто шматком хліба, а свободою: за таке давали десять років»[898].

Звісно, існували способи обійти як цензуру, так і обмеження щодо кількості листів. Одного разу Анна Розіна отримала від свого чоловіка листа, запеченого у пирозі: коли вона його отримала, чоловіка вже розстріляли. Вона також бачила листи, які зашивали в одяг в’язнів, що звільнялися з табору, і листи, які переправлялися за межі табору у підошвах черевиків[899]. У таборі загального режиму Барбара Армонас передавала листи на волю через безконвойних в’язнів, які працювали поза зоною[900].

Генерал Горбатов також описує, як він відіслав листа своїй дружині з «етапного» поїзда за допомогою способу, що згадується багатьма колишніми в’язнями. Спочатку він купив у кримінального в’язня маленький шматочок графіту з олівця:

«Він погодився продати його за дві пачки махорки. Виписавши з крамнички ці дві пачки і дві книжечки цигаркового паперу, я віддав йому махорку, взяв олівець і написав на тоненьких аркушиках листа… Конверт я зробив з паперу, у який була загорнута махорка, і заклеїв його хлібом. Щоб лист не занесло вітром у кущі, коли викидатиму з вагона, я прив’язав до нього скоринку хліба нитками, які витяг з рушника, а між конвертом і скоринкою вклав рубль і чотири аркушики з написом: «Хто знайде конверт, прошу приклеїти марку і вкинути до поштової скриньки». Проїхавши якусь велику станцію, я влаштувався біля вікна вагона і непомітно викинув листа…»[901]

Невдовзі його отримала дружина.

Деякі обмеження щодо листування в інструкціях не згадувалися. Писати, наприклад, дозволялося — але не завжди було легко знайти, чим і на чому писати, як згадує Бистрольотов: «Папір у таборі цінується дуже високо, тому що він дуже потрібен в’язням, а взяти його ніде. Що означає крик: "Поштовий день! Здавайте ваші листи!", — якщо немає на чому писати, якщо тільки небагато щасливців уміють писати, а решта мусять похмуро лежати на своїх нарах?»[902]

Один в’язень згадує обмін на хліб двох сторінок, видертих з книжки Сталіна «Питання ленінізму». Між рядками він написав листа до своєї родини[903]. Навіть начальство на маленьких лагпунктах мало вдаватися до творчих рішень. У Кедровому Шорі для ведення документації обліковець користувався старими шпалерами[904].