Розділ «ЧАСТИНА II ЖИТТЯ І ПРАЦЯ В ТАБОРАХ»

Нас стройплощадка ждет

Фронту наша работа нужна.[873]

Цій величезній роботі можна знаходити багато пояснень. Можливо, Культурно-виховна частина виконувала у бюрократії ГУЛАГу функцію останнього офірного цапа: якщо плани не виконувалися, то це не через погану організацію і погане харчування в’язнів, не через ідіотську жорстокість у роботі і не через брак валянків, а через недоліки у пропаганді. Можливо, винною була суворість бюрократичних правил: коли центр сказав, що мусить бути пропаганда, то всі робили все для виконання наказу, ніколи не ставлячи його під сумнів. Можливо, московські начальники були такі далекі від того, що відбувалося у таборах, що справді вірили в те, що 444 політінформації і 762 виголошені промови змусять голодних людей краще працювати — хоча за наявності також доступних їм звітів перевірок таборів повірити в це тяжко.

Чи, можливо, жодного доброго пояснення просто немає. Радянський дисидент Володимир Буковський, який сам був в’язнем (дещо пізніше), на моє запитання про це знизав плечима. Він сказав, що в цьому парадоксі полягає унікальність ГУЛАГу: «В наших таборах ви мусили бути не просто рабом, а ще й співати і усміхатися під час роботи. Вони прагнули не просто гнобити вас: вони хотіли, щоб ви за це були їм вдячні»[874].

Розділ 12

ПОКАРАННЯ І ЗАОХОЧЕННЯ

Кто не был тот будет.

Кто был не забудет.

Радянське прислів’я про тюрму.[875]

Дуже небагато радянських таборів дожили до теперішніх часів, навіть як руїни. Цікаво, що водночас доволі багато «штрафных изоляторов» — штрафних ізоляторів — скорочено ШІЗО — стоять до сьогодні. Від Лагпункту № 7 Ухтпечлагу не залишилося нічого — крім штрафного блоку. Зараз тут майстерня автомеханіка-вірмена. Він залишив на місці загратовані вікна, сподіваючись, як він каже, що Солженіцин купить у нього цю будівлю. Нічого не залишилося від сільськогосподарського лагпункту в Айжеромі (Локчімлаг) — крім, знову ж таки, його штрафного блоку, тепер перетвореного на житловий будинок, у якому мешкають кілька сімей. Одна старша жінка, яка тут живе, дуже хвалить добротність дверей. У цих дверях і досі є вічко та щілина посередині, через які наглядачі колись стежили за в’язнями і в які просували їм їхні хлібні пайки.

Довге життя штрафних блоків свідчить про міцність їхньої будови. Часто штрафні ізолятори були єдиними цегляними спорудами у дерев’яних таборах — зоною у зоні. У їхніх стінах правив режим у режимі. «Похмура кам’яна будівля, — писав про ізолятор у своєму таборі один в’язень, — зовнішні ворота, внутрішні ворота, всюди навкруги пости озброєної варти»[876].

На початку 1940-х років Москва видала ряд докладних інструкцій як щодо влаштування штрафних блоків, так і стосовно того, кого у них поміщати. Кожен лагпункт — чи група лагпунктів у разі їх невеликих розмірів — мав свій штрафний блок, як правило, безпосередньо біля зони, або ж якщо у самій зоні, то «обнесений непрохідною огрожею» і на певній відстані від інших табірних будівель. За словами одного в’язня, такі суворі заходи, ймовірно, були зайвими, оскільки багато в’язнів намагалися триматися осторонь штрафних ізоляторів, «далеко їх обходили і старалися навіть не дивитися у бік тих сірих кам’яних стін, отвори в яких, здавалося, видихають холодну темну порожнечу»[877].

Кожному табірному комплексу також належало мати центральний штрафний ізолятор біля своєї штаб-квартири, будь то у Магадані, Воркуті чи Норильську. Центральний блок насправді часто являв собою дуже велику тюрму, котра, як наказувалося у нормативних документах, «має влаштовуватися у місці, найвіддаленішому від населених районів і шляхів сполучення, має бути добре охоронюваною і забезпечувати сувору ізоляцію. Охорона має складатися тільки з найбільш довірених, дисциплінованих і досвідчених стрільців, відібраних з-поміж вільнонайманих працівників». Ця центральна тюрма мала як загальні, так і одиночні камери. Останні мали розміщуватися у спеціальній окремій будівлі і резервувалися для «особливо злісних елементів». В’язнів, яких тримали в ізоляції, не виводили на роботу. До того ж їм заборонялися будь-які прогулянки, тютюн, папір і сірники. Це було вершиною «звичайних» обмежень, які застосовувалися до в’язнів у загальних камерах: жодних листів, жодних посилок, жодних зустрічей з родичами[878].

З огляду на це існування штрафних ізоляторів, здається, суперечить загальним економічним принципам, на яких стояв ГУЛАГ. Утримувати спеціальні будівлі і додаткову варту коштувало дорого. Забороняти в’язням працювати означало марнувати кошти. Разом з тим, з погляду табірної адміністрації, ізолятори являли собою не ще одну форму тортур, а невід’ємну частину широких зусиль, спрямованих на те, щоб примусити в’язнів більше працювати. Поряд з урізаними пайками штрафний режим був призначений для того, щоб залякувати «отказчиков» — тих, хто відмовлявся працювати, — а також для покарання тих, кого впіймали на скоєнні злочину в таборі, наприклад убивства, чи на спробі втечі.

Через те що ці два типи злочинів зазвичай скоювалися в’язнями різних категорій, атмосфера у штрафних ізоляторах деяких таборів була специфічна. З одного боку, їх заповнювали професійні злодії, які ймовірніше ставали убивцями і втікачами. Однак з часом карцери почали заповнюватися в’язнями іншої категорії: релігійними в’язнями-чоловіками та «монашками», які також принципово відмовлялися працювати на «радянського Сатану». Наприклад, Айно Куусінен була на лагпункті у Потьмі, начальник якого збудував спеціальний штрафний барак для групи глибоко віруючих жінок, які «відмовлялися працювати на полі й увесь час вголос молилися та співали псалми». Ці жінки не їли разом з іншими в’язнями і отримували свої штрафні пайки у себе в бараці. До вбиральні двічі на день їх водили під конвоєм: «Іноді з’являвся з батогом комендант, і з бараку лунали стогони і крики. Зазвичай черниць били по голому тілу, але нічого не добивалися — вони продовжували молитися і поститися». Врешті-решт вони кудись зникли. На думку Куусінен, їх розстріляли[879].

Також торували собі дорогу до штрафних ізоляторів і представники інших категорій «відмовників». Справді, саме існування цих ізоляторів давало в’язням певний вибір. Вони могли або працювати — або кілька днів сидіти у карцері на скороченому пайку, потерпаючи від холоду і жахливих умов, але не виснажуючи себе на роботі в лісі. Лев Разгон розповідає історію графа Тишкевича, польського аристократа, який, опинившись у сибірському лісовому таборі, дійшов висновку, що просто не виживе на цьому пайку, і відмовився працювати. Він гадав, що таким чином йому вдасться зберегти сили — навіть отримуючи лише штрафний пайок:

«кожного ранку перед розводом, коли колона зеків вишиковувалася у дворі зони, два наглядачі приводили з карцеру графа Тишкевича. Оброслого сивою щетиною, стриженого, у дранті старого пальта і в опорках, його підводили до начальника лагпункту, який починав свою виховну виставу: "Ну, ти, граф, так твою й перетак, ти працювати підеш? А, то ти не можеш! Ти…" І тут начальник, на загальну радість табірного населення, для якого це було щоденною виставою, пояснював графу, що він думає про нього, про його близьких і далеких родичів та що він з цим графом зробить найближчим часом. Граф спокійно і велично слухав, поки не лунала команда: "До карцеру його…" І наглядачі відводили графа до карцеру, де, як розповідали, він мав серед відмовників авторитет і повагу.»[880]

Разгон розповідає цю історію з гумором, однак така стратегія була дуже ризикованою, тому що штрафний режим не мав на меті приносити комусь задоволення. Офіційно денний штрафний пайок для в’язнів, які не виконували норми, становив 300 грамів «чорного житнього хліба», 5 грамів борошна, 25 грамів гречки або макаронів, 27 грамів м’яса і 150 грамів картоплі. Це дуже невелика кількість, але в’язням у карцерах давали ще менше: 300 грамів «чорного житнього хліба» на день з окропом та «гарячу рідку їжу», тобто юшку, раз на три дні[881].

Проте для більшості в’язнів найгіршим у штрафному режимі були не фізичний тягар — ізольоване приміщення, брак їжі, — а свавільні муки, яких вони зазнавали від місцевого табірного начальства. Загальні нари могли, наприклад, замінити просто лавкою. Чи хліб міг бути з непросіяного борошна. Чи «гаряча рідка їжа» могла майже не відрізнятися від води. Януша Бардаха кинули до карцеру, в якому стояла вода, а стіни були вологі й запліснявілі:

«Нижній одяг промок, мене трясло від холоду. Шия і плечі закостеніли й боліли. Вологе дерево лавки було гниле, особливо по краях… Лавка була до того вузька, що не давала змоги лягти на спину, а коли я повертався на бік, звисали ноги; я увесь час їх піджимав. Тяжко було вирішити, на якому боці лежати — або я впирався обличчям у липку стіну, або на спину капала вода»[882].