Розділ 2. «ЗЕЛЕНІ ЧОЛОВІЧКИ»

Ну а на початку анексії Криму давалася взнаки пропаганда РФ. Західні ЗМІ й українські мас-медіа (причому далеко не лише проросійські) наприкінці лютого — на початку березня радісно транслювали повідомлення роспропаганди про те, що в Крим їдуть ешелони „Правого сектору“, а місцеві жителі збиваються в „ополчення“ для того, щоби не дозволити „бандерівцям“ пити кров російських немовлят? До речі, саме тому, що в українському та західному інформпросторі відсутня об’єктивна інформація про події в Криму на початку анексії, ми й створили групу „Інформаційний спротив“».

Близько 10-ї ранку, за повідомленням Владислава Селезньова, «на територію республіканського військового комісаріату на вул. Київській (Сімферополь) зайшли близько 100 озброєних автоматичною зброєю представників „самооборони“ Криму, екіпірованих бронежилетами та радіостанціями. Очолює команду відставний генерал Кузнєцов, що представляється радником кримського уряду»451.

У Владислава Селезньова свій погляд і власна оцінка того, що відбувалося саме в ці дні: «Зрозуміло, що російська розвідка, „зелені чоловічки“ — це представники спеціальних підрозділів регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації. Вони брали участь у цих діях, які були заздалегідь сплановані. Я роблю такий висновок через те, що була чітка взаємодія, чітка організація, спрямована на блокування військових частин українських Збройних Сил, які дислокувались у Криму. Значить, захід відпрацьовувався завчасно. Усе це відбулося миттєво.

Більше скажу: після того як відбулося захоплення Криму, мені довелося поспілкуватися зі своїми колегами — з тими, хто перейшов на бік окупантів. І вони казали, що представники вищих військових щаблів говорили про певний план. І завдяки непоступливості українських військових реалізація цього плану була затримана на два тижні».

У зв’язку з новим напруженням у Криму Україна ініціювала вже четверте екстрене засідання Ради Безпеки ООН, проте згодом його перенесли на 10 березня452.

Навіть Китай — давній союзник Росії — закликав поважати державний суверенітет України й не втручатись у її внутрішні справи. Обурення представників США, Франції, Великої Британії та інших країн викликало те, що Росія, попри очевидні й доведені факти, продовжувала заперечувати присутність свого військового контингенту в Криму. Олії у вогонь додали інциденти зі спецпосланцями ООН та ОБСЄ, яких у Криму заблокували «аксьоновці».

В. о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця підкреслив: «Ми звертаємося до Росії на цьому етапі не блокувати рішення на рівні міжнародних організацій, перш за все ОБСЄ й ООН, які стосуються міжнародних спостерігачів у Криму. Ми готові надати всіляке сприяння цим місіям, а також будь-яку інформацію щодо ситуації як в Україні, так і в Криму»453. Також Дещиця озвучив не нову думку, що РФ реалізовує в Криму абхазький сценарій, проте зазначив, що реакція міжнародної спільноти буде дещо іншою.

Разом із тим в інтерв’ю «Эхо Москвы» Дещиця висловив надію на відновлення діалогу з Росією: «Ми сподіваємося на діалог із нашими російськими колегами, і ми не збираємося відкликати посла, бо це один із каналів спілкування з російським Міністерством закордонних справ»454.

В ексклюзивному інтерв’ю для цієї книги Андрій Дещиця розповідає про враження від першого спілкування з Сєргєєм Лавровим: «Не тільки влада розгубилася [у час окупації Криму. — Прим. ред.] — весь світ. Якщо можна одним словом охарактеризувати меседж, який я отримував від своїх колег — міністрів закордонних справ інших країн, — calm. Тобто поводьтеся спокійно, не робіть різких рухів, не спровокуйте чогось гіршого. Не піддавайтеся на провокації. Гадаю [з огляду через рік. — Прим. ред.], ми би все одно втратили Крим. Тому що після першої своєї розмови з Лавровим я зрозумів, що питання захоплення Криму було поставлене категорично президентом Путіним. Вони готові були піти на крайні заходи, аби тільки Крим став російським; і навіть якби уряд приймав більш жорсткі рішення, наприклад послати до Криму військові підрозділи, усе одно — ми не були до цього готові. І ми б у такому разі втратили дуже багато людей. І в будь-якому випадку втратили би Крим».

Дипломатична стратегія Росії, як бачимо, полягала в максимальному затягуванні часу. Очевидна причина того, що російські дипломати уникали будь-яких розмов і контактів із представниками українського посольства в Москві та з в. о. міністра закордонних справ Андрієм Дещицею, полягала в поспіху Росії з реалізацією кримського референдуму. До нього Росії було вкрай незручно давати будь-які пояснення щодо своєї незаконної діяльності на території півострова. Тим паче що після запевнень Путіна, Пєскова та Лаврова у відсутності російських військ у Криму нічого нового сказати їм не випадало.

Увечері в інтерв’ю Вести.ру Аксьонов озвучив причину зміни дати референдуму: «Це зроблено, щоб уникнути різних провокацій, оскільки ситуація в Україні досить напружена, багато гарячих голів, які намагаються створити дестабілізуючу ситуацію в Криму. Оскільки життя й безпека громадян для нас є основною цінністю, ми вирішили зрушити терміни референдуму та провести його якомога швидше»455.

У цей день також пролунали пропозиції відстоювати український суверенітет Криму зі зброєю в руках, озвучені — що цікаво — духовним лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим. Не вдаючись до подробиць і не звертаючись до української влади по допомогу з озброєнням, Мустафа Джемілєв в емоційному пориві розкритикував пасивну позицію української влади у розв’язанні кримського конфлікту й заявив: «Дайте нам команду, і ми робитимемо все, що необхідно. Зараз, по-моєму, вже пішла команда, що якщо штурмуватимуть військову частину — відкривати вогонь. Це давно пора було зробити. Чим довше ми нічого не робимо, тим більше у них там сміливості додається»456.

Олександр Турчинов був переконаний, що силового варіанту виходу з кризи не існує й що західні лідери врешті-решт здатні зупинити російську агресію в Криму.

А от що каже про відкриття вогню українськими військовими Георгій Логвинський: «Іноді мене запитують, чому солдати не відкрили вогонь. Адже це їхня функція — захищати державу.

Я ставлю запитання у відповідь: а скільки коштує життя? У Нагірному Карабасі під час протистоянь загинули 20 тисяч людей. Чи варте було те, що ми б отримали, таких жертв? Адже у випадку з Путіним втрати могли обчислюватися сотнями тисяч. Ми зі свого боку намагалися зупинити цю проблему в зародку. Справа ускладнювалася тим, що серед військових, міліціонерів, спецслужб було дуже багато зрадників. Вважаю, їх вербування йшло кілька років, може, прямо з 2010 року. Вони вже, гадаю, отримували зарплату ззовні. Їх шантажували, підкуповували. З ними працювали професійні психологи, провокатори».

За інформацією Міноборони, у Криму було вже близько 18 тисяч військових РФ457.

Для американської розвідки не були секретами плани Росії анексувати Крим, хоч про це й досі мало хто готовий говорити публічно. Згодом це підтвердить голова військово-розвідувальної служби США Майкл Флінн, чиї думки передає «Українська правда»: «За словами Флінна, приблизно за сім днів до переміщення російських військових його відомство надало керівництву країни досить детальний звіт про ситуацію. Коментуючи зауваження, що дії Кремля застали американське розвідвідомство зненацька, Флінн зазначив, що американська розвідка спостерігала за діяльністю навколо ключових військово-морських баз»458.

Однак американці не надали цю інформацію своїм українським колегам, оскільки прекрасно усвідомлювали, що українська розвідка з часів Януковича буквально нашпигована російськими агентами, які проникли не лише до СБУ, Головного управління розвідки, Генштабу, Служби зовнішньої розвідки, розвідки прикордонслужби, а й у серце Міноборони та Укроборонпрому. Американцям банально не було з ким ділитися цими секретами, не наражаючись на їхню передачу росіянам. Але це не означає, що американці не діяли. Принаймні є багато свідчень, що чимало представників американських урядових організацій скасували свої плани в Криму або пришвидшили їхнє виконання за кілька місяців до того. Раптові зміни у створених за багато місяців раніше планах американських колег мені підтвердили відразу кілька анонімних джерел серед українських військових.

За інформацією урядового порталу, генсекретар Ради Європи Турб’єрн Ягланд офіційно звернувся до Венеціанської комісії «За демократію через право» з проханням надати висновок щодо рішення ВРК про приєднання до РФ459.

За умов відсутності офіційної реакції з боку нового українського уряду та конкретної допомоги мешканцям і військовим півострова свою громадянську позицію почали проявляти чимало простих мешканців півострова всіх національностей. Переважно жінки й підлітки виходили на спонтанні акції протесту вздовж доріг Криму та Херсонщини460. Особливо масові мітинги відбулися в Керчі, на вулиці Маршала Єрьоменка, де українці, росіяни, кримські татари й інші кримчани вийшли з дітьми на мітинг протесту за мир і проти окупації півострова російською армією451.