Розділ «/ КРИМ. ПІСЛЯМОВА /»

Маю зізнатися, що робота над книгою далася мені досить важко. Треба пропустити через себе величезну кількість фактів, імен та подій і при цьому залишатися беземоційним і неупередженим дослідником — це абсолютна аксіома. Та коли йшлося не про абстрактні події, не про абстрактну землю, а про батьківщину, де пройшли все твоє дитинство та юність, де в кожному куточку півострова ти бував і з кожним селищем пов’язані особливі спогади, де поховані твої предки, де кожен камінь дихає живою тисячолітньою історією, було дуже важко.

При написанні книги мені пощастило зустрітися з десятками людей, кожен з яких мав власні спогади про Крим. Це були керівники держави, які в ті буремні лютий і березень 2014 року опинилися в ситуації, коли країна ще стікала кров’ю й ховала Героїв Небесної Сотні, а спецслужби й армія були цілком деморалізовані. Їм довелося ухвалювати важкі, часто поспішні рішення в умовах, коли російське керівництво погрожувало розпочати повномасштабну агресію проти України й дійти до Києва за один день.

Це були українські військові, які роками жили мирним життям у цьому райському місці, роками співіснували, часто дружили та відзначали спільні свята зі своїми російськими колегами-офіцерами. Саме з тими, хто в лютому 2014 року отримав наказ розпочати злочинну агресію проти мирного населення та Збройних Сил України. Ці російські офіцери, з якими українські військові проводили спільні паради, в одну хвилину перетворилися на тих самих «зелених чоловічків». Із тих людей найбільше враження справили інтерв’ю з двома справжніми чоловіками, людьми честі — полковником Юлієм Мамчуром і генерал-лейтенантом Миколою Баланом. Ці офіцери до кінця трималися присяги на вірність народові України; в умовах, коли вище командування не знало, як чинити, ці офіцери просто виконали свій обов’язок і захищали населення Криму та своїх підлеглих.

Я спілкувався з українськими активістами, багато з яких пережили цей буремний місяць і на своєму досвіді відчули страшну силу та безкарність російської машини насилля, збудованої за наказом Владіміра Путіна й утіленої руками державних зрадників — Сергія Аксьонова й Володимира Константинова.

Цей час чітко розділив не просто мільйони українських громадян в оцінці російської агресії — і в Криму, і в Україні. Руйнувалися дружні зв’язки, розпадалися сім’ї, люди, які знали одне одного з дитинства, будували невидиму стіну нерозуміння, ненависті й зла. Першопричина цього — злочинний режим Кремля, який роками промивав свідомість мільйонів громадян Росії й України, переконуючи їх, що немає насправді ніякої окремої української мови, немає української нації, а є лише один «спільний народ, об’єднаний історичною пам’яттю й спільним минулим».

На жаль, через історичні й культурні особливості та дії української влади ще від 1991 року Крим залишався найбільш вразливим для ідеологічних маніпуляцій кремлівської пропаганди. Разом із тим усі роки незалежності в Криму зростало нове покоління кримчан — освічених, успішних і самодостатніх людей. Саме вони — українці, росіяни, кримські татари, євреї, греки, вірмени й інші народи, — а не аксьонови, константинови, зими та березовські, вже невдовзі мали стати нової елітою Криму й України. І частина з них встигла голосно заявити про себе.

Революція Гідності відкривала перед цією новою елітою кримчан незнані горизонти й можливості, трагічно затерті експансіоністськими планами Кремля. Проте трагедія не зламала цього покоління, а лише загартувала більшість із цих патріотів. Серед них з’явилися такі яскраві зірки, як актор і режисер Ахтем Сеїтаблаєв, громадська активістка Шура Рязанцева, правозахисниця Таміла Ташева, молодий політик Дмитро Білоцерковець, активіст Андрій Щекун, журналіст Севгіль Мусаєва-Боровик і багато інших, які стали героями цієї книги. Вони вже голосно заявили про себе, і саме вони є найкращим обличчям українського Криму.

Ця книга присвячена подвигу росіянина Сергія Кокуріна, українця Станіслава Карачевського та кримського татарина Решата Аметова, які віддали своє життя за Крим і Україну, коли їй було зле. Наше спільне завдання — закарбувати їхні імена у своїй пам’яті. Адже майбутні покоління пам’ятатимуть саме їх, а не зрадників, які у важкий час продали найбільшу цінність у житті, розмінявши Батьківщину, присягу й свободу на нікчемне золото ворогів України.

Журналіст Ліля Буджурова розповідає про своє життя в Криму: «За цим принципом ми й живемо зараз у Криму. Працюємо, працюємо, працюємо. Працюємо навіть тоді, коли нас позбавили можливості працювати. Це про телеканал Аїй (перший і єдиний у світі кримськотатарський), який з 1 квітня 2015-го змушений був припинити мовлення. Але ми знімаємо „про запас“ — фільми про тих, хто відкрив дорогу на батьківщину, про перші кримськотатарські селища, про мечеті, про дітей війни, що незабаром стали дітьми депортації. Хтось скаже: хіба можна так жити? Можна, якщо в тебе за спиною батьківщина, і ти її не можеш кинути, як не можна кинути хвору матір».

Я не просто вірю. Я знаю, що одного разу Крим знову відкриє свої обійми перед Батьківщиною. Як мале дитя, що сумує за своєю мамою. Ми не повинні навіть допускати думки, що може бути інакше. Бо інакше це буде зрадою перед пам’яттю всіх патріотів, які заплатили найдорожчу ціну, аби захистити Батьківщину. Повторюйте собі кожного дня ці слова. Україна — це Крим. І доводьте цей вислів щоденною працею, бо без справ віра завжди мертва. А віра — це те, що не можна зупинити навіть кулею.