Розділ 14. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ

Воєнні дії на території України.

Основним тереном воєнних дій Першої світової війни стали західноукраїнські землі. Бої тут тривали з перемінним успіхом. Спочатку наступали російські війська Південно-Західного фронту, які протягом серпня-вересня

1914 р. зайняли Східну Галичину і Північну Буковину зі Львовом та Чернівцями. В цій грандіозній битві, названій Галицькою, австрійські війська, які протистояли російським, зазнали нищівної поразки^ їхні втрати становили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. були полонені. В ході боїв російські війська захопили 400 гармат. Найбільше їх дісталося внаслідок кількамісячної облоги російськими військами фортеці Перемишль, яка на початок весни

1915 р. припинила опір. Ще 120 тис. австрійських вояків потрапили у полон. На цей час російські війська вийшли на основні перевали Карпат, але далі просуватися не наважились.

Українське населення цих земель, прагнучи возз'єднання з Наддніпрянською Україною, радо зустрічало російських солдатів. Ті також прихильно ставилися до трудящого люду Східної Галичини і Північної Буковини. Австрійська поліція на Буковині писала у своїх донесеннях крайовому управлінню, що російські солдати "виявили особливу дружність щодо селян". Місцеві власті на Закарпатті також повідомляли у Будапешт: "В українському народі помітний рух, симпатії до росіян скрізь проявляються, їхнього приходу сподіваються".

Царизм боявся такого взаєморозуміння російських солдатів з місцевим населенням. Тому він пішов на спілку з місцевими поміщиками і капіталістами, їхнє майно царські власті взяли під охорону, щоб не допустити його захоплення народними масами. Та це й не дивно, оскільки російськими губернаторами у Галичині та Буковині призначалися найреакційніші прислужники царизму: граф Бобинський — один з найбільших поміщиків в Україні, генерал Трепов, відомий кривавими розправами над повсталими робітниками і селянами періоду революції 1905—1907 рр. За розпорядженням російської окупаційної адміністрації у новому "губернаторстві" позакривали всі українські школи, книгарні, громадські організації, товариства, заборонили періодичні видання українською мовою.

До масових репресій проти західноукраїнського населення вдавалися власті обох імперських окупаційних режимів: як російського, так і австро-угорського (залежно від того, який з них був на той час панівним).

Австрійські власті, як це було і раніше, переслідували українців за прихильність до росіян. Тисячі людей було покарано (багато з них навіть страчено) за вироками військово-польових судів і трибуналів у Галичині й Буковині. На Закарпатті за таку прихильність до в'язниць потрапило майже 800 осіб. Іноді в родин заарештованих і засуджених селян конфісковували землю і майно. Отже, не тільки симпатії до Росії, а й страх перед терором австро-угорської армії призвели до масової втечі західноукраїнського населення при відступі російської армії з Галичини й Буковини у 1915 р. На той час покинули рідні місця і переїхали до Російської імперії понад 100 тис. українців — селян, робітників, інтелігентів.

Примусово вивезли в Росію сотні священиків греко-католицької церкви, в тому числі і її митрополита Анд рея Шептицького, якого запроторили до монастирської тюрми у Суздалі. Російські окупаційні власті фактично поставили греко-католицьку церкву поза законом. На місце вивезених греко-католицьких священиків привозили православних. Засновували православні церковно-парафіяльні школи. Православ'я і москвофільство російські окупанти намагалися використати для повного підкорення українського населення Галичини російському царизмові. Ці далекосяжні наміри були зірвані вимушеним відходом російських військ із Галичини й Буковини.

21 січня союзні війська (Австро-Угорщини, Німеччини) почали зимовий наступ проти військ держав Антанти (Росії, Франції, Англії) і вже в лютому вийшли на верхи галицьких Бескидів. І курінь спинився на горі Станеще, а II курінь — у спаленому Вижлові. Першого лютого II курінь під командою С. Горука вирушив через Тарнавку на Лавочне, яке наступного дня було взяте. При цьому курінь зазнав втрат не в бою, а 86 людей відморозили собі ноги і змушені були вдатися до лікарів. Багато з них лишилися каліками. Мороз доходив до 40° С. Через ці втрати була розформована сотня І.Чмоли. Втрати були і в інших сотнях. Станом на 9 лютого, наприклад, І курінь мав таку чисельність: сотня О. Букшованого — 55 стрільців, сотня 3. Носковського — 66 стрільців, сотня Р. Дудинського — 68 стрільців, сотня О. Семешока — 33 стрільці. Разом в І курені було 242 стрільці. Зазначимо, що при формуванні стрілецьких частин у вересні 1914 р. кожна з сотень мала по 220 стрільців.

Не дивно, що 20 лютого сотні О. Букшованого і 3. Носковського були розбиті на горі Магурі. Питанням поповнення рядів УСС відала "Збірна станиця УСС", комендантом якої був М. Волошин. Ним і була скерована до І куреня 21 лютого нова сотня поповнення.

У період з 10 лютого по 3 березня сотні II куреня перебували в Славську, а потім перейшли до Грабівця Скільського; 21 березня до Головецько було переведено І курінь. Тим-то для УСС і стали в цей час основними бої на горі Маківці.

З приходом І куреня фактично почались змагання за гору Маківка. З 23 березня по 4 квітня було атаковано ліве крило оборони, проте безуспішно. Далі відновились атаки на праве крило. Але тут чітко оборонялись сотні Р. Дудинського і 3. Носковського. Після 17 квітня встановився відносний спокій. Хворих і немічних було відправлено до Коша, що в цей час вже перебував у Замковій Паланці біля Мукачева. З Коша до куренів прибуло поповнення — 400 новобранців. Станом на 23 квітня І курінь мав 12 старшин і 383 стрільці, II курінь —11 старшин, 355 стрільців. Відновилися бойові сутички на Маківці 28 квітня 1915 р. У цей час на горі перебували чети хорунжий С. Яремкевича, хорунжий В. Свідерського і четаря Р. Сушка. Серйозніша атака почалася в ніч з 28 на 29 квітня о 4 год. ранку. На оборону лівого боку гори відразу були скеровані сотні І куреня О. Букшованого, Р. Дудинського, 3. Носковського і О. Семенюка, на праве крило оборони стали сотні II куреня О. Будзиновського, А. Мельника, одна чета сотні О. Левицького. Сотня Д. Вітовськогоі чети сотні О. Левицького залишились в запасі. Проте атаку було відбито.

Повторний безуспішний наступ здійснено 80 квітня. Третій найзавзятіший бій розпочався 1 травня після артилерійського обстрілу Маківки з гір Клива і Погар та з с. Тухля. Атака російських військ була спрямована на саму верхівку гори. її тимчасово було захоплено. Впродовж двох годин вони боронили гору, але зусиллями І куреня були вибиті. В боях за Маківку особливо відзначились четарі А. Мельник, В. Кучабський, А. Артимович, І. Каратницький, О. Яримович, хорунжі О. Степанівна, С. Яремкевич, О. Коберський, десятник Радович, стрільці Кривий, Петрів, брати Зітинюки. Але й втрати були відчутними: 42 вбитих і 76 поранених.

Володіння горою забезпечувало надійну перепону подальшому просуванню ворога. А вона кілька разів переходила з рук у руки.

"Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, друга відповіла: за всяку ціну не віддам", — писав пізніше Дмитро Вітовський, що командував "усусами", яким судилося бути головною силою як в оборонних, так і в наступальних боях за Маківку. Мужньо билися тут і російські війська, особливо піхота, підтримувана кавалерією під командуванням генерала Олексія Каледіна, який невдовзі став отаманом Донського козацтва. Тепер же в мріях генерала було одне: дощенту розбити супротивника, оволодіти Маківкою і тим самим потішити царя Миколу П (в ті дні цар об'їздив окуповану російськими військами Галичину, побував у Львові, Самборі, Хирові, Перемишлі).

Гори трупів вкрили схили і вершину Маківки. Формально нібито переможців тут не виявилося. Адже невдовзі після того, як російським воякам востаннє вдалося утвердитися на вершині Маківки, вони змушені були її покинути, бо почався загальний відступ російських військ. Отже, бої за Маківку в 1915 р. визначили перелом у військових операціях на користь німецько-австроугорських союзників. Вони перейшли у наступ, і в їхньому складі "усуси" вже у червні першими ввійшли до Галича — старовинної столиці Галичини, піднявши тут на знак перемоги свій жовто-блакитний прапор.

Перемога на горі Маківка стала першою значною акцією Українського січового стрілецтва. У привітаннях стрільцям з нагоди цієї перемоги читаємо: "...Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь".

В травні січові стрільці покинули Карпати і ще з більшим завзяттям пішли визволяти Галичину.

Новим випробуванням сили їхнього духу і військової майстерності стали бої за Болехів, які почалися 28 травня після переходу через Тухлю, Сколе, Камінку і Тисів. І курінь став під Лісовичами, а П — під Гузієвом. Прорвавши австрійські загони 130 бригади, російські війська 31 травня оточили І курінь УСС. Вихід з оточення був тяжким. Крім вбитих і поранених, багато стрільців потрапило в полон, серед них четар А. Артимович, сотник О. Букшований, хорунжий О. Степанівна, хорунжий В. Свідерський, четар Д. Кравс та ін.