Розділ 12. КУЛЬТУРА, НАУКА ТА МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ XX СТ.

До групи "неокласиків" належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище — Драй), П. Филипович, О. Бургардт (псевдонім — Юрій Клен). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літературні об'єднання — "Аспис", "Ланка", "Марс", до складу яких входили талановиті літератори В. Антонеяко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їхні імена довгий час були викреслені з народної пам'яті.

Відомим представником української літератури був Є. Плужник, поет витонченої стилістики, що належить до талантів, які "пишуть назавжди". Даруючи Є. Плужнику збірку своїх поезій "Будівлі", М. Бажан написав: "Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів".

Визначним теоретиком національно-культурного відродження був М. Хвильовий. Він поділяв принципи "неокласиків", бачив мету літературного процесу в розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей".

М. ХВИЛЬОВИЙ критикував політику "масовізму" в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень. Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М. Хвильовий характеризував його як "романтику вітаїзму", для якої, зокрема, притаманні цінності "фаустівської етики" — самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них — В. Еллан-Блакитний, О. Близько, М. Йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.

Офіційна критика, що ототожнювала реалізм із матеріалізмом, а романтизм — з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хвильовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Серед них широкого розголосу набула стаття "Україна чи Малоросія?", де письменник чітко висловився за необхідність національно-культурного відродження. Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового "Вальдшнепи". Безперечно, це один з найкращих національно визначених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачено за невияснених обставин.

Відомий критик С. Гординський підкреслював, що творчість М. Хвильового має значну художню цінність, новели "Сині етюди" започаткували нову українську прозу, а твори "Санітарна зона", "Фрагменти", "Я (Романтика)", "Редактор Карк" належать до кращих зразків світової літератури.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-ті рр. й у драматургії та театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що б відповідала європейському рівневі.

У 1918 р. в Києві діяли три театри: Державний драматичний під керівництвом О. Загарова та В. Кривецького, Державний народний П. Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від

Театральна естетика "Молодого театру" ґрунтувалися на західноєвропейських модерністських тенденціях, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'єс "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі "Гайдамаки" Т. Шевченка та "Цар Едіп" Софокла*

Лесь Курбас здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

У 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Вучми, В. Василька, Й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в,творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка, у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував у еміграції. З 20-х рр. його драматичні твори стали широко відомими в Західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", у якій ішлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство — світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса "Між двох сил" (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалам людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості в критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.

Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпорядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював ідеологічну перенавантаженість його творів, вважав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висловився про творчість В. Винниченка Є. Маланкж. Він писав, що "Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні".

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша. Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно вкоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс. Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х рр. ставили в театрах Москви й Берліна. Дуже популярними були психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша "Народний Малахій" (1928 р.) та "Мина Мазайло" (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

На етапі національного відродження в 20-ті рр. значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі надала Українська академія мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії, видатний художник-графік Г. Нарбут залишив помітний слід у історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування* Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до "Української абетки" (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

Біля витоків українського авангарду стояли художники О. Бо-гомазов, О. Екстер, В.Єрмилов та інші. Тенденції модернізму відображено в творчості П. Холодного, який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш. Йому належить ініціатива створення у Львові "Товариства для розвою руської штуки" (1898 р.), "Товариства прихильників української літератури, науки і штуки'* (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу "Артистичний вісник" (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського притаманні мотиви експресіонізму (картини "Молох війни", 1919 р., "Революціонерка", 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.