Розділ 12. КУЛЬТУРА, НАУКА ТА МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ XX СТ.

Вихованець цієї школи Кирило Стеценко став безпосереднім продовжувачем традицій М. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє життя він віддав збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні. На тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки Стеценко склав ряд музично-вокальних творів, які розучував у керованих ним самодіяльних народних хорах. Такою ж музично-просвітньою діяльністю займалися й Микола Леонтович та Олександр Кошиць, які водночас брали активну участь в українському національному русі. Для професійного сольного й хорового виконання вони обробили сотні українських народних пісень. У Галичині Філарет Колесса підготував і видав кілька збірників українських обрядових пісень, спеціально досліджував мелодику українських народних дум, а Станіслав Людкевич, натхненний революцією 1905—1907 рр., написав монументальну кантату "Кавказ" на слова відомої поеми Тараса Шевченка.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. її голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньо відома співачка давала концерти в Петербурзі, Одесі. Але здійснити вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій не вдалося через заборону царських властей — вони знали про симпатії співачки до революційного руху народних мас в Україні, про близькі стосунки з революціонерами-демократами М. Лисенком, Лесею Українкою та ін.

Блискучий живописець, критик і учасник українського національного руху Іван Труш — автор портретів видатних діячів української демократичної культури Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Лисенка тощо. Значною подією в культурному житті всієї України була перша всеукраїнська виставка, організована з ініціативи Труша 1905 р. у Львові. Завдяки широко представленим на ній творам художників як західних, так і східних земель України, виставка стала яскравою демонстрацією єдності художньої культури одного народу, штучно розділеного на дві частини.

Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівана Україна та її народ, не раз експонувалися не тільки на всеросійських виставках, а й за кордоном — у Парижі, Берліні, Мюнхені. Такі картини Пимоненка, як "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "Проводи запасних", "На Далекий Схід" та інші, були спрямовані на викриття темного боку в житті тодішнього українського села, духовного мракобісся, ворожого народові самодержавного ладу.

Низка художників (Фотій Красицький, Опанас Сластьон тощо) активно співпрацювали з першим українським масовим сатиричним журналом "Шершень", що видавався у Києві під час революції 1905—1907 рр. Тоді ж група одеських художників на чолі з Киріяном Костанді здійснила видання ще одного сатиричного ілюстрованого журналу під назвою "Звон".

1907 р. колектив художників у складі С. Васильківського, М. Са-мокиша, М. Беркоса, М. Уварова прикрасив побудований за проектом архітекторів Василя Кричевського та Костянтина Жукова будинок Полтавського земства. Ця споруда була взірцем українського національного стилю в архітектурі, адже тут виразно проявилося народне образотворче мистецтво. Так само мотиви української народної архітектури були використані й у проектах будинків, споруджених у перші десятиріччя XX ст.: товариства "Дністер" у Львові (арх. І. Левицький), першого в Україні критого ринку — Бессарабського у Києві (арх. Г. Гай), меморіального храму під Берестечком на Волині (арх. В. Максимов), "Народного дому" в Дрогобичі (арх. О. Лушпинський).

Під впливом все сильнішого загальнодемократичного руху й українських національно-визвольних змагань у київській і львівській пресі з'явилися публікації на підтримку широкого впровадження у життя української народоностильової архітектури. "Не можна не вітати спроб деяких художників створити свій власний український архітектурний стиль", — відзначала газета "Киевская почта" в інформативному матеріалі з приводу відкриття у Києві в грудні 1911 р. Першої Української художньої виставки. Найзавзятіше обстоював народні особливості архітектури, пройняті національно-демократичними тенденціями, архітектор Василь Кричевський — близький друг історика Михайла Грушевського.

Надзвичайна заполітизованість суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний прогрес та урбанізація — всі ці історичні явища, що були особливо виразними на початку XX ст., зробили вирішальний вплив на громадський і родинний побут населення України, культурний процес, усну народну творчість, самодіяльне мистецтво.

Міста й села в цей час масово забудовували хатами з двома, трьома кімнатами. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки під бляхою або черепицею. Навіть на селі тканини фабричного виробництва та одяг міського покрою починали витісняти доморобні тканини й традиційне народне вбрання. Не витримували конкуренції з дешевою фабрично-заводською продукцією і вилучалися з масового поширення твори декоративно-ужиткового мистецтва. Тепер вони задовольняли естетичні смаки переважно заможних верств населення. Та й культурно-побутові новинки промислового виробництва — швейна машина, грамофон, ґумове взуття — також були ознакою заможності їх власника.

Нові риси побутової культури виявлялися передусім у житті населення великих і середніх міст. Там зводили багатоповерхові житлові будинки, споруди культурного призначення — театри, музеї, бібліотеки; на околицях, забудованих робітничими бараками й халупами, з'явилися приміщення громадського призначення — "Народні доми", народні аудиторії, бібліотеки-читальні. На вулицях з'явилося електричне освітлення, швидкого розвитку набуло електричне трамвайне сполучення.

Діячі науки й культури з демократичної інтелігенції, залучали робітників до участі в хорових і театральних гуртках, народних університетах, школах. Підвищували свій загальноосвітній, культурний і політичний рівень, зміцнювали свою національну самосвідомість відвідувачі харківського Народного будинку товариства грамотності, київського "Клубу трудящих осіб", львівського товариства "Боян" та ін.

1909 р. у Харкові було завершено будівництво першого в Україні Палацу робітника. Кошти на його спорудження, основою для яких стали гроші, зібрані на виставах аматорського драматичного гуртка, протягом десяти років збирали члени профспілки "Металіст".

На початку XX ст. аматорські драматичні гуртки діяли на харківському паровозобудівному заводі та на київському "Арсеналі", на багатьох залізничних станціях і цукроварнях. Українська драматургійна класика посідала значне місце в їхньому репертуарі. Драматург і актор Марко Кропивницький організував самодіяльний театр у Лисичанську на Донбасі, професіональна актриса Марія Заньковецька — в Ніжині, письменник Архип Тесленко — в рідному селі Харківці на Полтавщині, письменник і музикант Гнат Хоткевич — так званий Гуцульський театр на Станіславщині. З аматорських драматичних гуртків виникли напівпрофесіональні театральні колективи при львівському Драматичному товаристві імені Івана Котляревського, а також чернівецькі "Руський селянський" і "Буковинський народний" театри.

Історичні події початку XX ст. (демократична революція, Перша світова війна, національна, соціальна і політична визвольна боротьба українського народу) відобразилися в народно-пісенній творчості. В ній таврувалися — як антинародні та гнобительські — колонізаторські режими, встановлені на українських землях російською та австро-угорською монархіями. На мелодії давніх відомих пісень створювалися нові тексти: "Засвистали арештанки", "Реве та стогне люд голодний", "Одна хмара із села, а другая з міста" та ін. На західноукраїнських землях як глибоко народний виник окремий цикл стрілецьких пісень, серед них — славнозвісна "Ой у лузі червона калина", що стала гімном борців за волю України.

Не зник з українського фольклору і жанр народної думи. Його зберігали, розвивали й популяризували кобзарі, в репертуарі яких поряд із найдавнішими думами періоду української козаччини з'явилися й нові — на теми сучасних їм подій: наприклад, "Сорочинські події 1906 року" та "Чорна неділя в Сорочинцях" Михайла Кравченка. Слова й музику кобзарських творів із уст їхніх авторів, іноді й з допомогою новітньої на тоді техніки (фонографа), записували закохані в український фольклор народознавці та музикознавці, письменники, вчені, композитори, художники: Леся Українка, Климент Квітка, Опанас Сластьон, Володимир Короленко, Микола Аркас, Філарет Колесса. 1907 р. Іван Франко та Олекса Нижанківський підготували й видали народно-пісенний збірник "Русько-український співаник". Як і раніше, народна творчість була джерелом натхнення і фахового удосконалення для багатьох діячів літератури і мистецтва України.

Тенденції національно-культурного відродження в Україні XX ст.

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., що має відносно різні за змістом етапи: а) національного відродження (1917—1933 рр.)ї б) тоталітарного панування "соцреалізму" (1933—1956 рр.); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У І Універсалі Центральної Ради сутність національного відродження було визначено словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу й тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Ідеологи та організатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як залучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію пролетаріату". Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням найкращих сил творчої інтелігенції. "Розстріляне відродження" — під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х рр.) у історії української культури XX ст. був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, демократичну, народну" з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з другого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали принаймні два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше ніж половину членів та кандидатів у члени Спілки письменників України.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70—80-ті рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською культурою. Пошук власних, національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.