Розділ 11. РОСІЙСЬКЕ САМОДЕРЖАВСТВО ТА ЙОГО РУЙНІВНА РОЛЬ В ЗНИЩЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Старшина, курінні отамани і рядові козаки, коли було оголошено "соизволение" Катерини II про скасування Січі, склали зброю. Царський генерал у своєму рапорті не повідомив про старшинську раду з участю духовенства, бо не знав про неї. А саме ця рада після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Нема в офіційному рапорті нічого й про те, що більша частина рядового козацтва, наявна в той час на місці, мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Пізніше зафіксоване свідчення очевидця подій (столітнього діда-запорожця Коржа) узгоджується з інформацією, яку містять історичні народні пісні про зруйнування Січі. З обох цих джерел можна дізнатися, як багато зусиль доклали кошова старшина і запорозький архімандрит, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. "Небажання проливати християнську кров", як вони заявляли, не було єдиною причиною, що спонукала січову верхівку зайняти позицію цілковитої покори. Хоч збройний опір царським військам справді міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були нерівні, та, мабуть, старшина і духовенство керувалися в своїх діях більше тим, щоб не дати зброю в руки сіроми. Ще свіжими в пам'яті були антистаршинські виступи, коли козацькі маси повстали проти власних гнобителів, їхній гнів для правлячих запорозьких кіл був страшнішим за царські війська. Навіть ціною загибелі Січі вони хотіли уникнути вибуху незадоволення серед нижчих верств козацтва. До того ж, верхівка сподівалася зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорозького ладу. У значної її частини ці надії мали реальне підґрунтя. Після зруйнування Січі царський уряд наділив деяких старшин офіцерськими чинами, землями та ін. Колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші повністю зберегли свої володіння і одержали офіцерські чини. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидорові Білому.

Однак вища січова старшина була репресована. Коли кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар з'явилися в таборі Текелі, їх одразу ж взяли під варту. Були віддані під суд з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та багато інших.

Найбільше з них постраждав кошовий отаман Петро Кални-шевський, з яким Потьомкін вчинив особливо віроломно. Фаворит Катерини П неодноразово підкреслював свою велику повагу до запорозького політичного діяча і полководця, називаючи його "вельмишановним люб'язним своїм батьком", "нерозлучним другом". І саме він згодом розпорядився заарештувати Калнишевського, а потім відправити його та ще двох кошових старшин без суду й слідства у довічне заслання і ув'язнення. Катерина II затвердила пропозиції Потьомкіна словами: "Бути за сим". Про сумну долю колишніх запорозьких зверхників не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише значно пізніше дослідники встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали у Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туру ханський і військового суддю Павла Головатого — у Тобольський монастирі. Потьомкін наказав створити для них режим суворої ізоляції, а Калнишевського царський сатрап наказав тримати "під неослабною і посиленою вартою солдатів". Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття у нелюдських умовах, живцем замурованим у кам'яному мішку. Помер П. Калнишевський у 1803 р., доживши до 113 років, в цьому ж монастирі, де він залишався і після "помилування" російського царя Олександра І.

Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності й самоврядування Запорожжя. Особливий інтерес викликає постать Калнишевського. Він вірою і правдою служив царському урядові, одночасно захищаючи привілеї запорозької старшини та багатих козаків. Класова позиція кошового визначила внутрішню політику щодо козацьких мас, яку він здійснював. За час його правління на Запорожжі відбулося кілька повстань і змов, спрямованих проти січової верхівки. Царські війська допомагали придушувати ці повстання. Протягом усієї російсько-турецької війни 1768— 1774 рр. Калнишевський очолював активне Запорозьке Військо, виявляючи неабиякий організаційний і адміністративний хист, талант полководця і особисту хоробрість, а також вміння орієнтуватися в політичній ситуації та надзвичайну дипломатичну гнучкість. Однак царизм не міг пробачити кошовому отаманові те, що він був невтомним і непохитним захисником запорозької автономії, відстоював вольності Війська Запорозького, права Січі, дотримувався своєї лінії щодо гайдамацького руху.

Основна маса козаків після ліквідації Січі була позбавлена прав незакріпаченого землероба або ремісника. На базі зимівників та інших поселень створювалися державні слободи, жителі яких переводилися у стан військових поселенців, пікінерів та ін. Вони мешкали вже на казенних землях і мали постачати певну кількість солдатів до царської кінноти. Потім їх зрівняли з державними селянами, обкладаючи тяжкими грошовими податками (поземельний "оклад", подушний податок тощо), примушуючи на свої кошти утримувати сільську адміністрацію, волосне правління, а також виконувати підводну, шляхову та інші повинності.

Чимало запорожців потрапили в лабети кріпосників. Частина козаків не примирилася з новим ладом, що його заводив царський уряд на Запорожжі, і заснувала Задунайську Січ у степах, які тоді ще належали султанській Туреччині. За агентурними російськими даними, на листопад 1776 р. на землях від Бендер до Дунаю колишніх запорожців налічувалось до 10 тис. осіб. Але життя втікачів було там дуже тяжким. Через деякий час багато їх повернулося на батьківщину.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 р., Катерина II сповістила населення своєї імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що "Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблени-ем на будущее время й самого названий запорожских казаков". Автори царського маніфесту зображали козаків у найогиднішому вигляді, вдаючись до грубих наклепів. Але навіть самодержавний уряд відчував потребу якось виправдати свою розправу над ними. За словесною лузгою звичних для височайших повелінь пишної бароккової лексики, туманних формулювань, неясних, бездоказових, неконкретних звинувачень у "злодейских умыслах" в маніфесті Катерини II проглядає обличчя знавіснілої кріпосниці, яка не допускала можливості існування того, що не відповідало соціально-економічній і державно-політичній моделі абсолютистської феодально-кріпосницької держави. "Политическое уродство", "неистовое управление" — такими формулами визначалися автономія та самоврядування Січі.

Зазначено в маніфесті й "господарські особливості" на Запорожжі, які суперечили кріпосницьким стосункам, які, панували в Російській імперії, і становили основу його незалежності від "престолу". Відбився в ньому також і страх царизму перед впливом запорозького способу буття на сусідні землі, що вело до "неминуемой убыли в людях", тобто в кріпаках.

Прагнучи довести "незаконність" земельних претензій запорожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема, вони твердили, що козаки в останні місяці перед ліквідацією Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кайнарджійською угодою 1774 р. Але топографічний опис цього району, складений того ж 1774 р., свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, "проте запорожці досить зимівників мали". Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 р. татари багато їх спалили.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало російський уряд. V зв'язку із загостренням російсько-турецьких взаємин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У1788 р. із запорозьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорозькі порядки: виборність старшини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а військовим писарем — Антона Головатого. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, її внутрішній устрій копіював устрій Запорозької Січі.

Ліквідація автономії України і колонізаторська політика російського царизму в другій половині XVIII ст.

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин; її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшення надходжень у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, "як вовки в лісі". Щодо України ставилося завдання викорінити 3 свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу.

Малоросійська колегія була окремою формою управління Україною, а входила до складу владних структур, які очолював малоросійський генерал-губернатор і президент колегії. Вже в перші роки свого існування вона непомітно поглинула Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комісій, що входили раніше до складу Генеральної військової канцелярії. Діяльність цих установ постійно прилаштовувалася до аналогічних їм форм російських установ, велася уніфікація діловодства. Новостворені департаменти було поставлено під контроль прокурора колегії. Протягом 1766—1767 рр. колегія перейшла на російську геральдику з двоголовим орлом.

Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку — сенатові про прибутки й витрати "грошової казни". З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського.

Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовності перебрала воєнна експедиція колегії. Канцелярія генеральної артилерії втратила право розпоряджатися виробництвом пороху.

Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином, було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ. Влада прокурора поширювалась і на дії полковників. Колегія наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи за участю полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати на полковому рівні військову й адміністративну влади. Для цього адміністративні справи передбачалося передати предводителю дворянства. Але загалом задумане не вдалося, зате було розмежовано компетенцію різних суб'єктів місцевої влади.

Значну увагу звертала колегія на чиновництво. З цією метою вона в 1765—1769 рр. провела ревізію належності "вільних" і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво зі столичним у платні. 3 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Було зроблено певні поступки козацькій старшині, їй масово почали надавати звання згідно з "Табелем про ранги". Разом з тим президент вміло розправлявся з проявами старшинської опозиції та невдоволення. Він встановив пильний контроль над виборами депутатів до Законодавчої комісії 1767 р., не зупинявся перед перевиборами, підготовкою лояльних до влади наказів депутатам, арештами й навіть судовими процесами над незадоволеними.

Чимало корисного зробила колегія для врегулювання стосунків між українським населенням і військовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодування за них. Невизначені натуральні податки замінили "рубльовим збором". Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства.

Ставлення українського населення до зміни державного статусу Гетьманщини й введення нових порядків чітко виявилося під час виборів депутатів і перших місяців роботи Законодавчої комісії зі складання нового Уложення законів (1767—1774). Обрані депутати представляли інтереси своїх виборців, часто суперечливі. Але виробилася й спільна тенденція. Через комісію українська громадськість парламентським шляхом спробувала повернути Україні автономію, а її жителям — давні права й привілеї.

Шляхта, до якої належали старшина й поміщики, відстоювала своє панівне становище в суспільстві. Вона домагалася законодавчого закріплення своїх традиційних прав і привілеїв, збереження автономного статусу України, виборності гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини; її ідеологом виступив депутат від лубенського шляхетства Григорій Політика, один із гіпотетичних авторів "Історії Русів". Шляхта бажала також зрівнятися в правах з російським дворянством, дістати підтвердження спадкового права на маєтності, звільнення від "рубльового" податку, відновлення шляхетських судів, створення державного банку для шляхти тощо. Козаки через своїх депутатів прагнули повернути колишнє привілейоване становище, домагалися зрівняння у правах з шляхтою, закріплення землі на правах приватної власності, захисту від власницьких посягань старшини й залучення до примусових робіт. Міщани ставили питання про закріплення за містами з магдебурзьким правом їхніх прав і привілеїв, захист від втручання старшини в міські справи, про дозвіл приймати втікачів від поміщиків, справедливий розподіл податків між всіма городянами, відновлення залежності ремісників від цехів, цехмістрів тощо.