Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО

Прихід весни святкувався українцями як одне з найочікуваніших свят і супроводжувався різними обрядами, серед яких найпоширенішими були проводи зими. Вони одержали назву масляної. Великою популярністю користувалися обряди, присвячені зустрічі весни — свято веснянки, яке відзначалось у квітні-травні кожного року. Складовою частиною такого обряду було випікання ритуального хліба, який символізував сподівання хлібороба на багатий урожай.

Серед весняних свят українців найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл. Установлене християнською церквою на честь чудесного воскресіння Ісуса Христа свято Пасхи (Великодня) у народному вияві чітко утримувало елементи язичницької весняної ритуалістики. До них слід віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри й танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, апотропеїчні ("той, що відвертає лихо"), очисні обряди тощо.

До весняного циклу обрядовості входили так звані "русалії", про які є згадки в давньоруських літописах. Вони збігалися з приходом літа, а пізніше були приурочені до християнського свята Трійці, яке в народі називали "Зеленою неділею". Зберігся обряд прикрашати будинки, житлові приміщення та подвір'я гілками зеленого дерева, посипати долівки зеленою травою. Цим ритуалам приписувався характер магічних дій, оскільки гілки дерев, зелена трава були символом родючості.

Язичницьке старослов'янське свято Купала з давніх-давен відзначалося 24 червня й збігалося з літнім сонцестоянням. Православна церква пристосувала його до святкування дня Іоанна Предтечі. Серед обрядів, якими супроводжувалося свято, найбільше поширення отримало плетіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ і перестрибування через них, купання або обливання водою, що означало очищення.

В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важливу роль відігравав хліб, який супроводжував людину від народження до смерті. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весілля. Коровай у весільному обряді відігравав одну з головних ролей. Хлібом і сіллю мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей. У перший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай.

Розвиток мистецтва в XVI—XVII ст. та його характерні риси.

Українське народне образотворче мистецтво — одна з органічних складових національної культури, в якій стійко зберігається етнічна специфіка. У різноманітних формах народного образотворчого мистецтва — вишивках, прикрасах, розписах тощо — втілено світоглядні ідеї та естетичні смаки народу, його повсякденний потяг до прекрасного.

Пов'язане з ужитковими потребами, залежне від особливостей технології, матеріалу та знарядь праці, народне мистецтво водночас має самостійне художнє значення, його суттєві риси — декоративність, конструктивність і орнаментальність — дають підставу розглядати витвори мистецтва як результат естетичної діяльності народу. Це мистецтво далеке від натуралізму; світ його образів виникає в процесі творчого усвідомлення реалій, їх стилізації. Народний майстер у своїй творчості завжди йшов за матеріалом, розкриваючи красу його фактури і натурального кольору, зберігав у обрисах меблів, знарядь праці, начиння тощо природні лінії та форми дерева, повторював у вигинах керамічного або скляного посуду пластику птахів і тварин.

За своєю соціальною природою народне мистецтво є колективною творчістю. Воно — підсумок плідної праці багатьох поколінь вишивальниць, різьбярів, гончарів тощо. Через багаторазові повторення його образи, технічні навички закріплюються і передаються наступникам як культурна традиція. Але це не просто повторення, це творчий процес удосконалення усталених форм, технологій; майже кожний майстер доповнює і змінює сюжети й композиції орнаментів, їх колорит, вносить своє бачення і відчуття світу. Крім змісту і форми, змінюється й призначення декорованих предметів. Так, з поширенням фаянсового і фарфорового посуду традиційна кераміка втратила своє колись суто утилітарне значення.

Українське народне мистецтво, як і інші явища традиційно побутової культури, формувалось протягом століть. Інформація, що зосереджена у його хронологічних нашаруваннях, є цінним джерелом пізнання етнічної історії народу. Дослідження технологій різьбярства, ткацтва, гончарства та інших художніх промислів і ремесел, художнього оформлення народного житла, орнаментальних сюжетів свідчать про культурно-історичну єдність східнослов'янських народів — росіян, українців і білорусів, розкривають численні паралелі щодо застосовуваних знарядь праці, принципів декорування, семантики сюжетів. Водночас у народному мистецтві українців є чимало своєрідних рис, що свідчать про специфіку різних історико-етнографічних районів України.

Спрямоване на задоволення потреб родини за умов натурального господарства, народне мистецтво існувало у формі домашніх промислів, а також ремесел. Деякі з них, наприклад, гутництво, гончарство і ткацтво, з розвитком фабрично-заводського виробництва почали згасати. Ремісничі вироби не витримували конкуренції з фабричними і ставали менш важливими у побуті селянства; рівновага їх ужиткової та декоративної функцій зміщувалась у бік останньої. Загалом процес відмирання народних художніх промислів з розвитком капіталістичної промисловості був характерним для більшості європейських країн.

Народне пластичне мистецтво.

Декоративний розпис та орнаментика.

Величезну роль у художній виразності народного образотворчого мистецтва відігравали колір і візерунки. Колір взагалі посідає одне з провідних місць у народній творчості; крім художнього, він має і смислове значення. Так, червоний — колір сонця і вогню — символізує життєдайні сили, жовтий — колір достиглих плодів, зерна — добробут, зелений — колір весни — розквіт природи, її відродження. Узгодженість кольорів ми спостерігаємо в народному українському одязі, оздобленні інтер'єру житла.

Живописний напрям українського мистецтва виявляється у стінописі, візерунках на меблях, кераміці, склі. Традиції декоративного малювання, як і різьблення, сягають глибини століть. Археологічні знахідки свідчать, що навіть доісторична людина намагалася прикрасити своє житло: червоною вохрою розмальовані кістки мамонта з розкопок Мезинської стоянки; геометричні орнаменти окантовують вікна трипільського житла. Докладно розповідають літописи про тереми, прикрашені зображеннями сонця, місяця, зірок. Багато відомостей про народний стінопис часів феодалізму міститься в українських піснях.

У декоративних розписах, як і в рельєфній орнаментиці, трапляються архаїчні солярні знаки, рослинні мотиви. Одвічні в мистецтві багатьох народів світу, в українському стінописі вони дістають своєрідне забарвлення завдяки особливостям композиції, прийомам стилізації (зокрема, цікавою є подача квітів у розрізі), технології (розпис по сухій і вогкій штукатурці). Народні художники саморобними пензликами, трафаретами або навіть пальцями наносили на білені стіни хат барвисті малюнки. Окремо розмальовувався комин печі. Фарби з рослин та мінеральних речовин були саморобними.

Стінопис поширювався з півночі на південь, його майже немає на рублених стінах хат Полісся або Карпат, але там, де стіни обмащувалися глиною, вапнувалися, з'являлося сприятливе тло для малювання. На Катеринославщині та в інших південних районах майже кожна хата була розмальована. Стінопис мав свої локальні особливості у композиції, сюжетах, кольоровій гамі. Так, подільським розписам були притаманні стриманість гами, графічність, катеринославським — живописність рослинних орнаментів, де акцентували яскраві кольорові плями.

Подібно прикрашали традиційні меблі та посуд. Його тримали на крузі або вільно в руках і розписували за допомогою коров'ячого ріжка, глиняної гургули, а також пензлями. Фарби майстри готували самі з місцевих мінералів. Кожному осередкові були притаманні свої прийоми розпису, особливості орнаментації та колористики. Смуги з геометричних і рослинних мотивів прикрашали неполив'яну кераміку на Поділлі (с. Адамівка), Полтавщині (с. Опішня), Київщині (с. Дибинці) тощо. Опішнянська полив'яна кераміка вирізняється рясним рослинним орнаментом округлих форм, нанесеним технікою гравірування на тоновану (жовтувато-зеленувату) поверхню. Жовтогарячі керамічні вироби с. Бубнівки (Поділля) орнаментовані підполив'яним геометричним криволінійним орнаментом переважно темно-зеленого, коричневого або білого кольору. Особливо славилися бубнівські миски й тарелі коричневої поливи, прикрашені квітковими орнаментами з гронами винограду. Різноманітністю технік, багатством орнаментальних сюжетів вражають традиційна кераміка Прикарпаття та Закарпаття і димлений посуд Полісся.

Антропоморфні, зооморфні, рослинні та геометричні мотиви наносили також на писанки, які ще з часів язичництва мали символічне значення — пізніше їх було залучено до культової сфери християнства. Кожна з них, розмальована в техніці батік (гравірування на пофарбованій поверхні або вільного розпису), була своєрідним згустком міфологічних і художніх образів. Писанки мають особливості у різних районах: на Наддніпрянщині — переважно рослинний орнамент (дубовий чи горіховий лист, рожі, гвоздики на чорному, темно-вишневому або зеленому тлі); на Поділлі — рослинний, рідше геометричний орнамент на чорному, фіолетовому, коричневому тлі; на Поліссі — геометричний чи геометризований білий, іноді з додаванням червоного, жовтого, зеленого кольорів; у Східних Карпатах — геометричні поліхромні орнаменти, намальовані тоненькими жовтими і білими контурами.

Багатством орнаменту і колориту, різноманітністю форм відзначалися жіночі шийні прикраси з бісеру, з найдавніших часів поширені у багатьох районах України. На Поділлі і Гуцульщині — це "ґердани", на Бойківщині та Львівщині — "драбинки", "шлейки", "ліци", на Лемківщині — "крайки", "ризи", на Закарпатті — "сильованки". З бісеру низали, плели геометричними і рослинними орнаментами пояси, браслети, гаманці, краватки тощо.