Розділ 4 ЛІНГВІСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА

Чимало назв міст Київської Русі походить від імен їх засновників — князів, бояр, невідомих історичних осіб. Такими назвами є Житомир, Ніжин (від імені Ніжата), Збараж (ім'я типу Збарад), Васильків (християнське ім'я князя Володимира Святославича), Володимир-Волинський тощо.

Деякі міста названо за зовнішніми ознаками або географічним розташуванням. Це, насамперед, Чернівці, назва яких походить від дубових, "чорних" стін міста. Назви міст Луцьк (Лучевськ) та Прилуки пов'язані із місцем розташування — біля "луки", тобто вигину русла ріки.

Поширені в Україні й не слов'янські назви міст періоду Київської Русі. Тюркомовні племена чорних клобуків, що мешкали на берегах Росі та Сули, дали назви містам Канів (ханів), Бердичів (від назви племені берендеїв), Кременчук (від "кермен" — фортеця), Бахмач (половецький кінь).

У XIV—XVII ст. на назвах українських міст значною мірою позначилося польське панування: Станіслав (на честь сина Андрія Потоцького), Батурин (на честь короля Стефана Баторія), Жовква (від Станіслава Жолкевського) тощо.

Значний слід в українській топоніміці залишила по собі козацька доба. Це славетне Запоріжжя, Кривий Ріг, що виник у XVIII ст. на місці козацької слободи в урочищі Кривий Ріг, де річки Саксагань й Інгулець, зливаючись, утворюють кривий мис, або ріг. Запорізька слобода Домаха (від слова дім) — сучасний Маріуполь, а козацька слобода Микитин Перевіз (від поромної переправи через Дніпро) — сучасний Нікополь. Вивчення ойконімів, що виникли за козацької доби, дає змогу уточнити кордони тогочасної України, етнічні межі українських земель, вирішити низку інших спірних питань історії України.

У XVIII ст. старовинні українські міста починають діставати назви на честь російських царів та цариць. Яскравий приклад — перейменування українського міста-фортеці Кодак на Катеринослав (за радянських часів був перейменований у Дніпропетровськ). Перейменування міст на честь радянських партійних та військових діячів було характерною ознакою цього періоду історії України. Сьогодні деяким із них повернуто старі назви (Жданов — Маріуполь, Ворошиловград — Луганськ).

Таким чином, ойконіми різних регіонів України зберігають інформацію про часи їхнього перебування у складі Польщі, Росії, Радянського Союзу, інших держав.

Цікава історична інформація міститься у назвах-гідрон/мах. Українські річки, що течуть на південь, часто мають ліві притоки, які названі правими — Дніпро — Десна, Десенка (деснь — правий), Південний Буг — Соб (соб, цоб — праворуч). Це свідчить про те, що заселення цих територій відбувалося у напрямі від гирла річки до її верхів'я, тобто з півдня на північ. У назвах багатьох слов'янських річок відчувається єдність походження: Дніпро, Дністер, Дунай, Дон мають схожий корінь. Багато дослідників української міфології пов'язують ці назви з іменем слов'янського божества Дани, Д і ванни, що вважалася покровителькою води. Однокореневими є й такі слова, як Рось, роса, русалка. Це не випадково, адже в давньоскандинавській мові "рос" — вода.

Важливими джерелами є етноніми. Серед них розрізняють самоназви народів та імена, що їм дають сусіди. Перші дістали назву автоетнонши, другі — аллоетноніми.

Вивчення походження власних назв держав і народів пов'язано з великими труднощами. Це видно на прикладі назви Україна-Русь. Найдавніші етнічні назви наших пращурів — слов'яни, склавини, венеди, анти. Самоназва слов'яни походить від "слово" — люди, які говорять зрозумілою мовою. Венеди — імовірно походить від слов'янського "вено" — сім'я, але, можливо, це запозичений у кельтів етнонім (назви, які вважаються кельтськими — місто Венеція, область Венето в Італії, Відень — столиця Австрії). Анти, Антська держава, яку візантійські джерела помішують в Україні в VI—VII ст. і яка була попередницею Київської держави, — ця назва слов'янами, мабуть, не вживалася. Деякі вчені виводять її з арійського (санскритського) слова "анта", що означає кінець, край. Можливо, це прообраз сучасної назви "Україна".

Літописні назви племен, з яких згодом утворився український народ, досить прозорі за змістом. Так, "поляни" походить від слова "поле", "деревляни" — "лісові люди", "сіверяни" — "північні люди", "уличі" — від місцевості (лука Дніпра), "тіверці" — від ріки Тівер — Дністер, "волиняни" — від місцевості Волинь (праслов'янський корінь "вол" — вологий), "білі хорвати" — або від "сармати" (іноземна назва), або від "хроб" — хребет, гора.

Назва Русь первісно означала територію Середнього Подніпров'я між Києвом, Черніговом і Переяславом. Етнічна назва Русь, Руська земля, самоназви русич, і син — це назви саме українського народу. Згодом ця назва поширилася на все населення величезної імперії Київської Русі — на інші слов'янські (етнічно не руські) і навіть не слов'янські народи і племена.

Походження назви "Русь" можливо й не слов'янське. Дослідники - норман істи виводять її зі скандинавського "роте" — дружина вікінгів князя Рюрика IX ст. Проте назву Русь згадують у відношенні до Північного Надчорномор'я історик Іордан (народ "росомани"), сірійський автор Псевдо-Захарія (народ "рос") ще у VI ст. н. е. Тому, ймовірно, назва Русь може походити від річки Рось (росичі), або від сарматського народу роксоланів (білих аланів), назва яких на початку І тис. н. е. могла перейти на слов'ян. Не випадково у середні віки саме українців звали роксолани (ім'я знаменитої султанші Османської імперії XVI ст. українки Роксолани).

Сучасна назва "Україна" — пізнього походження. Вона має два значення. Одне — "країна", друге — "прикордоння, порубіжжя". У писемних джерелах назва "україна" вперше згадується у літописах Переяславського (1187) і Галицько-Волинського (1211) князівств.

4.4. Слова іншомовного походження

Значну частину лінгвістичних джерел становлять в українській мові слова іншомовного походження.

Вище вже згадувалися оніми іншомовного походження, але вони поширені також і в науковій, професійній, побутовій лексиці. Як приклад можна згадати такі поширені нині й звичні для нас слова, як "майстер", "будівник", "столяр, "друкар", "мур" та інші, що мають давньонімецьке походження; "люлька", "тютюн", "кава" — турецьке; "купол" ("баня"), "фреска", "вітраж" — італійське та французьке. Насичена іншомовною лексикою і наука. Зокрема, історики широко використовують у своїй науковій термінології такі слова, як "факт", "документ", "аналіз", "синтез", "інформація" тощо. Власне термін "історія", яким називається наша наука, а також усе минуле людства, іншомовного (грецького) походження. Це свідчить про те, що українська історична наука розвивалася і розвивається в органічній єдності із загальноєвропейською наукою. Водночас, динамічний розвиток історичних знань за новітніх часів призвів до появи у термінологічному апараті вітчизняної історичної науки слів автохтонного походження: "українознавство", "народознавство", "джерелознавство" тощо.

Таким чином, у лінгвістичних джерелах віддзеркалилися процеси формування українського етносу, державності. Проте не тільки лінгвістичні джерела містять багато цінної інформації з господарської історії народу, його основних занять, етичних уподобань так званого народного характеру. Відомо, що для українців основними заняттями були землеробство і скотарство. Це прекрасно ілюструють однокореневі слова "жито" і "життя". Вражає кількість слів, що використовувалися для позначення важливих для господарства тварин, зокрема таких, як бик, бугай, віл, корова, телиця, бичок, теля, до того ж ще й зі знаменитими українськими лагідними суфіксами — теличка, корівка, волик, телятко тощо. Назва цієї тварини відображена у топоніміці — Биковня, Волинь. Бичок, волик — традиційні персонажі українських пісень, казок, народної скульптури, малярства тощо. Вивчаючи різні епохи вітчизняної історії, дослідник має використовувати серед інших і лінгвістичні джерела, що містять своєрідну різнопланову інформацію про минуле нашого народу.

Завдання та запитання для самоконтролю

1. Дайте загальний огляд лінгвістичних джерел.