Розділ 4 ЛІНГВІСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА

За новітніх часів учені констатують повну відсутність соціальної диференціації особових імен в Україні (однаковим набором імен користуються у родинах робітників, селян та інтелігенції), інтенсивне зближення міського і сільського іменного репертуару. Лідерство по всій Україні тривалий час утримують імена Андрій, Віктор, Віталій, Володимир, Дмитро, Євген, Ігор, Олег, Олександр, Сергій, Юрій; Людмила, Марина, Наталія (Наталя, Наталка), Олена, Ольга, Світлана, Тетяна. До імен масового поширення останнім часом долучилися Максим, Роман, Руслан; Алла, Валентина. Вікторія, Ганна (Анна), Інна, Оксана, Юлія. Рідше використовуються імена Анатолій, Богдан, Вадим, Василь, Микола, Валерій, Павло, Петро, Станіслав, Ярослав, Тарас; Галина, Віра, Надія, Любов, Катерина, Лариса, Тамара, ще донедавна вельми поширені. Це певною мірою пояснюється тим, що останнім часом до іменного репертуару залучаються призабуті імена Арсен, Артем, Гліб, Данило, Денис, Гван, Глля, Кирило; Анастасія, Дарима, Євдокія, Соломія, Ярина та ін. Водночас досить рідкими стали такі традиційні імена, як Георгій, Лев, Марко, Степан, Федір, Яків; Зиновія, Поліна, Раїса, Зоя, Марта та ін.

Функціонування імен в Україні має певну своєрідність порівняно з іншими слов'янськими народами. Вона найбільш очевидна у сфері жіночих імен з виразним поетичним забарвленням: Зорина, Зоряна, Калина, Маїна, Сніжана, Юнія, Розалія. Останнім часом дівчаток нерідко називають іменами, утвореними від чоловічих: Адріана, Богдана, Віталіна, Іванна, Леоніда, Михайлина, Павла, Руслана тощо. Активізується вибір давньоукраїнських і слов'янських імен з компонентами -мир, -слав: Дзвени-мира, Дзвенислава, Златослава, Зореслава, Квітослава, Мирослава, Ярослава та ін. Ці факти свідчать про те, що жіночий іменний репертуар швидше зреагував на ті суспільно-політичні зміни, що відбулися в українській державі. Крім того, при виборі імені для дівчинки батьки відчувають себе вільніше, оскільки чоловіче ім'я в майбутньому має стати по-батькові. Тому, обираючи ім'я для хлопчика, батьки надають перевагу традиційним іменам. Неабияке значення при виборі імені дитини мають також і сімейні традиції, популярність історичних осіб, діячів культури тощо. Такі імена як Богдан, Тарас, Леся, завжди асоціювалися з видатними постатями української історії — Богданом Хмельницьким, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою.

На відміну від особових імен, прізвища виникають значно пізніше, в епоху середньовіччя. Основою для них спочатку слугувало родове ім'я, тобто ім'я засновника роду. Серед міфічних родоначальників писемні джерела згадують Дажбога, Сварога, Белеса (Сварожичі, Дажбогові сини, Велесові онуки). В період формування ранньофеодальної держави та княжих родів (династій), першоосновою майбутнього прізвища слугувало ім'я засновника династії, яке фактично трансформувалося у родове ім'я по-батькові для всіх нащадків даної історичної (певною мірою ще напівміфічної) особи: Кий — Києвичі, Рюрик — Рюриковичі. Однак у межах спочатку єдиного княжого роду поступово виникають усе нові гілки, які відрізняються одна від одної саме завдяки існуванню власного родового імені-прізвища — Ярославичі, Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі. Традиція позначення княжих родів іменем засновника династії зберігалася в Україні до другої половини XV ст. (князі Олельковичі).

Формування українських прізвищ було пов'язане також із розвитком феодального землеволодіння та шляхетного стану. Прізвища магнатських родів часто походили від назви землеволодіння — князі Острозькі, Збаразькі тощо. Основу прізвищ середньої та дрібної безземельної шляхти, як правило, складали прізвиська родозасновників — Косинський, Хмельницький, Смотрицький і т. ін. Що ж стосується інших соціальних верств тогочасного суспільства (міщани, селяни, козаки), то серед них прізвища починають формуватися відповідно до основних занять, соціального й етнічного походження, особистих якостей тощо.

Найбільшого поширення набули українські прізвища з форматом "єнко", що означає "син" (Сергієнко — син Сергія), форматом "чук", "ук", "юк" (те ж саме — Кузьмук, Климчук), "ський", "цький", "зький" — вказує на місце проживання або шляхетне походження (Острозький, Грушевський, Вишневецький), "ович", "евич" — від імені по-батькові (Федорович, Юркевич). У багатьох українських прізвищах зафіксовані професії предків — Мирошник, Коваль, Скляр, Швець; соціальний статус особи в минулому: Козаченко — син козака, Панчук — син пана, Удовиченко — син удови, Байстрюченко — син незаконнонародженого; етнічне походження: Литвиненко — син литвина (литовця), Москаленко — син росіянина, Ляшенко — син поляка, Татарчук — син татарина і т. ін.

Значна частина українських прізвищ походить від прізвиськ. Особливо поширеними прізвиська були у козацькому середовищі. Наприклад, Петро Конашевич Сагайдачний деякі дослідники тлумачать як ім'я, ім'я по-батькові або прізвище (від імені Конон, Конаш) та прізвисько, яке гетьман дістав за вміння влучно стріляти із лука (сагайдак — сумка для стріл). На прізвища поступово перетворилися й інші прізвиська представників українського козацтва — Кішка, Безштанько, Перебийніс, Довгань, Чорний, Розумовський, Скоропадський тощо. При цьому ті роди, що набули дворянства, додали до прізвищ шляхетне закінчення "ський".

На відміну від імен, прізвища практично не мають мовотворень. Вони зафіксували поширеність у минулому тих імен, що нині є рідкісними, адже серед українців масовими є прізвища Мусієнко, Оніщенко, Гавриленко, Степаненко, Свиридович, Антонович та ін.

Прізвиська людей серед інших антропонімів займають особливе місце. На відміну від імені та прізвища, які дають дитині при народженні, прізвисько людина діставала в юності або у зрілому віці. Воно втілює найхарактернішу рису характеру, вдачі, зовнішності певної особистості, містить важливу історичну інформацію біографічного плану. Прізвиська в минулому поступово трансформувалися у прізвища й передавалися нащадкам. Що ж стосується видатних історичних осіб, то відомо, що прізвиська до їх імен додавалися книжниками вже після смерті даної особи — Ярослав Мудрий, Святополк Окаянний, Володимир Святий, Нестор Літописець тощо. Як уже зазначалося, найбільш поширеними прізвиська були в козацькому середовищі, про що свідчать численні писемні та усні джерела. Проте відомі вони й серед міщан, духовенства, селянства.

Існують прізвиська і в наш час, але побутують вони зазвичай у сімейному, професійному, молодіжному колі, в неофіційних сферах життя особи. Інколи вони можуть використовуватись з метою констатації певних вад особи, але у прізвища уже не трансформуються. Вивчення прізвиськ українців у різні історичні епохи дає історикові багатий фактичний та ілюстративний матеріал.

Серед антропонімів існує ще один різновид джерел — псевдоніми. Леся Українка, Марко Вовчок, Іван Карпенко-Карий та багато інших видатних діячів української культури здобули загальне визнання, проте саме псевдоніми, а не справжні імена та прізвища уособлюють їх у народній свідомості. Псевдоніми обиралися із різних міркувань (бажання приховати власне ім'я з різних причин, особисті переконання, самовираження через нове ім'я тощо). Дослідження причин виникнення того чи іншого псевдоніма, його ідеологічного навантаження, походження є одним із основних завдань дослідника, що вивчає це специфічне джерело.

Таким чином, власні імена людей — не просто слова, що посвідчують особу. В них зафіксована пам'ять поколінь, неоціненна спадщина минулого і сьогодення, яку ми маємо досліджувати, використовувати в історичних розвідках, передавати нащадкам.

4.3.Топонімічні джерела

Важливими лінгвістичними джерелами є топоніми або географічні назви. Вони поділяються на водні й земні. До перших належать пелагоніми (назви морів), гідроніми (назви водних об'єктів на суші), що, своєю чергою, поділяються на назви рік — потамоніми, озер — лімноніми, боліт — гелоніними.

До других належать назви різних елементів рельєфу суші: каньйонів, плато (ороніми), печер, гротів (спелеоніми), рік, що течуть під землею (спелеогідроніми).

Свої терміни у топонімії є і для населених пунктів. Самі населені пункти називаються ойконіми (від гр. "оікос" — житло). Назви сіл — хороніми (від гр. "хора" — поселення). Крім того, є назви для міських об'єктів: вулиць — годоніми (від гр. "годос" — вулиця); площ — агороніми (від гр. "агора" — площа); шляхів — дромоніми (від гр. "дромос" — біг, рух, шлях).

Існують спеціальні терміни для назв підприємств (ергоніми), профспілок (соціоніми); об'єктом досліджень можуть бути назви лісів (дрімоніми) й окремих груп дерев (фітоніми).

У цілому топоніми поділяються на макротопоніми — назви великих об'єктів, і мікротономіми — назви малих об'єктів (струмки, ставки, луки тощо).

Українська земля має своєрідну й унікальну топонімічну систему назв, що увібрала в себе мовні елементи величезної кількості народів, що мешкали тут у різні історичні часи. Надзвичайно характерною у цьому сенсі є історія назв українських міст. Так, назва нинішнього Білгород-Дністровського має давню історію. Спочатку це місто було відоме як давньогрецька Тіра. Назва ця походить від давньогрецької назви Дністра — Тірас (швидкий). У VI ст. н. е. сюди прийшли слов'яни (праукраїнські племена) і назвали його Білгород (білий град). У XIV ст. місто увійшло до складу Молдавського князівства. Молдавани звали його Четатя-Албе (біла фортеця). У XV ст. місто захопили турки і перейменували на Аккерман (біла фортеця). 1944 р. місто дістало сучасну назву, а в 1998 р. відзначило своє 2500-річчя. Всі ці назви необхідно знати історику, який вивчає документи різних часів і повинен не лише зрозуміти, про яке місто йдеться у документі, а й визначити дату події, час створення документа тощо.

На півдні України до нашого часу збереглося чимало міст, заснованих давніми греками. Давньогрецька Кіркенетіт ("кіркенес" — краб) у І ст. до н. е. була перейменована на честь понтійського царя Мітрідата VI Евпатора у Євпаторію. За часів Кримського ханства (XV—XVIII ст.) місто звалося Гезлев (від тюркського "гез" — око). Давній Пантікапей згодом дістав назву Керч. Існує гіпотеза, що свою назву він отримав у X ст., в період існування Тмутараканського князівства, від давньоруського слова "корчі", що, за однією із гіпотез, означало ковалі.

Перші відомості про давньослов'янські міста на території України містяться у "Повісті временних літ". Найдавнішим серед них, безперечно, є Київ. Відомий український історик М. Брайчевський у своєму дослідженні "Коли і як виник Київ" стверджує, що йому не менше 2300 років. Звідки походить сама назва "Київ"? Вчені й досі не дійшли згоди у цьому питанні. Вважається, що назва походить від антропоніма Кий (булава, палиця). Інший варіант — слов'янське "куява" — вершина гори. Поширеною також є гіпотеза про те, що назва міста походить від легендарних засновників Києва — князів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либеді, які вважаються слов'янськими божествами (Перун, Велес, Хоре і біла лебідка — символ Дніпра). Можливо, на київських горах у сиву давнину було велике язичницьке капище. Проте більшість дослідників вважає князя Кия реальною історичною постаттю, і якщо не засновником Києва, то, принаймні, тією історичною особою, ім'я якої носить місто. Тобто вік самого міста набагато старший, аніж вік його нинішньої назви. Це підтверджується Й відомостями олександрійського географа і картографа Клавдія Птолемея (II ст. н. е.), який на карті Європейської Сарматії (тобто України) позначив на місці сучасного Києва місто Cap.