Розділ ІІ. КИЇВСЬКА РУСЬ

Поразка на Альті послужила приводом для повстання київських низів проти Ізяслава. Князь втік до своїх родичів у Польщі, а в 1069 р. повернувся з поляками до Києва та відновив тут свою владу. Подальша боротьба за владу призвела до розпаду союзу Ярославичів і до тривалих міжусобних війн. На княжому з'їзді в Любечі в 1097 р. був висунутий новий принцип у стосунках між удільними князями: "Кожен князь та тримає вотчину свою", що свідчило про закінчення всевладдя київських князів. Зміцнювалася політична самостійність окремих князівств. Найбільш значними із них на території сучасної України були: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицько-Волинське і Новгород-Сіверське.

Ослаблення єдиної давньоруської держави збігається за часом із появою в південних степах багаточисельних кочових племен половців. Боротьба з половцями стає постійним атрибутом життя південноруських князівств упродовж XII - початку ХШ ст. На початку XII ст. найбільших успіхів у війні з половцями досяг енергійний князь переяславський Володимир Мономах.

У період князювання в Києві Святополка Ізяславича (1093 - 1113 рр.) різко погіршилося положення міських низів. Це було пов'язано з тим, що половці значно ускладнили підвезення солі з південних районів до Києва. Розвинулася активна спекуляція цим необхідним продуктом, що викликало невдоволення народу. Смерть Святополка в 1113 р. послужила зручним приводом для "соляного" бунту в Києві. Міські власті не змогли самостійно придушити повстання низів. У цій обстановці на київський престол був запрошений рішучий князь Переяслава Володимир Мономах. Йому вдалося швидко взяти ситуацію під контроль і навести у місті лад.

Володимир Мономах (1113 - 1125 рр.). Новий 60-річний київський князь був сином Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Під час князювання в Києві Володимира Мономаха і його сина Мстислава (1125 - 1132 рр.) намітилася тенденція до відродження сильної центральної влади. Мономах користувався загальною пошаною і любов'ю. Навколо нього об'єдналися і князі, і народ перед обличчям спільного сильного ворога - половців.

За літописними джерелами, Володимир Мономах здійснив більше 80 походів проти половців, знищивши при цьому більше 200 їхніх вождів. Його найвдаліші походи відбулися в 1103, 1107 і 1111 роках. Половці зазанали настільки нищівних поразок, що багато хто з них почав переходити на службу до руських князів.

Велику увагу князь приділяв і внутрішньому життю держави. При ньому був прийнятий "Статут", який значно покращував положення простого народу і сприяв консолідації суспільства в цілому. По всій Русі велося велике будівництво. У Києві з'явилися постійний міст через Дніпро, а також нові храми і монастирі. Будувалися й інші міста Київської Русі. Стабілізація внутрішньополітичного положення, припинення усобиць і половецьких набігів сприяли економічному розвитку держави. Розширювалися сільськогосподарське і ремісниче виробництво, помітно зросла зовнішня і внутрішня торгівля.

Проте період відродження потужної, єдиної держави був недовгим. Після смерті Мстислава в 1132 р. з новою силою спалахнула безперервна княжа ворожнеча. Давньоруська держава назавжди зникає як єдине політичне ціле. Йде активний процес її розпаду на цілком самостійні князівства. Яскравим свідоцтвом цьому стало відділення в 1137 р. від Київської Русі Новгорода. Незабаром його приклад наслідували й інші князівства.

Розпад Київської Русі

Найбільшим феодальним князівством на території України було Київське. Воно розташовувалося на багатих землях Середнього Подніпров'я і налічувало 45 міст і безліч інших населених пунктів. Найбільшими містами князівства були Київ, Канів, Черкаси, Овруч, Житомир і Чорнобиль. Київ залишався політичним та економічним центром князівства й одним з найбільших міст Європи. Населення Києва досягало 50 тис. чоловік, тут знаходилися потужна фортеця, княжий двір, адміністративні будівлі, подвір'я місцевої знаті. Крім того, Київ залишався церковним і релігійним центром усіх руських земель. У місті знаходилися резиденція митрополита, багато храмів і монастирів, найбільша на Русі Києво-Печерська лавра.

На півдні територія Київського князівства межувала із землями половців, які здійснювали часті набіги на Русь. Київські князі були вимушені постійно піклуватися про захист своїх південних рубежів.

Київ продовжував грати роль центру руських земель, і боротьба за місто між численними князями не припинялася. У період між 1146 і 1246 рр. Київ 47 разів переходив із рук у руки, й у ньому по черзі правили 24 князі.

На лівому березі Дніпра з центром у давньому Чернігові розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Воно було одним із найбільших і могутніх на українських землях. Князівство займало території північно-східної України, південно-східної Білорусі та західної Росії. У XII ст. з його складу виділилося Новгород-Сіверське князівство.

Традиційно на цих землях правили нащадки Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого. Тут розташувалися 46 староруських міст, найбільшими з яких були Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Ніжин, Прилуки, Рильськ, Остер. Князівство мало достатньо розвинене землеробство і ремісниче виробництво.

Страждаючи від постійних набігів половців, чернігівські та новгород-сіверскі князі були змушені здійснювати часті походи у степ. Не всі вони закінчувалися звитяжно. Літопис зберігає розповідь про похід проти половців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря, який був розбитий кочовиками і навіть потрапив до них у полон. Ця історична подія лягла в основу відомого староруського літературного твору - "Слова о полку Ігоревім".

Значним було Переяславське князівство, що знаходилося на лівому березі Дніпра нижче Київа. Воно налічувало 25 міст із центром у Переяславі. Тут успішно розвивалися землеробство, ремесла та різні промисли. Проте головною проблемою князівства була боротьба з половцями, з теріторією яких Переяславське князівство мало досить протяжний кордон на сході та півдні.

Західно-українські землі

Перше зіткнення з монголо-татарами

Похід хана Батия

Фатальне для Русі рішення про похід на захід було ухвалене монголами на з'їзді їх воєначальників у Каракорумі в 1235 р. Великий Чингізхан заповідав своєму внукові ханові Батию всю Європу, але її ще треба було завоювати. Після ретельної підготовки Батий в 1237 р. повів на захід 140-тисячну нещадну і войовничу монголо-татарську орду. Першою європейською державою на її шляху лежала обширна і багата Русь, розділена на півтора десятки самостійних удільних князівств.

Взимку, наприкінці 1237 р., монголо-татари раптово з'явилися біля стін давньої Рязані. Місто не побажало підкоритися завойовникам, було взяте, розграбоване і повністю знищене. У полон монголи брали тільки майстрів, молодих жінок та інколи дітей - решта підлягала знищенню. Спалена монголами Рязань так ніколи і не змогла відродитися на колишньому місці. Потім настала черга Володимира - головного міста Північно-Східної Русі. Володимирський князь Юрій Всеволодович виступив проти полчищ Батия зі зброєю в руках. Кривава битва на річці Сіті 4 березня 1238 р. завершилася повним розгромом руських і загибеллю самого князя. Незабаром місто Володимир, яке вже практично нікому було захищати, було захоплене монголо-татарами. Пройшовши землями Північно-Східної Русі, Батий розграбував і зруйнував Ростов Великий, Суздаль, Углич, Твер, Москву та інші її міста. Восени 1238 р. монголо-татари відійшли у степ, де відпочили від важкого походу і поповнили свої ряди.