Розділ XII. УКРАЇНА В ПІСЛЯВОЄННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ

Керівником УРСР продовжував залишатися В. Щербицький, який був переконаним прихильником жорсткого політичного і економічного централізму. Щербицький був "людиною Брежнєва", оскільки належав до того ж "дніпропетровському клану" партійно-державної еліти СРСР. На головних партійних і міністерських посадах в Україні з'явилося більше 20 "дніпропетровців", особисто відданих своєму покровителеві. Всі рішення з'їздів КПРС схвалювалися в Києві ще до їх ухвалення у Москві.

До середини 1970-х рр. в партійних колах і в офіційній пресі поступово замовкли всі розмови про швидке пришестя комунізму. Третя програма партії була явно нездійсненною, утопічною і безглуздою. Для широких народних мас необхідно було висунути якусь нову ідеологічну концепцію, намітити нові орієнтири розвитку. Так народилася теорія "розвиненого соціалізму". Згідно нової комуністичної теорії, між соціалізмом і комунізмом лежить тривалий історичний етап "розвиненого соціалізму", який необхідно здолати на шляху до "світлого майбутнього". Конкретні терміни нового історичного етапу цього разу партія передбачливо не називала, обмежившись терміном "тривалий".

Всі ці політичні і ідеологічні новації були закріплені в новій конституції СРСР, прийнятій 7 жовтня 1977 р. У 1978 р. відповідно була прийнята і нова конституція УРСР. Стаття 6-а цих конституцій "навіки" закріплювала керівну роль КПРС в радянському суспільстві.

Почалося швидке зростання лав членів КПРС, у тому числі і в Україні. Будь-яка людина, що прагнула зробити службову кар'єру, або здобути кращу освіту просто зобов'язана була бути членом партії. Так, якщо на початку 1960-х рр. в КП України перебувало 1,2 млн чоловік, то до кінця 1970-х рр. ця цифра зросла до 2,7 млн Одночасно наголошувалося посилення партійного впливу на радянські і державні органи влади. Таким чином, вибори в ради фактично втрачали всякий сенс, оскільки влада в країні концентрувалася виключно в партійних структурах.

Серед програмних тез КПРС почало широко пропагуватися положення про "стирання національних відмінностей" між народами СРСР і формування "нової історичної спільноти людей" - радянського народу. "Злиття націй" передбачало провідну роль російської мови, як мови міжнаціонального спілкування. Така політика не могла не відбитися на мовному положенні в Україні.

Поступово українська мова почала зникати з офіційного вживання. Це означало нову, потужну хвилю русифікації України. У 1976 р. лідер українських комуністів В. Щербицький демонстративно зачитав свою доповідь на XXV з'їзді компартії України російською мовою. Приклад керівника зрозуміли і прийняли до виконання всі партій та державні органи республіки. В управлінських структурах, на виробництві і у сфері освіти російська мова стає пануючою. З 1973 р. написання і захист дисертацій здійснювався тільки російською мовою. Також російською мовою велося викладання більшості предметів в українських вузах і технікумах. Не дивлячись на широке розповсюдження російської мови, окремі творчі колективи змогли зберегти національний український колорит. Серед них - Державний хор ім. Р. Вірьовки, ансамбль танцю УРСР ім. П Вірського, академічна хорова капела "Думка", Київський і Львівський оперні театри.

Життєвий рівень населення, як у всьому Радянському Союзі, так і в Україні продовжував залишатися досить низьким. На всіх своїх форумах партійні діячі постійно говорили про завдання підвищення добробуту радянських людей, проте далі красивих слів справа не йшла. У 1970-і рр., використовуючи величезні валютні надходження від продажу радянської нафти за кордон, уряд ще намагався створити видимість матеріального благополуччя в СРСР. З цією метою у великих масштабах здійснювалися закупівлі товарів народного споживання за кордоном, що поглинало десятки мільярдів доларів. Дешеві імпортні товари продавалися на внутрішньому ринку по завищених цінах, але і вони не могли повністю задовольнити всі потреби населення. Впродовж 1970-х рр. грошова маса, що знаходиться в обігу збільшилася більш ніж в 5 разів, а виробництво товарів народного споживання - тільки удвічі. В результаті в країні постійно зростав дефіцит багатьох необхідних людям товарів і продуктів.

Одночасно партійні і державні номенклатурні верхи створили свою власну, закриту систему постачання і розподілу. Для цих категорій людей та їх сімей за кордоном в невеликих кількостях купувалися високоякісні товари і продукти харчування. Ці люди користувалися недоступними для народу медичними установами з кращими лікарями і устаткуванням, відпочивали в закритих санаторіях і будинках відпочинку.

Подібна ситуація підсилювала соціальну диференціацію суспільства і загострювала в народі відчуття несправедливості і нерівноправності порядку, який існував у країні.

Опозиція

У 1970-х - початку 1980-х рр. в Україні продовжувалася діяльність політичної опозиції режиму. Проте початок 1970-х рр. став періодом активного наступу держави на демократію. У 1972 р. по українським опозиціонерам був завданий чітко спланований і скоординований удар. Одночасно в багатьох містах України відбулися обшуки і арешти. Основного удару завдавалося по "вільнодумній" інтелігенції Києва і Львова. Офіційні органи пропаганди інформували тільки про трьох заарештованих: І. Світличного, Є. Сверстюка та В. Черновола. Проте насправді було арештовано більше 100 чоловік. Звичайною мірою покарання для арештованих опозиціонерів був тюремний або табірний термін ув'язнення від 8 до 12 років. Розгром української опозиції продовжувався і в 1973 році.

Окрім офіційних арештів і вироків широко застосовувалося і позасудове переслідування противників існуючого режиму. Крупним "чисткам" піддалися Інститут філософії АН України, а також інститути історії, мовознавства, літератури, археології і ботаніки. З цих наукових установ були вигнані десятки талановитих учених, які проявили недостатню лояльність до влади. Весною 1973 р. відбувся погром у Львівському університеті, з якого було виключено більше 20 студентів і 18 викладачів. Ідеологічні погроми відбувалися і в інших вузах України. Не була залишена без уваги компетентних органів навіть Вища партійна школа при ЦК КПУ з якої звільнили 34 викладачі на чолі з ректором.

Продовжувалися переслідування творчої інтелігенції. У 1974 р. з Союзу кінематографістів України був вигнаний талановитий режисер С. Параджанов, а з Союзу письменників - В. Некрасов, який дозволив собі різкий вислів з приводу виходу в світ брежнєвського літературного "шедевру" "Мала земля". У тому ж році учасник оборони Сталінграду, письменник В. Некрасов був висланий за межі СРСР. Він помер в Парижі у вересні 1987 р.

Проте в 1975 р. сталася подія, яка різко змінила положення опозиції, в Україні та в СРСР в цілому. 1 вересня 1975 р. в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі. Під цим документом стояв підпис і Радянського Союзу. У Заключному акті, разом з питаннями безпеки і співпраці в Європі, цілий розділ був присвячений і проблемам дотримання прав людини. Влада СРСР була вимушена опублікувати Заключний акт, і радянські громадяни вперше офіційно дізналися про міжнародні зобов'язання свого уряду відносно дотримання прав людини. Правда, для комуністів підписання договору ще не означало його реального виконання, але для опозиції з'явився прекрасний шанс в повний голос заявити про себе і про порушення прав людини в СРСР.

У травні 1976 р., з ініціативи російського академіка А. Сахарова, в Москві була створена "Група сприяння виконанню Хельсінських угод в СРСР". Очолив групу професор Ю. Орлов, а до її складу спочатку увійшло 11 чоловік.

В Україні подібна організація була створена 9 листопада 1976 р. під назвою "Українська Хельсінськ група" (УХГ). Групу очолив письменник М. Руденко, в її склад також увійшли О Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, В. Черновіл, В. Стус, Н. Світлична, генерал П. Григоренко та ін. Всього група налічувала 36 чоловік. У грудні 1976 р. група підготувала Меморандум № 1, який фактично був програмою її діяльності. У Меморандумі зокрема вказувалося на те, що "боротьба за Права Людини не припиниться до тих пір, поки ці Права не стануть повсякденною нормою суспільного життя".

З погляду влади на початку 1980-х рр. український опозиційний рух був розгромлений. Проте більшість його учасників і за тюремними ґратами зберегла стійкість духу, і була готова до продовження боротьби.