Розділ XI. УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Румунський окупаційний режим у "Трансністрії" був значно м'якший німецького. Румуни не вдавалися до поголовного терору, не знищували єврейське населення, краще ставилися до полонених. Тут було дозволено вести вільну торгівлю і відкривати дрібні приватні підприємства. Проте румунська влада перешкоджала будь-яким спробам українізації краю, розраховуючи в майбутньому включити ці землі до складу своєї держави.

На території окупованої України існувала і "привілейована" група населення. Це були 400 тис. етнічних німців, які споконвіку проживали в українських земля (фольксдойче). Правда, не всі вони діждалися приходу своїх одноплемінників, близько половини "українських" німців у перші ж дні війни були депортовані органами НКВС до Сибіру та Середньої Азії. Окупанти зрівняли в правах всіх фольксдойче із населенням Німеччини й активно приваблювали їх до місцевих адміністративних структур. Проте близько 100 тис. фольксдойче виявилися вірними своїй новій батьківщині і, коли німецькі війська залишали територію України, відмовилися слідувати за ними.

Всього ж за роки окупації Україна втратила близько 4 млн мирних громадян, на її території загинуло понад 1,3 млн військовополонених. Переважна більшість і мирних громадян і військовополонених загинули від голоду та хвороб.

Рух Опору

В Україні, як і в усій Європі, рух Опору поділявся на дві течії: радянську та націоналістичну. Підпільний опір окупантам почався в Україні з перших днів війни. Його розвитку сприяла та обставина, що німці не мали сил і можливості постійно контролювати кожен населений пункт України. Разом із тим далеко не вся територія країни могла бути використана для активного партизанського руху. Волинь, Полісся і Карпати, через свої природні умови, стали центрами озброєного опору окупантам.

Радянські партизани

Українська Повстанська Армія

Звільнення України від окупантів

Взимку 1942 - 1943 рр. вермахт зазнав нищівної поразки під Сталінградом. Близько 330 тис. німецьких солдатів і офіцерів були оточені, а потім були взяті в полон або знищені. Битва на Волзі стала корінним переломом у ході війни. Востаннє німці спробували перехопити ініціативу влітку 1943 р. на Курській дузі. Проте і тут вони були наголову розбиті. Після цих подій наступала тільки Червона армія, вермахт міг лише оборонятися і зрідка контратакувати. Результат війни вже не викликав ніяких сумнівів, переможне для СРСР закінчення війни стало лише питанням часу.

Наприкінці літа 1943 р. розгорнувся наступ радянських військ в Україні, які мали в своєму розпорядженні 3-кратну перевагу в людській силі і 5-кратну в бойовій техніці. 23 серпня від окупантів був звільнений Харків. 8 вересня німці залишили столицю Донбасу - місто Сталіно (Донецьк). У 20-х числах вересня були звільнені міста Суми, Чернігів, Полтава, що дозволило частинам Червоної армії вийти до Дніпра.

Гітлер наказав утримувати високий правий берег Дніпра всіма силами. Широко пропагувалося створення на Дніпрі німецького оборонного "Східного валу", який повинен був зупинити лавину радянських військ. Проте практично побудувати серйозні укріплення на березі Дніпра німці не встигли. 14 жовтня, після раптового нічного штурму, радянські війська увійшли до Запоріжжя, а 25 жовтня звільнили Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ. 6 листопада, до роковин Жовтневої революції, ударом з Лютезького плацдарму була звільнена столиця України - Київ. Німецький "Східний вал" був подоланий.

Разом із радянськими військами до України поверталася і радянська влада. Сталін зумів зробити певні висновки з сумних подій 1941 року. Всі 4 фронти, що звільняли Україну, отримали найменування "Українських", був заснований новий радянський орден - Богдана Хмельницького. Проте основа влади залишалася колишньою. Відразу ж після повернення Рад до українських міст і селищ почалася масова мобілізація населення до лав Радянської армії. Цих ненавчених і погано озброєних людей кидали на передову, де більшість із них знайшла свою загибель. Проводилося ретельне "очищення" території від "посібників" фашистів, до яких зараховували всіх, що мали які-небудь контакти з німцями або документи, видані німецькою адміністрацією. Знову почалися розстріли без суду і слідства, на схід потягнулися числені ешелони з "спецпереселенцями". Проте ці дії радянських каральних органів все ж не носили такого поголовного характеру, як напередодні війни.

З самого початку 1944 р. продовжився наступ радянських військ в Україні. Вже 8 січня, завдавши раптового удару по 8-ій німецькій армії, вони вступили до Кіровограду. У лютому від окупантів були звільнені Нікополь і Кривий Ріг. В цей же час війська двох Українських фронтів повністю оточили і розгромили 80-тисячне угруповання німців під Корсунь-Шевченківським. Протягом березня війська вермахту були вимушені залишити Херсон, Вінницю і Проскурів. В кінці березня 1944 р. була проведена наступальна Яськокишинівська операція, в результаті якої радянські війська під командуванням генерала І. Конева вийшли на державний кордон України з Румунією. На початку квітня частини 1-го Українського фронту, оволодівши містами Тернополем і Кам'янець-Подільськом, вийшли на кордон з Чехословаччиною.

У квітні 1944 р. почалися бойові дії із звільнення Криму, а 13 квітня радянські війська вступили до Сімферополя. 9 травня, після відчайдушного штурму, був узятий Севастополь, а 12 травня Кримський півострів був повністю звільнений від фашистських військ. Тут же за рішенням Державного комітету оборони всі кримські татари були звинувачені в співпраці з німцями і виселені до Середньої Азії. Всього з Криму було вивезено близько 250 тис. татар, з яких 86 % складали жінки і діти. Незабаром така ж доля спіткала грецьке, вірменське і болгарське населення. У глибинні райони Радянського Союзу були депортовані і сотні тисяч етнічних німців, які з кінця XVIII ст. проживали в південних областях України.

Літом 1944 р. радянські війська, продовжуючи наступальні операції, вибили німців з Львова, Станіслава і Перемишля, а також звільнили від окупантів область Ізмаїла і Молдавію. За офіційну дату остаточного вигнання фашистів з території всієї України вважається день 14 жовтня 1944 р., коли із цього приводу відбулося урочисте засідання в Києві.

Новий фронт УПА

На початок 1944 р. у складі УПА діяло близько 100 тис. солдатів і офіцерів, крім того, в Західній Україні їх активно підтримував багаточисельний підпільний актив. Проте ніяких перспектив на перемогу УПА не мала. Захід, будучи союзником СРСР, вважав за краще не помічати українських повстанців, Ради прагнули щонайшвидше позбавитися від них за будь-яку ціну.

Після того, як частини Червоної армії вступили в райони дислокації УПА, керівництво повстанців виступило з політичною декларацією, в якій зокрема мовилося: "Ми за повне звільнення українського народу з-під московсько-більшовицького і німецького ярма, за побудову Самостійної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів". Враховуючи реальне співвідношення сил, командування УПА віддало наказ своїм частинам не вступати в бойові дії між радянськими і німецькими військами, зберігати свої сили, і вести виключно оборонні бої проти підрозділів Червоної армії.

На початку 1944 р. німці зробили спробу притягнути частини УПА до спільної боротьби проти радянської армії. З концентраційних таборів були звільнені лідери ОУН - С. Бандера, А. Мельник, Я. Отецько та інші.

Перші зіткнення УПА з радянськими військами почалися зимою 1944 р. В лютому одна з частин УПА здійснила напад на радянську військову колону, в результаті якого був смертельно поранений командувач фронтом генерал М. Ватутін.