Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

І йдеться не лише про те, що фігура Ероса знецінюється та демістифікується у «Бенкеті», переходячи з розряду богів у розряд даймонів, а й про постать філософа, котрий більше не є людиною, яка отримує від софістів готове знання: він є тим, хто усвідомлює як брак знання, так і жадання, що живе в ньому і спрямовує його до краси та добра.

Відтак філософ, який усвідомлює себе самого у «Бенкеті», постає (і прикладом цьому є Сократ, про що вже йшлося вище[134]) як той, хто не перебуває повністю ані у світі, ані поза світом. Алківіад переконався під час походу в Потідею, що Сократ мав здатність залишатися щасливим за будь-яких обставин: у військовому поході міг користатися достатком, коли такий був, перевершувати своїх товаришів у мистецтві пити не п’яніючи, коли доводилось терпіти негаразди — мужньо зносити голод та спрагу, якщо нічого їсти, почуватися так само зручно, як і тоді, коли всього вдосталь, легко витримувати холод, нічого не боятися, демонструвати непересічну сміливість в бою. Він байдужий до всіх речей, які спокушають людей — краси, багатства чи будь-якої переваги, — вони здаються йому позбавленими цінності. Водночас, це людина, яка може повністю розчинитися в розмірковуванні, відмежовуючись від усього, що її оточує. Під час походу в Потідею його товариші по зброї бачили, як Сократ роздумував, стоячи нерухомо, упродовж цілого дня. Саме це з ним трапляється на початку діалогу, що пояснює його запізнення на бенкет. Можливо, Платон хоче таким чином дати зрозуміти, що мантинейська жриця посвятила Сократа в містерії кохання, і він навчився бачити справжню красу; адже той, хто отримує таке бачення, за словами мантинейської жриці, житиме лише гідним життям, яке варте бути прожитим, і досягне у своєму способі життя досконалості (aretê), справжньої чесноти[135]. Філософія постає у цьому випадку (і ми до цього ще будемо повертатися[136]) як досвід любові. Бо Сократ виявляється тим, хто якщо і не є богом, оскільки виглядає на позір звичайною людиною, то щонайменше вищий за людей: він все-таки є daimôn’ом, сумішшю божественності та людськості; але ця суміш незрозуміла сама по собі, вона неминуче пов’язана з майже ексцентричною дивовижністю, із внутрішнім дисонансом.

Така дефініція філософа у «Бенкеті» матиме фундаментальне значення для усієї історії філософії. Для стоїків, наприклад, так само, як і для Платона, філософ по своїй суті відрізняється від мудреця, і з погляду цієї опозиції суперечності філософ не відрізняється від пересічного смертного. Для потопельника не має значення, скажуть стоїки, скільки над ним води — один лікоть чи п’ятсот, він все рівно втопився[137]. У певному сенсі існує істотна різниця між мудрецем та немудрецем в тому, що лише немудрий може мати ступінь невігластва, тоді як мудрець відповідає абсолютній досконалості, що не передбачає ступеня. Але той факт, що філософ є немудрецем не означає, що немає різниці між філософом та іншими людьми. Філософ свідомий свого стану немудрості, він жадає мудрості та намагається її здобути. За вченням стоїків, мудрість — це своєрідний трансцендентний стан, якого можна досягнути лише шляхом раптового та неочікуваного перетворення. Втім, мудреців не існує, або такі випадки дуже рідкісні. Відтак філософ може розвиватися, але завжди всередині немудрості. Він тягнеться до мудрості, але в асимптотичний спосіб, ніколи не маючи змоги її досягнути.

Інші філософські школи не матимуть настільки чіткого вчення про відмінність філософії та мудрості, однак назагал мудрість поставатиме як ідеал, що веде і притягує філософа, а філософія головним чином буде розглядатись як вправляння в мудрості, а отже як практика певного способу життя. Ця ідея буде ще жива у Канта[138], і вона імпліцитна усім філософам, які визначають філософію етимологічно як любов до мудрості. Найменше філософи зберегли від Сократової постаті з «Бенкета» його іронію та гумор, що перегукуються з образом Сократа, котрий танцює в «Бенкеті» Ксенофонта[139]. Вони традиційно позбавляють себе того, в чому найбільше мають потребу. Ніцше це все-таки відчув:

Перевагою Сократа над фундатором християнства є його веселість серйозної людини та його мудрість, сповнена хитруватої жартівливості, котра забезпечує найкращий стан душі людини[140].

Ісократ

Опозицію філософії та мудрості віднаходимо також в одного із сучасників Платона оратора Ісократа. В нього можна констатувати передусім еволюцію концепції філософії, порівняно з добою софістів:

Філософія […] підготувала нас до дій, вона зробила наші стосунки м’якшими, відмежувала нещастя, спровоковані незнанням, від нещасть, що походять з необхідності, вона навчила нас уникати перших та мужньо переносити другі, саме ця філософія була відкрита нашою громадою[141].

Філософія залишається славою та гордістю Афін, проте її зміст помітно змінився. В описі Ісократа йдеться не просто про загальну та наукову культуру, а про підготовку до життя, яка змінює людські стосунки і готує нас до того, що нам протистоїть. Однак, найважливішим є те, що Ісократ вводить фундаментальне розрізнення між sophia (або epistêmê) та philosophia:

Оскільки за своєю природою людині не дано володіти тим знанням (epistêmê), завдяки якому ми знали б усе, що потрібно робити і говорити, я вважаю мудрими (sophoi) тих, хто в межах можливого, за сприятливих умов може найчастіше ухвалювати якнайкращі рішення. І вважаю філософами (philosophoi) тих, хто віддається вправам, завдяки яким якнайшвидше здобувають подібну здатність судження[142].

Ісократ розрізняє, таким чином, передусім ідеальну мудрість, epistêmê, що мислиться як уміння досконало поводити себе в житті, засноване на абсолютно безпомилковій здатності судження; потім практичну мудрість (sophia) — вміння, здобуте шляхом ґрунтовного вправляння в судженнях, що дає змогу ухвалювати розумні, але принагідні рішення за різних обставин і ситуацій; зрештою, саме вправляння в судженнях, яке є нічим іншим, як філософією. Втім, йдеться про інший тип філософії, ніж філософія Платона. Тут можна говорити про гуманізм у класичному сенсі слова[143]. «Ісократ внутрішньо переконаний, що можна стати кращим, навчаючись добре говорити», за умови, що йдеться про «речі піднесені, прекрасні, які служать людськості та стосуються загального інтересу»[144]. Відтак філософія для нього є водночас мистецтвом добре говорити та добре жити.

Друга частина

ФІЛОСОФІЯ ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ

V

ПЛАТОН І АКАДЕМІЯ

«Бенкет» Платона зробив безсмертною постать Сократа як філософа, тобто як людини, що намагається, одночасно своїм дискурсом та своїм способом життя, наблизитися і наблизити інших до того способу буття, до того онтологічного трансцендентного стану, яким є мудрість. Спільною особливістю філософії Платона, а слідом за нею й усіх філософій Античності, навіть найбільш віддалених від платонізму, буде цей тісний зв’язок філософського дискурсу та філософського способу життя у згаданій перспективі.

Філософія як форма життя у платонівській академії

Нам потрібно ще раз повернутися до тісного зв’язку, який пов’язує Сократа й Ероса, філософа та любов, у «Бенкеті» Платона. Любов постає там насправді не лише як жадання того, що є мудрим, і того, що є прекрасним, але і як жадання плідності, тобто безсмертя через відтворення. Інакше кажучи, любов є творчим та плідним началом. Діотима говорить[145] про два види плідності: плідність тіла та плідність душі. Ті, чия плідність пов’язана з тілом, намагаються знайти безсмертя, народжуючи дітей, ті ж, чия плідність пов’язана з душею, намагаються віднайти безсмертя в розумовій діяльності, незалежно від того, буде вона літературною чи технічною. Але найвищою формою розумової діяльності є опанування себе та справедливі дії, що реалізуються через організацію громади чи інших інституцій. Численні історики вбачали у цій згадці про «інституції» натяк на заснування Платоном школи, бо у подальших рядках тексту Платон ясно дає зрозуміти, що плідність, про яку він хоче говорити, є плідністю вихователя, котрий, як і Ерос, син Пороса, «вагітний сім’ям» (euporei), «одразу знаходить слова про доброчесність, про те, яким повинен бути і яким заняттям має присвятити себе доброзвичайний муж»[146]. У «Федрі» Платон говоритиме про «запліднення розумів», про

промови, які здатні допомогти собі й самому сіячеві, тому що вони не безплідні, в них є насіння, яке породжує нові промови в душах інших людей. Ці промови здатні зробити таке насіння безсмертним, а сіяча — щасливим настільки, наскільки може бути щасливою людина[147].

Л. Робен підсумував ці Платонові теми наступним чином: