Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Це означає, що в кінцевому підсумку саме існування та життя справедливої людини найкраще вказує на те, що таке справедливість.

Саме потужна індивідуальність Сократа може пробудити усвідомлення своєї індивідуальності у його співрозмовників. Але реакція останніх надзвичайно різниться. Ми бачили щойно радість, яку переживає Нікій, коли стає предметом запитування Сократа. Натомість Алківіад намагається опиратися його впливу: він відчуває лише сором і, щоб уникнути притягальної сили Сократа, бажає іноді його смерті. Інакше кажучи, Сократ може лише запрошувати свого співрозмовника до самоаналізу, до самовипробування. Щоб відбувся діалог, який веде індивіда, як говорив Нікій, до звітування про власне життя та власне Я, потрібно, аби співрозмовник разом із Сократом погодився піддати себе вимогам раціонального дискурсу, а точніше вимогам розуму. Інакше кажучи, турбота про себе, перетворення себе на предмет запитування, народжуються лише шляхом подолання індивідуальності, яка натомість підноситься до рівня універсального, репрезентованого логосом, спільним для обох співрозмовників.

Сократове знання: абсолютна цінність морального наміру

Відтак, перед нами постає так зване Сократове знання на противагу його незнанню. Філософ не раз повторює, що він нічого не знає і не може нічому навчити інших, що люди повинні мислити самі і відкривати свої істини самостійно. Але варто запитати себе: чи не криється тут якесь знання, яке Сократ відкриває самостійно у самому собі? Один епізод з «Апології», в якому протиставляються знання і незнання, дає змогу це припустити. Сократ говорить тут, що дехто може йому закинути: «Чи не соромно тобі, Сократе, займатися таким ділом, за яке тепер важиш життям?» На що філософ відповідає:

Негарно ти говориш, чоловіче, якщо, на твою думку, людина, яка приносить хоч незначну користь, повинна зважати на життя або смерть, а не дивитись у кожній справі тільки на одне — чи її вчинки справедливі, чи несправедливі, чи гідні людини чесної чи нікчемної[84].

Під таким кутом зору незнанням виявляється страх смерті:

Адже боятися смерті, афіняни, це не що інше, як вважати себе мудрим, насправді не будучи ним. Бо це означає приписувати собі знання, якого не маєш. Бо ж ніхто не знає того, що таке смерть, ані навіть, чи не є вона часом для людини найбільшим благом, а тим часом люди бояться її, немовби напевно знають, що вона — лихо. А хіба це не невігластво, до того ж найганебніше — уявляти, начебто знаєш те, чого не знаєш[85].

Зі свого боку, Сократ знає, що він нічого не відає про смерть, натомість стверджує, що знає дещо інше:

А що чинити кривду і не слухатись кращого від себе, хай то буде Бог чи людина, нечесно й соромно — це я знаю. Ось чому того, про що не знаю, чи воно якраз не є добром, ніколи не буду лякатись, ані не думаю уникати більше від того, що достеменно є злом[86].

Дуже цікаво констатувати, що тут незнання та знання стосуються не концептів, а цінностей: цінності смерті, з одного боку, та цінності морального блага і морального зла — з іншого. Сократ нічого не знає про цінність, яку потрібно приписувати смерті, оскільки це поза межами його можливостей, адже досвід його власної смерті за визначенням йому недоступний. Але він знає цінність моральної дії та морального наміру, оскільки вони залежать від його вибору, рішення та ангажування; їхнім джерелом, таким чином, є сам Сократ. І вкотре знання є не сукупністю тез, абстрактною теорією, а певністю вибору, рішення, ініціативи; знання є не просто обізнаністю, це знання-того-чому-потрібно-надавати-перевагу, а отже знання-як-жити. І саме це знання цінності скеровує Сократа в суперечках зі співрозмовниками:

… Чи не соромишся ти турбуватись про гроші, аби мати їх якомога більше, про славу й почесті, а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш, і не стараєшся, щоб була вона якнайкраща? І якби мені хтось з вас заперечував і твердив, що дбає, то я не відпущу його і не відійду від нього зразу, а буду його розпитувати й переконувати, і якщо помічу, що в нього дійсно немає доброчесності, а він тільки говорить, що вона є, картатиму його за те, що він найбільші цінності ні за що має, а безвартісне високо цінує[87].

Це знання цінності коріниться у внутрішньому досвіді Сократа, у досвіді вибору, який ангажує його всього. А отже, знову немає знання без особистого відкриття, що йде зсередини. Цей внутрішній аспект, утім, посилений у Сократа уявленням про daimôn, божественний голос, який, як він каже, говорить в ньому і застерігає від певних учинків. Важко сказати, йдеться про містичний досвід чи міфологічний образ, але, в будь-якому разі, ми можемо вбачати своєрідний прообраз того, що пізніше назвуть совістю.

Відтак здається, що Сократ імпліцитно припускає існування в усіх людей вродженого жадання добра. Саме через це він вважає себе простою повитухою, обмежуючи власну роль спонуканням до відкриття співрозмовниками їхніх внутрішніх можливостей. Ми краще можемо зрозуміти завдяки цьому значення Сократового парадоксу: ніхто не є злим добровільно[88], або ще одного: чеснота є знанням[89]; він хоче сказати, що людина чинить моральне зло тому, що вірить, буцімто знайшла добро, і вона є доброчесною тому, що знає всією своєю душею і всією своєю істотою, в чому справжнє добро. Роль філософа полягає, таким чином, лише у тому, щоб допомогти своєму співрозмовникові «реалізувати», у найсильнішому сенсі слова[90], те, що є справжнім добром і справжньою цінністю. В основі Сократового знання міститься любов до добра[91].

Змістом Сократового знання є, головним чином, «абсолютна цінність морального наміру» та певність, яку забезпечує вибір цієї цінності. Зрозуміло, що дана теза сформульована у модерній термінології. Сократ не міг її використовувати. Але ця термінологія може бути корисною для того, щоб наголосити на значенні Сократового послання. І справді, можна сказати, що цінність є абсолютною для людини, коли вона готова віддати життя за цю цінність. Саме такою є настанова Сократа, коли йдеться про «те, що є найкращим», тобто про справедливість, обов’язок, моральну чистоту. Філософ повторює це в «Апології» багато разів[92]: він готовий наражатися на смерть та небезпеку, аби не знехтувати своїм обов’язком та своєю місією. У діалозі «Критон»[93] Платон малює уявну картину, в якій Сократ змушує говорити афінські закони, що кажуть йому: якщо він спробує втекти та уникнути вироку, то введе в оману всю громаду, даючи приклад недотримання законів; він не повинен ставити своє власне життя вище справедливості. І, як говорить Сократ у «Федоні»:

Бо, далебі, ці жили й кістки вже давно, гадаю, були б де-небудь у Мегарах або в Беотії, куди вони потрапили б, якби я керувався хибним поглядом на те, що є найкраще, і, замість утекти й сховатися, не вважав за справедливіше й чесніше прийняти будь-яку кару, яку мені ухвалила держава[94].

Абсолютна цінність морального вибору постає в іншому вимірі, коли Сократ проголошує: «Добра людина не повинна боятися нічого поганого ні за життя, ні після смерті»[95]. Це означає, що всі речі, які у людських очах виглядають злом — смерть, хвороба, бідність, — не є такими для нього. Для Сократа є лише одне зло — моральна помилка, є лише одне добро, одна цінність — воля робити добро; це означає, що людина не перестає невпинно і строго аналізувати свій спосіб життя, щоб бачити, чи завжди вона керується та надихається цією волею робити добро. Певною мірою можна твердити, що Сократа цікавить не визначення того, що може бути теорійним та об’єктивним змістом моральності, тобто що саме потрібно робити, йому цікаво знати, чи справді ми хочемо конкретно робити те, що вважаємо справедливим і добрим, тобто як потрібно діяти. В «Апології» Сократ не пропонує жодного теорійного обґрунтування для пояснення, чому він вважає себе зобов’язаним аналізувати власне життя та життя інших. Він задовольняється таким поясненням: з одного боку, це місія, яка йому була довірена богом, а з іншого — лише така ясність і строгість стосовно себе самого може надати життю сенсу:

Саме це і є найбільше благо для людини: щодня вести розмови про доброчесність і таке інше, що ви чуєте від мене, коли я розмовляю, досліджуючи себе самого й інших, а життя без такого дослідження — не життя для людини[96].

Можливо, ми маємо тут ще непевні та нечіткі обриси ідеї, яка буде розвинута пізніше Кантом у цілком іншій проблемній сфері: моральність конституює сама себе в чистоті наміру, який скеровує дію, в чистоті, що полягає у наданні абсолютної цінності моральному благу з повного відмовою від свого індивідуального інтересу.

Втім, все це дає підстави вважати, що знання ніколи не здобувають. Сократ не припиняє піддавати випробовуванню не лише інших, але й самого себе. Чистота морального наміру повинна невпинно відновлюватись і наново встановлюватись. Трансформація себе самого ніколи не є остаточною. Вона вимагає постійної боротьби.

Турбота про себе, турбота про інших