Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Говорячи про дивовижність філософії, Моріс Мерло-Понті повторював, що вона «ніколи не є повністю у світі, однак ніколи не є поза світом»[97]. Таку ж дивовижність бачимо й у випадку Сократа, який не піддається класифікації: він також не перебуває ні у світі, ні поза світом.

З одного боку, він пропонує, в очах своїх співгромадян, докорінну зміну цінностей, що здається їм незрозумілим:

Якщо ж я скажу, що саме це і є найбільше благо для людини: щодня вести розмови про доброчесність і таке інше, що ви чуєте від мене, коли я розмовляю, досліджуючи себе самого й інших, а життя без такого дослідження — не життя для людини; якщо я вам це скажу, то ви повірите мені ще менше[98].

Співгромадяни не можуть сприйняти Сократів заклик поставити під сумнів усі їхні цінності, спосіб діяти і взяти на себе турботу про самих себе інакше, як радикальний розрив зі щоденним життям, із повсякденними звичками та переконаннями, зі світом, який їм близький. Окрім того, хіба цей заклик турбуватися про себе самого не пропонує відірватися від громади, тим паче з уст людини, яка в певному сенсі сама є поза світом, atopos (котра збиває з пантелику, створює непорозуміння)? Відтак чи не є Сократ прототипом настільки поширеного і, зрештою, настільки хибного образу філософа, який уникає труднощів життя, щоб знайти притулок у своєму чистому сумлінні?

З іншого боку, портрет Сократа, змальований Алківіадом у «Бенкеті» Платона, а також Ксенофонтом, розкриває перед нами людину, яка бере повноцінну участь у звичному житті громади; це проста пересічна людина, яка має дружину і дітей, котра веде бесіди з усіма на вулицях, у крамницях, гімназіумах. Сократ любить життя, він здатен випити більше за інших і не сп’яніти, це сміливий та стійкий солдат.

Турбота про себе не протиставляється, таким чином, турботі про громаду. Дуже показовим в «Апології Сократа» та у «Критоні» є проголошення Сократом свого обов’язку, заради якого він повинен пожертвувати всім, навіть своїм життям, — йдеться про дотримання законів громади, тих «Законів», які у «Критоні» розмовляють із Сократом і переконують його не піддаватися спокусі уникнути в’язниці і втекти далеко з Афін, даючи йому зрозуміти, що його егоїстичний порятунок буде несправедливістю стосовно Афін. Ця настанова не є конформізмом, оскільки у Ксенофонта Сократ говорить, що можна цілком «коритися законам, бажаючи, щоб вони змінилися, так само як можна служити війні, бажаючи миру». Мерло-Понті наголошує на цьому: «Спосіб, у який Сократ кориться, є способом опору»[99]; він підпорядковується законам, щоб довести всередині самої громади істину своєї філософської настанови та абсолютну цінність морального наміру. А отже варто повторювати не за Геґелем, що «Сократ втікає в самого себе, щоб там шукати справедливе та добре», а за Мерло-Понті: «Він мислив, що не можна бути справедливим наодинці, що самотнє буття означає припинення буття»[100].

Таким чином, турбота про себе невіддільна від піклування про громаду та інших, як видно на прикладі самого Сократа, увесь сенс життя якого полягав у опікуванні іншими людьми. У Сократа є аспект водночас «місіонерський» та «народний», який ми також віднаходимо у певних філософів елліністичної доби:

Ніхто не може мені закинути, ніби я тільки тоді веду розмову, коли беру за це гроші, а коли їх не дістаю, то ні. Я однаково, як багатому, так і вбогому, дозволяю ставити мені запитання, і якщо хтось бажає, то й відповідати мені та слухати, що я кажу […] А що я справді такий, яким мене дав цьому місту Бог, то ви можете це виснувати ось з чого: це ж не схоже на звичайну людську поведінку — не дбати про свої власні справи і байдуже дивитися протягом довгих літ на домашнє безладдя, а завжди займатися вашими справами […] кожного переконуючи, щоб дбав про доброчесність[101].

Таким чином, Сократ є водночас як поза світом, так і у світі, перевершуючи людей та речі своїми моральними вимогами та участю, яку вони передбачають, і залишаючись з людьми та речами, оскільки поза повсякденним не може бути справжньої філософії. Для всієї античності Сократ залишиться моделлю ідеального філософа, філософським витвором якого є саме його життя та смерть[102]. Як писав Плутарх на початку II століття після Різдва Христового:

Більшість людей уявляють собі, що філософія полягає у тому, щоб дискутувати з кафедри і давати уроки коментування текстів. Але ці люди зовсім не помічають безперервної філософії, яка відбувається щодня у спосіб, цілком відповідний їй самій […] Сократ не розсаджував слухачів рядами, він не ставав за професорську кафедру; він не мав чіткого розкладу дискусій чи прогулянок зі своїми учнями. Але саме жартуючи іноді з ними, чи п’ючи з ними, чи йдучи з ними на війну або ж на Агору і, зрештою, йдучи до в’язниці та випиваючи отруту, він філософував. Він був першим, хто показав, що в будь-який момент і в будь-якому місці в усьому тому, що з нами трапляється, і в усьому тому, що ми робимо, повсякденне життя дає можливість філософувати[103].

IV

ВИЗНАЧЕННЯ ФІЛОСОФА В «БЕНКЕТІ» ПЛАТОНА

Ми не знаємо напевне, чи траплялося Сократові у розпалі дискусій зі співрозмовниками вживати слово philosophia. В будь-якому разі цілком можливо, що якщо це і ставалося, то він використовував це слово, надаючи йому звичного для доби значення, тобто використовував його, як це тоді робили усі — для позначення загальної культури, яку софісти чи хтось інший могли пропонувати своїм учням. Саме в цьому сенсі ми віднаходимо приклади рідкісного вживання слова philosophia у «Спогадах про Сократа», зібраних його учнем Ксенофонтом. Але, зрештою, саме під упливом особистості Сократа та його навчання Платон у «Бенкеті» надасть слову «філософ», а отже і слову «філософія», нового значення.

«Бенкет» Платона

Діалог Платона «Бенкет», разом з його «Апологією Сократа», є літературним монументом, зведеним у пам’ять про Сократа. Він скомпонований настільки блискуче та вміло, наскільки це вмів робити Платон, який майстерно поєднував філософські теми та міфологічні символи. Як і в «Апології», теорійна частина в ньому зведена до мінімуму: ми віднаходимо тут лише кілька сторінок, втім надзвичайно важливих, які стосуються бачення Прекрасного, тоді як основна частина присвячена описові способу життя Сократа, який розкривається саме як взірець філософа. Визначення філософа[104], запропоноване в діалозі, набуває від цього ще більшого значення.

Постать Сократа домінує, таким чином, в усьому тексті діалогу, скомпонованому як розповідь такого собі Арістодема, котрого Сократ попросив супроводжувати його на бенкет, що давав поет Аґатон на честь своєї перемоги на трагедійному конкурсі. Втім, Сократ приходить туди із запізненням, оскільки довгий час простояв на місці, заглиблений у свої роздуми. Виступ Сократа, що продовжує промови учасників бенкету на честь Ероса, триває майже стільки часу, скільки всі інші виступи, взяті разом. Наприкінці бенкету приходить Алківіад — п’яний, з вінком квітів на голові, в супроводі флейтистки, і проголошує розлогу похвалу Сократові, деталізуючи всі аспекти його особистості. А в останніх рядках твору персонаж Сократа залишається наодинці серед інших учасників бенкету, які заснули, — з ясною свідомістю та спокійний, хоча й випив більше за інших.

Тільки Аґатон, Аристофан і Сократ бадьорилися і по черзі — зліва направо — пили з великої чаші. Сократ розмовляв із ними. […] Сократ змусив їх визнати, що той-таки поет мусить знатися на творенні комедії і трагедії […] Першим із них заснув Аристофан, а на світанку й Аґатона зборов сон. Сократ […] встав і вийшов. […] Повернувшись до Лікею, Сократ умився і провів там решту дня…[105]

Це закінчення діалогу надихало фантазію поетів. Я маю на увазі рядки Гьольдерліна про мудреця, що уміє переносити інтенсивність щастя, яке йому дарує Бог:

Кожен має свою міру. Важко переносити нещастя, ще важче — щастя. Однак, мудрець може зберігати ясність на бенкеті, що триває від обідньої пори аж до глибокої ночі, до перших променів ранку[106].

Ніцше зауважує, що Сократ зміг прийняти смерть так само спокійно, як він покинув бенкет: