Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Тому Сократ у подібних дискусіях завжди є тим, хто запитує, «бо він визнає, що нічого не знає», як зауважує Аристотель[66]. «Применшуючи себе, — говорить Цицерон, — Сократ поступався співрозмовникам, яким він хотів заперечити, більше, аніж це було потрібно: маючи на думці одне і кажучи інше, він отримував задоволення від такого звичного для себе маскування, яке греки називають «іронією»[67]. Однак, тут йдеться не про вдавану поведінку, не про свідоме маскування, а скоріше, про своєрідний гумор, що полягає у відмові від цілком серйозного ставлення як до інших, так і до себе, оскільки те, що є людським і навіть те, що є філософським, є чимось настільки непевним, що ним найменше за все можна пишатися. Тому місією Сократа є спонукати людей до усвідомлення ними свого незнання. Йдеться про революцію у розумінні знання. Безперечно, Сократ може звертатися, і він охоче це робить, до профанів, які володіють лише конвенційним знанням і діють лише під впливом упереджень, не спираючись на розмірковування: він, зрештою, може продемонструвати їм, що їхнє так зване знання не спирається ні на що. Але філософ спеціально звертається до тих, хто всією своєю культурою переконаний у тому, що володіє власне знанням. До Сократа існували два типи подібних людей: з одного боку аристократи знання, тобто учителі мудрості чи істини, такі як Парменід, Емпедокл чи Геракліт, які протиставляли свої теорії незнанню натовпу; а з іншого боку — демократи знання, що претендували на здатність продавати знання всім: в них ми розпізнаємо софістів. Як демонструє початок «Бенкету»[68], для Сократа знання не є сукупністю тез та формул, які можна написати, передати чи продати готовими: Сократ приходить із запізненням, бо затримався, завмерши в роздумах, стоячи нерухомо і «заглибившись у думки». А коли ж Сократ увійшов до зали і господар бенкету Агатон попросив його прилягти поруч, щоб він «міг втішатися мудрістю, що зійшла на Сократа в передпокої», філософ відповів: «Як би то було добре, щоб ми були сполучені один з одним і щоб мудрість могла переливатися від повнішого з нас до ненаповненого»[69]. Це означає, що знання не є створеним предметом, завершеним змістом, що може передаватися безпосередньо за допомогою письма чи будь-якого дискурсу.

Коли Сократ наголошує, що він знає лише одне, а саме: те, що він нічого не знає; це означає, що він відкидає традиційне розуміння знання. Його філософський метод полягатиме не у передачі знання, яка вимагала б відповідей на запитання учнів, а, навпаки, у запитуванні учнів, оскільки йому самому нічого їм сказати, немає чому їх навчити у сенсі теорійного змісту знання. Сократова іронія полягає у вдаваному бажанні навчитись чомусь у свого співрозмовника, щоб підвести його до відкриття, що він сам нічого не знає у галузі, де претендує бути знавцем.

Але така критика знання, на перший погляд, цілком негативна, має подвійне значення. З одного боку, вона передбачає, що знання та істина, як ми вже бачили, не можуть бути отримані в готовому вигляді, вони повинні бути породжені самим індивідом. Ось чому Сократ стверджує у «Теететі»: у дискусії з іншим він задовольняється своєю роллю повитухи. Сам Сократ нічого не знає, нічому не учить[70] і вдовольняється тим, що запитує: таке його запитування допомагає співрозмовникам народити «свою» істину. Цей образ випливає з ідеї, що знання можна віднайти у своїй душі, і що індивід сам повинен його відкрити після того, як завдяки Сократові з’ясував, що його знання було порожнім. У перспективі своєї власної думки Платон виражає цю ідею у міфологічний спосіб, стверджуючи, що всяке знання є пригадуванням того, що душа побачила у своєму попередньому існуванні. А отже, потрібно навчитися самопригадуванню. Сократ, натомість, дивиться на це зовсім інакше. Запитання Сократа не ведуть співрозмовника до знання чогось і не закінчуються висновками, які можна було б сформулювати у формі тези стосовно того чи іншого предмета. Навпаки, Сократів діалог завершується апорією, неможливістю виснувати та сформулювати знання. Чи, скоріше, коли співрозмовник відкриває марноту свого знання, він відкриває водночас свою істину, тобто, переходячи від знання до самого себе, він робить самого себе предметом запитування. Інакше кажучи, справжнє запитання «сократичного» діалогу стосується не того, про що говорять, а того, про кого говорять, як наголошує Нікій, персонаж Платона:

Ти не знаєш, що той, хто наближається до Сократа і вступає з ним в діалог, навіть якщо він почав говорити з ним про зовсім іншу річ, виявляється змушеним продовжувати цей діалог, доходячи до необхідності звітувати про себе самого, так само як і про спосіб, яким він наразі живе, і навіть про те, як він жив у своєму минулому існуванні. Коли доходять до цього, Сократ не дає нікому піти, не отримавши відповіді на всі запитання, які його цікавлять […] Для мене відвідування його є радістю. Я не бачу нічого поганого, коли мені нагадують, що я діяв чи дію негідним чином. Той, хто не цурається цього, обов’язково стане більш розважливим у подальшому своєму житті[71].

Відтак Сократ підводить своїх співрозмовників до самоаналізу, до самоусвідомлення. Як «ґедзь»[72], Сократ надокучає їм своїми запитаннями, які роблять самих співрозмовників предметом запитування і зобов’язують їх звертати увагу на самих себе, турбуватися про себе:

Чоловіче добрий, як афінянин, як громадянин великого міста, прославленого мудрістю й могутністю, чи не соромишся ти турбуватись про гроші, аби мати їх якомога більше, про славу й почесті, а натомість про розум, істину, про душу свою не дбаєш і не стараєшся, щоб була вона якнайкраща?[73].

Отже, йдеться не стільки про запитування щодо позірного знання, володіння яким собі приписують, скільки про запитування щодо себе самого і про цінності, які керують нашим власним життям. Адже після діалогів із Сократом його співрозмовник, зрештою, вже не знає зовсім, чому він діє так, а не інакше. Він усвідомлює суперечливість свого дискурсу і свої власні внутрішні суперечності. Він сумнівається в собі самому. Як і Сократ, співрозмовник доходить до знання того, що нічого не знає. І одночасно відсторонюється від себе самого, подвоює себе: частина його відтепер ототожнює себе з Сократом завдяки мовчазній згоді, якої Сократ вимагає від свого співрозмовника на кожному етапі дискусії. У останнього, таким чином, відбувається самоусвідомлення, він стає предметом запитування.

Справжньою проблемою відтак є не знати щось, а бути у той чи інший спосіб:

… [Я] не дбав про те, про що турбується більшість людей: про гроші, домашні справи, військові звання, промови на народних зборах, посади, участь у змовах, повстаннях, які трапляються в нашому місті […] не йшов туди, де не міг принести ніякої користі ні вам, ні собі, а йшов туди, де як звичайна людина міг зробити кожному, як гадаю, найбільше добро, намагаючись переконати кожного з вас не турбуватись про свої справи раніше і більшою мірою, ніж про себе самого, щоб самому стати якомога кращим і розумнішим[74].

Цей заклик «стати якомога кращим і розумнішим» Сократ реалізує не лише шляхом запитування, шляхом іронії, але й, головним чином, за допомогою свого способу буття, власного способу життя, самим своїм існуванням.

Заклик «індивіда» до «індивіда»

Відтепер філософувати вже не означає, як вважали софісти, здобувати знання або вміння, тобто sophia, філософувати означає робити предметом запитування самого себе тоді, коли виникає відчуття, що ти не є тим, ким повинен бути. Саме таким є визначення філо-софа — людини, яка жадає мудрості, — у «Бенкеті» Платона. Згадане відчуття виникає у людей після того, як вони зустрічають особистість — Сократа, котрий самою своєю присутністю зобов’язував тих, хто наближався до нього, робити себе самих предметом запитування. Саме це дає зрозуміти Алківіад наприкінці «Бенкету». І саме в похвальному слові Сократу, виголошеному Алківіадом, здається, вперше в історії постає уявлення про Індивіда, дороге Кіркеґарду, про Індивіда як унікальну особистість, що не піддається класифікації. Зазвичай, говорить Алківіад[75], індивідів можна класифікувати за різними існуючими типами: «великий, шляхетний і мужній воїн», як, наприклад, Ахілл в Гомерові часи чи Брасид, спартанський вождь, серед сучасників; або ж «далекоглядний державний діяч, який вміє переконувати інших», — наприклад, Нестор у часи Гомера чи Перикл за доби Сократа. Однак, Сократа неможливо класифікувати. Його не можна порівняти з будь-якою іншою людиною, окрім хіба що силенів чи сатирів. Він є atopos: дивний, екстравагантний, абсурдний, котрий не піддається класифікації та збиває з пантелику. В «Теететі» Сократ скаже про самого себе: «Я повністю збиваю з пантелику (atopos) і створюю лише aporia (непорозуміння)»[76].

Ця унікальна особистість має те, що захоплює, вона випромінює щось на кшталт чарівного магнетизму. Її філософські промови жалять серце, як гадюка, і провокують в душі, за словами Алківіада, стан зачарування, філософського марення та сп’яніння, тобто повне потрясіння[77]. Варто зупинитися на цьому детальніше[78]. Сократ впливає на тих, хто його слухає, ірраціональним чином — за допомогою емоцій, які він провокує, та любові, яку викликає. У діалозі, написаному учнем Сократа — Есхіном зі Сфета, Сократ говорить, що хоча він не здатен навчити чомусь корисному Алківіада (в чому немає нічого дивного, оскільки Сократ не знає нічого), однак вважає себе все-таки здатним зробити його кращим завдяки любові, котру відчуває до нього, і завдяки тому, що живе поруч із ним[79]. У діалозі «Феаг», що хибно приписується Платонові і написаний між 369 та 345 роками до Різдва Христового[80], тобто, можливо, за життя Платона, учень говорить Сократові: нічому не навчившись від нього, він усе-таки став кращим, оскільки перебував з ним в одному місці і поряд з ним. Алківіад у «Бенкеті» говорить подібні слова й додає, що чарівна сила Сократа тривожно впливає на нього:

[Йому] не раз вдавалося ввести мене в такий стан, коли з’являлася думка, — годі, такому як я краще не жити. […] Бо він змушує мене визнати, що при стількох вадах, замість того, щоб дбати про те, щоб їх позбутися, я займаюся громадськими справами атенців[81].

Справа не в тому, що Сократ є більш красномовним та пишномовним, аніж інші. Скоріше, навпаки, говорить Алківіад, на перший погляд його промови виглядали просто смішними:

Говорить про віслюків, про всіляких ковалів, шевців, чинбарів і, здається, вічно повторюється в тому, що каже і як підбирає слова.[82]

Здається, у цьому фрагменті Алківіад натякає на звичний для Сократа спосіб аргументації, про який говориться і у спогадах про філософа, написаних Ксенофонтом[83], де Сократ починає зі здивування: всі знають, куди йти шукати вчителя, щоб навчитися ремеслу чоботаря чи теслі, коваля чи наїзника, всі знають навіть, хто може навчити об’їздити коня чи бика, але коли йдеться про справедливість, ніхто не відає до кого звертатися. У тексті Ксенофонта софіст Гіппій закидає Сократу, що той повторює завжди «одні й ті самі слова про ті ж самі речі». Сократ охоче з цим погоджується, оскільки у відповідь його співрозмовник змушений визнати, що він, Гіппій, натомість завжди намагається говорити щось нове, навіть якщо йдеться про справедливість. Відтак Сократ бажає знати, що Гіппій може сказати нового про річ, яка не повинна змінюватися, але софіст відмовляється відповідати доти, доки Сократ не познайомить його спочатку із власного думкою про справедливість:

Досить тобі насміхатися з інших, запитуючи їх та завжди їм заперечуючи, в той час як ти ніколи не бажаєш ні відзвітуватися іншому, ні викласти власну думку.

Сократ відповідає йому:

Я невпинно вказую на те, що мені здається справедливим. За браком слів, я роблю це своїми діями.