Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Як і у Платона, філософський вибір веде, таким чином, індивідуальне Я до самоподолання у вищому Я, до піднесення до всесвітнього та до трансцендентної точки зору.

У певному сенсі цей парадокс, невіддільний від життя розуму, аналогічний парадоксові в «Бенкеті» Платона, де поняття мудрості протиставляється філософії. Мудрість описується як божественний стан, сам собою недоступний людині, однак філософ — той, хто любить мудрість, — його жадає. Безперечно, Аристотель не твердить, що це життя розуму недоступне і що потрібно задовольнитися просуванням в його напрямі, однак він визнає, що ми можемо його досягти лише «наскільки можливо»[238], тобто з урахуванням дистанції, що відділяє людину від Бога і, скажемо також, філософа від мудреця; крім того, він визнає, що це може трапитися лише у рідкісні моменти. Коли Аристотель хоче дати зрозуміти, що може бути способом життя першопринципу, Думки, від якої залежить світ зірок та світ підмісячної природи, він проголошує, що:

[…] його спосіб життя подібний до того, найкращого для нас, способу життя, яким ми можемо жити лише короткий час; він завжди залишається у цьому стані, тоді як для нас це неможливо.

Для Бога акт споглядання є самодостатнім блаженством.

Якщо Бог постійно перебуває у стані радості, подібному до стану, у який нам іноді вдається потрапити, це чудово; і якщо він перебуває у стані ще більшої радості, це ще краще[239].

Таким чином, вершина філософського щастя та діяльності розуму, тобто споглядання Божественного інтелекту, доступна людині лише в рідкісні моменти, бо в людській ситуації неможливо перебувати в дії безперервно[240]. Що передбачає, що решту часу філософ повинен задовольнятися тим нижчим різновидом щастя, яке полягає у дослідженні. Є різні ступені діяльності в theoria.

Отже філософія для Аристотеля, здається, полягає у «теоретичному» способі життя. Тут важливо не плутати «теоретичне» з «теорійним». «Теорійним» є словом, що має, звичайно, грецьке походження, але Аристотель його не використовує; в зовсім іншому, аніж філософський, регістрі воно означало «те, що пов’язане з процесією». В сучасній мові «теорійне» протистоїть «практичному» як таке, що є абстрактним, спекулятивним, на противагу тому, що пов’язане з дією та конкретністю. Відтак, у цій перспективі можна протиставити суто теорійний філософський дискурс філософському життю, яке практикується і переживається. Але сам Аристотель вживає лише слово «теоретичне», щоб позначити, з одного боку, пізнання, що має метою знання заради знання, а не заради зовнішньої йому мети; а з іншого — спосіб життя, що полягає у присвяті свого життя такому методові пізнання. В останньому сенсі «теоретичне» не протистоїть «практичному», інакше кажучи, визначення «теоретичне» може застосовуватися до філософії, що практикується, переживається, вимагає активної діяльності і приносить щастя. Аристотель відверто говорить про це:

… [діяльне життя] далебі, не означає, як міркують декотрі, що виявляти свою діяльність слід лише стосовно інших. Адже не тільки ті міркування досконалі, які мають на увазі добру мету, що випливає із самої діяльності, — ще більше значення мають погляди й судження, мета яких стосується самого себе і які існують заради себе[241].

У наступних рядках Аристотель дає зрозуміти, що моделлю цієї споглядальної дії є сам Бог та Всесвіт, які не здійснюють жодної діяльності, спрямованої назовні, а мають предметом власних дій самих себе. Тут стає ще раз зрозумілим, що моделлю пізнання, яке не має жодної іншої мети, окрім себе самого, є Божественний Інтелект, Думка, яка мислить себе, не маючи жодного іншого предмета чи мети, окрім себе самої і яка не зацікавлена в будь-якій іншій речі.

Під таким кутом огляду «теоретична» філософія є водночас етикою. Якщо доброчесний praxis полягає у тому, щоб не обирати жодної іншої мети, окрім доброчесності[242], щоб хотіти бути людиною добра, не шукати жодного іншого окремого інтересу, то теоретичний praxis (сам Аристотель пропонує нам вдатися до цієї вочевидь парадоксальної формули) полягає у тому, щоб не шукати жодної іншої мети, окрім пізнання; він полягає у бажанні пізнання заради нього самого без жодного іншого окремого та егоїстичного інтересу, який був би чужим пізнанню. Це етика незацікавленості та об’єктивності.

Різні рівні «теоретичного» життя

Як розуміти життя згідно з розумом? Чи потрібно разом з І. Дюрінгом[243] визначати його як життя ученого? Якщо подивитись, яка діяльність вважалася почесною у школі Аристотеля, то ми, звичайно, будемо змушені визнати, що філософське життя тут наділене рисами того, що можна назвати масштабним науковим дослідженням. Аристотель постає з цього погляду як великий організатор досліджень[244]. Школа Аристотеля розпочинає грандіозний пошук інформації в усіх галузях. Її представники збирають усі види історичних даних (наприклад, складають список переможців Піфійських ігор), соціологічних даних (про устрій різних міст-громад), психологічних чи філософських даних (думки давніх мислителів). Вони накопичують також неймовірну кількість зоологічних та ботанічних спостережень. Ця традиція шанується в аристотелівській школі упродовж віків. Але всі ці матеріали не мають на меті задовольнити просту допитливість. Аристотелівський дослідник не є простим збирачем фактів[245]. Дані накопичуються лише для створення можливості порівнянь та аналогій, для встановлення класифікації феноменів та визначення їхніх причин у тісній співпраці спостереження та розмірковування; як говорить Аристотель, потрібно більше довіряти спостереженню фактів, аніж умовиводу, а умовиводам довіряти лише тоді, коли вони узгоджуються зі спостережуваними фактами[246].

Відтак, безперечним є те, що для Аристотеля життя розуму значною мірою полягає у спостереженні, дослідженні результатів спостереження та рефлексії над ними. Однак пристрасть, з якою відбувається ця діяльність, можна наважитися визначити як майже релігійну пристрасть до реальності в усіх її аспектах, незалежно від того, жалюгідні вони чи вишукані, оскільки в будь-якій речі можна віднайти божественний відбиток. Ніщо не є, з цього погляду, більш повчальним, аніж перші сторінки трактату Аристотеля «Про частини тварин»[247], де філософ визначає водночас царини та мотивацію дослідження. Розрізняючи серед природних речей ті, що є непороджуваними, незмінними й існують упродовж усієї вічності, та ті, які підлягають породженню та псуванню, Аристотель протиставляє засоби, які ми маємо для їхнього пізнання. Про речі, що можна віднести до незмінних субстанцій, наприклад, зірки та небесні сфери, наші знання досить обмежені, незважаючи на велике бажання їх пізнати; водночас про субстанції минущі, що перебувають в межах нашої досяжності, ми маємо багато даних. І мотивом, керуючись яким Аристотель запрошує присвятити себе дослідженню цих двох царин реальності, є задоволення, що його приносить пізнання:

Кожне з цих двох видів дослідження має свою притягальну силу. Щодо вічних сутностей, то хоча ми і сягаємо їх лише малою мірою, але, з огляду на досконалість такого пізнання, воно приносить нам більше радості, аніж те пізнання, яке ми можемо отримати від речей, що перебувають в межах нашої досяжності, так само як побіжний та короткий погляд на тих, кого ми любимо, приносить нам більшу радість, аніж пильне спостереження багатьох інших речей, якими б вони великими не були. З іншого боку, з точки зору певності та обширу пізнань, наука про земні речі має перевагу[248].

Дехто скаже, можливо, — продовжує Аристотель, — що для вивчення живої природи потрібно звертатися до речей, що викликають огиду. Аристотель відповідає на такий закид, ще раз нагадуючи про задоволення від споглядання:

Це правда, що деякі з цих істот не пропонують нічого приємного; однак Природа, яка їх так майстерно створила, приносить надзвичайне задоволення тим, хто, споглядаючи за цими істотами, отримує можливість пізнати їхні причини, і хто є філософом від природи. Адже було б нерозумним і абсурдним, якби ми отримували задоволення від споглядання образів цих істот, осягаючи мистецтво, наприклад, скульптора чи художника, який їх створив, тоді як досліджуючи їх такими, якими їх створила Природа, не відчували б ще більшої радості від нашого споглядання, щонайменше, коли можемо осягнути їхні причини. Відтак, не потрібно піддаватися легковажній бридливості у справі вивчення менш шляхетних тварин. Адже в усіх витворах Природи є щось чарівне. Потрібно пригадати слова, з якими, як кажуть, Геракліт звернувся до чужоземних гостей, коли ті увійшли до нього і застигли, побачивши, як він грівся біля кухонної плити: Геракліт запросив їх не боятись увійти, позаяк і на кухні є боги. Так само потрібно взятися без відрази за дослідження кожної тварини з переконанням, що будь-яка тварина втілює свою частку природи та краси[249].

Ми бачимо у цьому тексті глибинні настанови, що наснажують життя згідно з розумом, теоретичний спосіб життя. Ми відчуваємо радість від пізнання як зірок, так і істот підмісячної природи, тому що віднаходимо в них, прямо чи опосередковано відбитки реальності, що нездоланно притягує нас, першопринципу, який рухає всі речі, як каже Аристотель[250], подібно до того, як предмет кохання рухає закоханого. Ось чому споглядання зірок та небесних сфер, які самі по собі є основою привабливості, приносить нам стільки задоволення, скільки й побіжний та короткий погляд на того, кого ми любимо. Щодо дослідження природи, то воно приносить нам задоволення тією мірою, наскільки ми відкриваємо в ній божественне мистецтво. Майстер лише відтворює мистецтво природи, і, в певному сенсі, людське мистецтво є лише окремим випадком того засадничого та неповторного мистецтва, яким є природа. Ось чому природна краса є вищою за будь-яку художню красу. Однак, існують все-таки речі, які нас відштовхують. Звичайно, але чи не стають вони красивими для нас тоді, коли їх відтворює митець[251]? Ми отримуємо задоволення, коли бачимо художнє зображення огидних і відразливих речей, тому що захоплюємося мистецтвом, з яким художник їх відтворив. Зазначимо, наразі, що саме в елліністичну добу, яка починається в часи Аристотеля, грецьке мистецтво стає реалістичним, відтворюючи звичайні предмети, людей нижчих класів чи тварин усіх видів[252]. Але якщо ми отримуємо задоволення від цих витворів мистецтва, спостерігаючи вправність художника, то чому не захоплюватися вправністю природи, спостерігаючи її витвори в реальності, тим більше, що вона творить живих істот не ззовні, а зсередини, будучи, таким чином, своєрідним іманентним мистецтвом? Ми отримуємо задоволення від вивчення всіх витворів природи, якщо шукаємо її намір або мету, якою вона керується у своїй дії.

Згідно з Аристотелем, ми передчуваємо у природі божественну присутність. У цьому сенс слів Геракліта, на які він посилається. Чужинці, які приходять відвідати філософа, очікують, що їх прийматимуть у просторій кімнаті, де горить головне вогнище будинку на честь Гестії, однак Геракліт запрошує їх підійти до кухонної плити[253], оскільки кожен вогонь є божественним. Це означає, що священне більше не обмежується певними місцями, олтарем Гестії, наприклад, і що будь-яка метафізична реальність, увесь Всесвіт є священними. Найскромніші істоти мають свою частку прекрасного, свою частку божественного.

Ми говорили з приводу Платона[254], що пізнання завжди пов’язане з жаданням та емоціями. Ми можемо повторити це щодо Аристотеля. Задоволення, яке відчувають, споглядаючи істот, є задоволенням, що відчувають, споглядаючи того, кого люблять. Будь-яка істота для філософа є красивою, оскільки він здатен помістити її в перспективу задуму Природи, а також загального та ієрархічно організованого руху Всесвіту до принципу, що є найвищим предметом жадання. Цей тісний зв’язок між пізнанням та емоціями виражається у формулі «Метафізики»: «Найвищий предмет жадання збігається з найвищим предметом розуміння»[255]. Тут теоретичний спосіб життя ще раз розкриває свій етичний вимір. Філософ отримує задоволення від пізнання істот тому, що він, зрештою, не жадає нічого іншого, окрім того, що веде його до найвищого предмету жадання. Можна виразити цю ідею за допомогою зауваження Канта: «Безпосередній інтерес до краси природи […] завжди є ознакою доброї душі»[256]. Це так, бо, на думку Канта, така душа отримує задоволення не лише від форми природної істоти, а й від її існування, «без втручання чуттєвої привабливості чи якоїсь мети, якою б ця істота наділялась». Задоволення, яке отримують від краси природи, як це не парадоксально, має своєрідний незацікавлений інтерес. В аристотелівській перспективі ця незацікавленість відповідає відстороненню від себе, шляхом якого індивід піднімається на рівень розуму, інтелекту, які є його справжнім Я, і усвідомлює привабливість, яку має для нього вищий принцип, найвищий предмет жадання та розуміння.

Відтак, чи можна все-таки визначати «теоретичне» життя як «життя вченого»? На мою думку поняття «вченого» у його модерному значенні надто вузьке, щоб вмістити одночасно настільки різні види діяльності, як складання каталогу переможців на Піфійських іграх та рефлексія над буттям як буттям, спостереження за тваринами та доведення існування першопринципу руху всесвіту. Важко відносити до діяльності «вченого» діяльність розуму, яка, згідно з Аристотелем, в окремі привілейовані моменти аналогічна діяльності першопринципу, що є Думкою Думки. Аристотель, як ми вже бачили[257], намагається пояснити те, що можна назвати блаженством божественної думки, порівнюючи її з тим, що в рідкісні моменти переживає людський інтелект. Вочевидь, блаженство людського інтелекту сягає своєї найвищої точки тоді, коли він у окремі моменти в нероздільній інтуїції мислить нероздільність божественної краси[258]. Немає нічого віддаленішого від теорії, як теоретичне, тобто споглядання.