Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

У подібний спосіб sophiê вживається у Солона[45] в VII столітті до Різдва Христового з метою позначити поетичну діяльність, яка є продуктом водночас тривалого вправляння і натхнення Музами. Подібна сила поетичного слова, яка надихається Музами і надає сенсу подіям людського життя, найясніше постає у Гесіода на початку VII століття. Хоча він не використовує саме слово sophia, автор з великою силою виражає зміст поетичної мудрості. Його свідчення ще цікавіше тому, що Гесіод проводить паралель між sophia поета і sophia царя. Саме Музи надихають царя, який розуміє, як потрібно діяти. Музи проливають на язик та губи свого обранця солодку росу і солодкий мед:

Усі люди звертають свої очі на нього, коли він встановлює справедливість шляхом правильних вироків. Його точна мова може настільки швидко, наскільки це потрібно, заспокоїти найбільші суперечки.

Слова поета також змінюють серця:

Серце людини занурене у траур раптовими турботами, а її душа сохне від жалю? Нехай співак, що служить Музам, славить величні дії людей минулого часу чи благотворних богів, що населяють Олімп: вона швидко забуде свої неприємності; вона більше не згадує своїх жалів; присутність богинь одразу відвертає її від цього[46].

Тут ми вже бачимо засадниче для Античності уявлення про психагогічну[47] цінність дискурсу та фундаментальне значення володіння словом[48]. Словом, що діє у двох, на перший погляд, дуже різних регістрах: у регістрі юридичної та політичної дискусії (цар встановлює справедливість і заспокоює суперечки) та регістрі поетичного зачарування (поети своїми піснями пом’якшують серце людей). Мнемозина, матір Муз, є «забуттям злигоднів та перепочинком від турбот[49]». У цьому зачаруванні можна розпізнати обриси того, чим пізніше стануть філософські духовні вправи, незалежно від того, належатимуть вони до порядку дискурсу чи порядку споглядання. Оскільки Музи змушують забути нещастя не просто за допомогою краси, пісень та історій, які вони розповідають, вони також відкривають поетові й тому, хто його слухає, доступ до космічного бачення. «Вони радують дух могутній свого батька Зевса»[50], тому що співають йому та дають можливість бачити «те, що є, що буде, що було», і саме про це говорить у своїй «Теогонії» Гесіод. Епікурейська сентенція, яку приписують учневі Епікура — Метродорові, звучатиме так: «Пригадай собі, що народжений смертним і будучи обмеженим тривалістю життя, завдяки науці природи ти піднявся аж до безконечності простору і часу, а також побачив те, що є, що буде і що було»[51]. І ще до Епікура Платон сказав, що душа, якій властиво підноситись думкою і споглядати тотальність часу та буття, не вважатиме смерть тим, чого варто боятися[52].

Sophia, втім, може позначати також вправність у поведінці з іншими, що може доходити аж до хитрощів та маскування. Наприклад, у збірнику сентенцій, що регламентують основи аристократичного виховання, який на початку VI століття до Різдва Христового написав Феогнід, адресуючи його Кірну, знаходимо таку пораду:

Кожному зі своїх друзів, Кірне, показуй себе з іншої сторони, пристосовуючи себе до відчуттів кожного з них. Прив’яжись сьогодні до одного, а потім навчись при нагоді змінювати особу. Оскільки вправність (sophiê) є більшою навіть за найвищу досконалість (aretê) [53] .

Відтак ми бачимо багатство та різноманітність складників поняття sophia. Ми зустрічаємо їх у легендарних та народних уявленнях, згодом — в уявленнях історичних, як у випадку з образом Семи Мудреців[54], слід якого можна зустріти вже у деяких поетів VI століття, а згодом у Геродота і Платона. Фалес Мілетський (кінець VII—VI століття) володіє передусім знанням, яке ми могли б визначити як наукове: він передбачає затемнення сонця 28 травня 585 року, стверджує, що Земля лежить на воді. Окрім того, Фалес має також технічні знання: йому приписують зміну русла ріки. Зрештою, він демонструє і своє політичне яснобачення: намагається врятувати іонійських греків, пропонуючи їм утворити федерацію. У Піттака Мітіленського (VII століття) не зафіксовано жодної політичної активності. Солон Афінський (VII—VI століття), як ми бачили, також є політичним діячем, благотворне законодавство якого залишає довгу згадку, але це також поет, який віршами виражає свій етичний та політичний ідеал. Хілон зі Спарти, Періандр із Корінфа, Біант із Прієни (всі троє живуть на початку VI століття) так само є політичними діячами, що прославилися прийнятими завдяки ним законами або своєю ораторською та судовою діяльністю. Відомості про Клеобула з Лінда є зовсім непевними: ми знаємо лише, що йому приписують кілька поем. Цим Семи Мудрецям приписують максими, «короткі і пам’ятні слова», як каже Платон[55], виголошені кожним із них під час зібрання у Дельфах, коли вони вирішили офірувати Аполлонові у його храмі основи своєї мудрості і присвятили йому надписи, які знають усі: «Пізнай самого себе», «Нічого над міру» тощо. Насправді, усі максими, які вважають витворами Семи Мудреців, були вирізьблені біля храму в Дельфах, а звичай вирізати такі надписи, щоб їх читали усі перехожі, був дуже поширеним у всіх грецьких містах. Так, у 1966 році в Ай-Ханумі, на кордоні теперішнього Афганістану, під час розкопок залишків міста колишнього грецького царства Бактрії відкрили напівзруйновану стелу, яка, як демонструє Луї Робер, містила колись повне зібрання ста сорока дельфійських максим. Їх вирізьбили у III столітті до Різдва Христового завдяки Клеарху[56], учню Аристотеля. Це вказує на значення, яке грецький народ надавав моральному вихованню[57].

Починаючи з VI століття, з постанням «точних наук», медицини, арифметики, геометрії, астрономії, до поняття sophia додається інший складник. Відтепер є не лише «експерти» (sophoi) в галузі мистецтв чи політики, є такі і в галузі науки. Втім, починаючи з Фалеса Мілетського, розвивається дедалі точніша рефлексія в галузі того, що греки називали phusis, тобто феномена розвитку живих істот, людини, а також Всесвіту; рефлексія, яка часто була нерозривно пов’язана, як, наприклад, у Геракліта і особливо — у Демокрита, з етичними міркуваннями.

Щодо софістів, вони будуть названі так з огляду на їхню увагу до викладання молодим людям sophia: «Моєю професією, — говорить епітафія Фрасимаха, — є sophia»[58]. Для софістів слово sophia означає передусім вправність у політичному житті, проте воно одночасно містить і всі інші складники, які ми щойно розглянули, зокрема, наукову культуру — щонайменше настільки, наскільки вона є частиною загальної культури.

III

ПОСТАТЬ СОКРАТА

Постать Сократа вирішальним чином вплинула на те визначення «філософа», яке Платон пропонує у діалозі «Бенкет» і яке є виразом усвідомлення парадоксального становища філософа серед людей. Ось чому ми повинні спинитися, скоріше, не на історичному Сократові, про якого важко говорити, а на тій міфічній постаті Сократа, про яку нам повідомляє перше покоління його учнів.

Постать Сократа

Сократа часто порівнювали з Ісусом[59]. Окрім інших спільних рис вони, справді, подібні тим, що обидва мали надзвичайний історичний вплив, хоча їхня діяльність відбувалася в межах мізерного, порівняно з історією світу, простору та часу (маленьке місто-громада чи зовсім невелика країна), і кожен із них мав зовсім невелику кількість послідовників. Обидва нічого не написали, однак ми маємо про них очевидні свідчення: про Сократа — «Спогади» Ксенофонта і діалоги Платона, про Ісуса — Євангелія. Проте нам дуже важко з певністю визначити, ким були історичний Ісус та історичний Сократ. Після смерті обох їхні учні[60] заснували школи з метою поширювати їхнє послання, однак цього разу ми бачимо відмінність, бо школи, засновані «сократиками», більше відрізняються між собою, аніж перші християнські течії, в чому можна вбачати складність сократичної настанови. Сократ надихнув одночасно й Антисфена, засновника школи кініків, що проповідував зосереджений та аскетичний спосіб життя і, напевне, глибоко надихнув стоїцизм; а також Аристиппа, засновника кіренської школи, для якого мистецтво життя полягало у тому, щоб якнайкраще виходити з будь-якої конкретно зрозумілої ситуації, не відмовляючись від відпочинку та задоволення; однак він, очевидно, здійснив помітний вплив і на епікуреїзм, а також на Евкліда, засновника мегарської школи, знаменитої своєю діалектикою. Проте з погляду історії переміг лише один з його учнів — Платон, можливо, тому що зміг надати своїм діалогам незрівнянного літературного значення або ж тому, що заснована ним школа вижила впродовж століть, зберігши таким чином його діалоги і розвинувши (чи, можливо, деформувавши) вчення філософа. В будь-якому разі, спільним для всіх цих шкіл залишається одне: в них постає концепт, ідея філософії, що розуміється, і ми це побачимо далі, як дискурс, пов’язаний із певним способом життя, а також як спосіб життя, пов’язаний з певним дискурсом.

Ми мали б, можливо, цілком інше бачення того, ким був Сократ, якби збереглися праці, створені в усіх школах, заснованих його учнями, а особливо, якби збереглась уся література «сократичних» діалогів, що виводила на сцену Сократа, котрий діалогував зі своїми співрозмовниками. В будь-якому разі, варто пригадати собі, що основоположна даність текстів Платона — ситуація діалогу, в якому Сократ майже завжди відіграє роль того, хто запитує, не є вигадкою Платона, а його славетні діалоги належать до жанру «сократичного» діалогу, який був справжньою модою серед учнів Сократа[61]. Успіх цієї літературної форми дає змогу оцінити те надзвичайне враження, яке справила на сучасників і особливо на учнів постать Сократа, а також той спосіб, яким він вів свої розмови зі співгромадянами. У випадку сократичних діалогів, написаних Платоном, оригінальність їхньої літературної форми полягає не стільки у використанні дискурсу, що складається із запитань та відповідей (бо діалектичний дискурс існував задовго до Сократа), скільки в ролі центрального персонажу діалогів, яка визначена Сократові. Саме звідси випливає справді особливий зв’язок автора з його твором, з одного боку, та автора і Сократа — з іншого. Автор створює враження незадіяності у власному творі, оскільки вочевидь задовольняється відтворенням дискусії, що протиставляє протилежні позиції: можна цілком припускати, що він надає перевагу позиції, яку захищає устами Сократа. У певному сенсі він одягає маску Сократа. Такою є ситуація у випадку діалогів Платона. Тут ніколи не постає «Я» самого Платона. Автор не втручається навіть, щоб сказати, що це він скомпонував діалог і, тим більше, не виходить на сцену в дискусіях між співрозмовниками. Однак він, вочевидь, так само не уточнює, що у проголошених промовах належить Сократові, а що належить власне йому. Відтак часто дуже складно відрізнити у певних діалогах Сократову та Платонову частину. А отже, дуже швидко після своєї смерті Сократ постає як міфічна постать. Утім, саме цей міф про Сократа залишив незнищенний вплив в усій історії філософії.

Сократове незнання та критика софістичного знання

В «Апології Сократа», де Платон у власний спосіб реконструює промову, що її Сократ виголосив перед суддями під час процесу, на якому його засудили, Сократ розповідає, як один з його друзів, Херефонт[62], запитав у дельфійського оракула, чи є хтось мудрішим (sophos) за Сократа. Оракул відповів, що мудрішого за Сократа немає. Відтак останній запитує себе, що хотів сказати оракул, і аби віднайти когось мудрішого за себе, починає детально аналізувати різних людей: державних діячів, поетів, ремісників, які, за грецькою традицією (про неї ми говорили в попередньому розділі), володіли мудрістю, тобто вмінням. Сократ помічає відтак, що всі ці люди вважають, ніби все знають, тоді як вони нічого не знають. Він робить звідси висновок, що є мудрішим лише тому, що не вважає, ніби знає те, чого він не знає. Отже, оракул хотів сказати, що найбільш знаючим серед людей є «той, хто, як Сократ, зрозумів, що насправді нічого не варта його мудрість[63]»[64]. Саме таким буде Платонове визначення філософа у діалозі, названому «Бенкет»: філософ не знає нічого, але він усвідомлює своє незнання.

Завдання Сократа, доручене йому, згідно з «Апологією», дельфійським оракулом, тобто, зрештою, богом Аполлоном, полягає у сприянні усвідомленню іншими людьми їхнього власного незнання, їхньої немудрості. Щоб виконати це завдання, Сократ сам стає на позицію того, хто нічого не знає, тобто на наївну позицію. Саме тут криється знаменита Сократова іронія: вдаване незнання та щире завзяття, з яким він, наприклад, намагається довідатись, чи є хтось більш обізнаний, аніж він. Як говорить персонаж «Держави»:

Ось вона, звична іронія Сократа. Я ж про це й раніше тут усім говорив, що ти не захочеш відповідати, а будеш бавитися у простакувату людину і вдаватимешся до різних викрутасів, аби тільки не відповісти, якщо тебе хтось про щось запитає [65] .