Розділ «П'єр Адо Що таке антична філософія?»

Якщо тебе спокушають філософські теорії, сядь і спрямуй їх на самого себе. Але не називай себе ніколи філософом та не погоджуйся, коли хтось інший назве тебе так.

Епіктет

У наш час є викладачі філософії, а не філософи.

Торо

Без доброчесності Бог є лише словом.

Плотин

— Я нічого не зробив сьогодні.

— Як? А хіба ви не жили? Адже жити — не лише найголовніше, але й найпрекрасніше із ваших занять.

Монтень

=================================

Наприкінці цієї книги читач знайде:

1) бібліографію посилань на античних авторів, що містяться у примітках;

2) свідомо обмежену бібліографію студій з античної філософії, яка у окремих аспектах може доповнити бібліографічні вказівки, що давалися у примітках;

3) хронологію, що дає змогу взаємно позиціонувати античних філософів, які згадуються у цій книзі.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Ми дуже рідко розмірковуємо над тим, що таке філософія сама по собі[2]. Її надзвичайно важко визначити. Студентів-філософів зазвичай знайомлять з філософіями. Програма аґреґаційного іспиту[3] постійно пропонує їм, наприклад, Платона, Аристотеля, Епікура, стоїків, Плотина і після «темряви» середньовіччя, яку часто ігнорує офіційна програма, — Декарта, Мальбранша, Спінозу, Ляйбніца, Канта, Геґеля, Фіхте, Шелінґа, Берґсона і кількох сучасних філософів. Щоб скласти іспит, потрібно написати роботу, яка продемонструє, що її автор добре знайомий із проблемами, порушеними теорією того чи іншого автора. Інша письмова робота повинна засвідчити здатність розмірковувати над проблемою, яка визначається як «філософська», оскільки регулярно була предметом уваги давніх та сучасних філософів. Здається, тут нічого не бракує. Адже вивчаючи різні філософії, можна отримати уявлення про філософію. Проте історія «філософії» не тотожна історії філософій, якщо розуміти під філософіями теорійні дискурси та системи філософів. Поруч з останньою історією залишається місце для вивчення філософської поведінки та філософського життя.

У цій книзі я хотів би спробувати описати в загальних рисах історичний та духовний феномен, яким є антична філософія. Читач може сказати мені: для чого обмежуватися античною філософією, яка настільки далека від нас? Я можу дати кілька відповідей. Передусім, це галузь, у якій я, сподіваюсь, уже здобув певну компетентність. По-друге, як говорив Аристотель, щоб зрозуміти щось, потрібно побачити його в розвитку[4], потрібно вхопити його у момент народження. Ми говоримо сьогодні про «філософію» тільки тому, що греки винайшли слово philosophia, яке означає «любов до мудрості», а також тому, що грецька традиція philosophia була підхоплена середньовіччям, а потім і модерною добою. Йдеться про осягнення феномену філософії біля його витоків і з усвідомленням того, що філософія є історичним феноменом, який виник у часі та розвивався до наших днів.

Я маю намір продемонструвати у моїй книзі глибоку відмінність, що існує між уявленням, яке мали Давні про philosophia, та уявленням, яке зазвичай мають про філософію в наші дні чи, щонайменше, тим її образом, що пропонують студентам з огляду на вимоги університетської освіти. В останніх складається враження, що кожен з філософів, яких вони вивчають, з усіх своїх сил і у свій оригінальний спосіб намагався винайти нову систематичну та абстрактну конструкцію, покликану так чи інакше пояснити світ чи, щонайменше, у випадку сучасних філософів, виробити нову теорію мовлення. І ніби з подібних теорій, які можна назвати «загальною філософією», майже в усіх системах випливає вчення про мораль чи критика моралі, яка є своєрідним застосуванням до людини та до суспільства загальних принципів системи, а також запрошенням зробити певний життєвий вибір, прийняти той чи інший спосіб поведінки. А знання про те, чи дає цей життєвий вибір належний результат, вважається цілком другорядною та додатковою проблемою, що зовсім не належить порядку філософського дискурсу.

Я думаю, що таке уявлення є помилковим, якщо його застосовувати до філософії античності. Йдеться, звичайно, не про заперечення надзвичайної здатності античних філософів розвивати теорійну рефлексію найвишуканіших проблем теорії пізнання, логіки або фізики. Просто цю теорійну діяльність потрібно розглядати інакше, аніж цього вимагає поширене сьогодні уявлення про філософію. Передусім, щонайменше починаючи з Сократа, вибір способу життя не постає наприкінці процесу філософської діяльності як додаток до неї: навпаки, він робиться з самого початку, у складній взаємодії між критичною реакцією на інші екзистенційні[5] настанови, глобальним баченням певного способу жити та бачити світ, а також самим вольовим рішенням; цей вибір визначає певною мірою саму доктрину та спосіб її викладання. Отже, філософський дискурс походить з певного життєвого та екзистенційного вибору, а не навпаки. По-друге, ці рішення та вибір ніколи не робляться на самоті: ніколи немає ні філософії, ні філософів поза групою, спільнотою, одним словом, поза філософською «школою». Вибору способу життя, певній життєвій та екзистенційній схильності, що вимагає від індивіда повної зміни буття і, зрештою, перетворення усієї його істоти відповідно до бажання бути і жити у визначений спосіб, відповідає певна філософська школа. Сам екзистенційний вибір, у свою чергу, передбачає певне бачення світу, а завдання філософського дискурсу полягає у з’ясуванні та раціональному обґрунтуванні як, власне, екзистенційного вибору, так і відповідного йому бачення світу. Теорійний філософський дискурс народжується, таким чином, із первісного екзистенційного вибору і підштовхує до нього тією мірою, якою його логічна та переконлива сила, той вплив, який він може мати на співрозмовника, спонукають учителів та учнів жити у реальній відповідності до їх первинних виборів. Теорійний філософський дискурс є своєрідним результатом застосування певного життєвого ідеалу.

Відтак я хочу сказати, що філософський дискурс потрібно розглядати в контексті способу життя, засобом та одночасно виразом якого він є, а отже, філософія — це, передусім, спосіб жити, що дуже тісно пов’язаний із філософським дискурсом. Однією з фундаментальних тем цієї книги буде дистанція, яка відділяє філософію від мудрості. Філософія є лише вправою, що готує до мудрості. Тут не йдеться про протиставлення, з одного боку, філософії як теорійного філософського дискурсу, а з іншого — мудрості як мовчазного способу життя, який практикується з моменту, коли дискурс досягнув свого завершення і своєї досконалості; такою є схема, яку пропонує Ерік Вайль, коли пише: