Розділ «Книга перша АНТИХРИСТ»

51

Віра за певних обставин дає раювання; ідея фікс раювання аж ніяк не справджується; ніяких гір віра не усуває, зате доволі наставляє їх там, де не було ніколи,— щоб у цьому переконатись, досить навідати божевільню. Священикові, щоправда, аж ніяк: адже він інстинктивно заперечує, що недуга — це недуга, а божевілля — це божевілля. Християнству не менш потрібні недуги, ніж, приміром, еллінізмові був потрібен надмір здоров'я; робити недужим — це правдива й прихована мета всіх спасенних церковних ритуалів. Та й що таке церква: хіба це не католицька божевільня, представлена як останній ідеал? Не земля як суцільна божевільня? Такі вірні, які ввижаються церкві, є типовими decadent'ами; доба, коли якийсь народ стає жертвою релігійної кризи, завше відзначається нервовими пошестями; «внутрішній світ» релігійної людини крапля в краплю нагадує «внутрішній світ» подразнених і виснажених; «найвищі» психічні стани, освячені церквою як найбільші вартості в світі, є різновидами епілепсії: in majorem dei honorem[35] церква проголошувала святими тільки божевільних або несосвітенних ошуканців... Одного разу я дозволив собі ввесь християнський покутно-спасенницький training[36] (нині в цьому найбільше вправляються в Англії) назвати folie circulaire[37], що, як звичайно, послідовно відтворюється на зумисне для цього й підготовленому, отже, цілком нездоровому грунті. По волі стати християнином не можна: у християнство не «навертаються»,— для нього конечне бути хворим... І як же тоді ми, маючи смілість, щоб бути здоровим і навіть зневажати, мусимо зневажати релігію, яка навчає нехтувати тіло! Релігію, яка не хоче зректися забобонів про душу! Яка з недоїдання робить «заслугу»! Для якої здоров'я — ворог, диявол і спокуса,— їх треба подолати! Яка переконує, ніби в тілі, що вже скидається на труп, можна мати «досконалу душу», і для цього їй необхідно створити певну подобу «досконалості» — це бліда, недужа, придуркувата і мрійлива істота, так званий «святий». Святість — це просто низка симптомів зубожілого, виснаженого, незціленно занапащеного тіла!.. Християнство як європейська суспільна течія вже від початку заповідалося сукупним бунтом усіляких покидьків і приблуд (із християнством вони прагли допастися влади). Воно було не занепадом певної раси, а сукупним рухом розмаїтих елементів decadenсе'у, що збирались і сунули звідусіль. Усупереч поширеній думці, християнство аж ніяк не породжене розкладом благородної античності, і сьогодні вже й не знати, як гримати на тих учених ідіотів, що й досі тримаються цих поглядів. Адже саме тоді, коли по всій imperium християнізувались нездорові й розбещені верстви паріїв, уже склався якраз протилежний тип — шляхетність у своїй найзрілішій і найкращій постаті. Запанували численні тлуми, демократизм християнського інстинкту одержав перемогу... Християнство не обмежувалось ні расово, ні «національно», воно зверталось до всіх знедолених і всюди знаходило прихильників. Основою християнства була rancune[38] недужих, інстинктивна зненависть до здоров'я і здорових. Усе добре, горде, зухвале і насамперед гарне кололо йому очі і різало вуха. І я знов пригадую неоціненні Павлові слова: «...немудре світу... і немічне світу... і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог». Це була формула, яка in hoc signo[39] знаменувала перемогу decadence'y. Бог, розп'ятий на хресті,— невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? — Кожен, хто страждає, хто висить на хресті,— божественний... Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні... Тільки ми й божественні... Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства...

52

Християнство є ще й запереченням будь-якого душевного гаразду, християнським може бути тільки недужий розум, і християнство стає на бік усяких недоумків і виголошує прокляття «духові», superbia[40] здорового духу. Оскільки недуга належить до суті християнства, то й «віра», цей типово християнський стан, має бути хворобою, а всі правдиві, наукові шляхи мусить відкинути й заборонити. Сумнів — уже гріх... Цілковита відсутність психологічної чесності в священика — це зразу впадає у вічі — є наслідком decadence'y,— треба поспостерігати істеричних жіночок і схильних до рахіту дітей, аби переконатись, наскільки послідовно інстинктивна нещирість, утіха брехати заради самої брехні, нездатність до прямих поглядів і вчинків є виразом decadence'y. «Віра» — це значить небажання знати, де правда. Священики й усілякі боголюбці нещирі, тому що хворі: їхні інстинкти вимагають, щоб ніде не утвердилась істина. «Те, що робить недужим, добре, а все, що походить від повноти, від надміру, від сили, є злом»,— так відчуває кожен вірний. Доконечність брехати — по цьому я впізнаю будь-якого присяжного теолога. Ще одна прикмета теолога — нездатність до філології. Під філологією у вельми широкому сенсі треба розуміти мистецтво добре читати — вміння вичитувати факти і не спотворювати їх інтерпретаціями, не жертвувати обережністю, терпінням і пильністю на догоду бажання зрозуміти. Філологія — це ephexis[41] інтерпретації, байдуже, чи йдеться про книжки, газетні новини, чи про погоду і факти людської долі, вже й не кажучи за «спасіння душі»... Те, як теолог, байдуже, в Берліні чи Римі, тлумачить «писане слово» або якусь життєву подію, наприклад, перемогу вітчизняних військ, натхненних осяйними Давидовими псалмами, завжди настільки сміливе, що філолог при цьому аж на стіни дереться. Де вже йому й братися за щось, коли боголюбці та інша швабська худоба, знай правлячи про «ласку», «провидіння», «покуту», прагнуть освятити «перстом божим» жалюгідну злиденність свого животіння в запічку! Треба мати хоч трохи духу, щоб не сказати пристойності, аби переконатись у цілковитій дитинності і негідності цих вигадок про таку неймовірну спритність божих пальців. І той бог, що має в тілі так мало побожності, бог, який вчасно лікує від нежитю або посилає порожню карету перед самим початком зливи, є настільки безглуздим богом, що його потрібно скасувати, навіть якщо він існує. Бог стає служником, вісником, листоношею,— коротше, словом для позначення найбезглуздіших збігів... «Боже провидіння», в яке сьогодні в «освіченій Німеччині» вірить мало не кожен третій,— найдошкульніший закид проти бога, бо сильнішого й вигадати годі. Хай там що, але це все-таки закид німцям...

53

Те, що мученик потверджує істинність якоїсь справи, думка настільки хибна, що я взагалі заперечую, ніби мученик хоч трохи наближається до істини. В тому, як мученик кидає світові в обличчя свою думку про істинність, одразу відчувається такий низький рівень розумової справедливості, така тупість у розумінні «істини», що й потреби ніякої нема спростовувати його твердження. Істина — це не те, що в одного є, а в другого нема: бо ж так навіть селяни або апостоли з селян на кшталт Лютера могли б розважати про істину. Адже треба затямити: чим більше сумління проступає в царині духу, тим більшає скромності й розважності. Ніби й знання вже повне, та, однак, його лагідно відхиляють, аби пізнати річ ще й по-іншому. Слово «істина», як його розуміє кожен пророк, сектант, вільнодумець, соціаліст чи церковник, є лиш абсолютним потвердженням того, що вони ще й не бралися до плекання духу і боротьби з собою, які доконечні, щоб відкрити малу, навіть щонайменшу істину. Й до цього додам, вона стала спокусою... Переконання всіх ідіотів, жінок і народу, ніби справа, за яку хтось пішов на смерть (або навіть, як перші християни, улягли цілій пошесті гонитви за смертю), прибирає ваги, стала несказанною перешкодою духові перевірки й обачності. Мученики шкодять істині... Навіть сьогодні ті, зрештою, цілком нікчемні сектанти завдячують своє почесне ім'я лише жорстокості переслідувань. Що? Хіба справа набуває більшої вартості, коли за неї хтось віддає життя? Помилка, яка здобуває пошану, обростає спокусливим чаром: панове теологи, невже ви вірите, що заради вашої брехні ми дамо вам привід виробляти мучеників? Яке-небудь твердження заперечують тим, що просто не звертають на нього ніякої уваги,— так само спростовують і теологів... Саме це й було всесвітньо-історичною дурницею, яку коїли всі переслідувачі: справі своїх суперників вони надавали позірної почесності, дарували їм привабу і чар велико-мучеництва... Жінки ще й сьогодні падають навколішки, коли їх запевняють, ніби за них хтось розіп'явся на хресті. Хіба хрест — аргумент? Але про все це вже сказав своє слово той, кого вже кілька тисяч років потребує людство,— Заратустра.

Нa шляху, який вони долали, зоставались криваві сліди, а їхнє глупство навчало, ніби істинність потверджується кров'ю.

Але ж кров — найгірший доказ істини; кров затруює найчистіше вчення, обертає в божевілля й ненависть.

І коли хтось іде на вогонь заради свого вчення, то що ж він доводить? Істини якраз більше в тім, що той вогонь, власне, й породжує вчення (VI, 134).

54

Не давайте одурити себе: люди визначного духу завжди скептики. Заратустра — скептик. Свобода і сила могутнього й надмогутнього духу проступає в скепсисі. Люди, що мають переконання, аж ніяк не можуть визначати вартість,— отже, на них і зважати не треба. Адже переконання — в'язниця. Хто не дивиться навсебіч, той нічого не бачить під ногами: аби могти судити про вартість чи безвартісність, треба струсити собі під ноги сотні переконань,— лишити їх позаду... Дух, що прагне величі або тільки шукає для цього способу, доконечне робиться скептиком. Мати свободу від усіляких переконань притаманне сильним і неупередженим... Надмірні пристрасті, основа й сила їхнього буття, які ще ясніші і деспотичніші, ніж вони самі, впрягають до роботи ввесь їхній розум, а їх самих сповнюють нерозважності, надають їм смілості вдаватися навіть до нечесних засобів, а за певних обставин дарують іще й переконання. Переконання — це засіб: людина чимало досягає саме завдяки переконанням. Надмірні пристрасті вживають і споживають переконання, проте їм не коряться,— адже почувають себе панами. І навпаки: необхідність мати віру, спиратися на безумовні «так» і «ні», своєрідний — даруйте мені на слові — карлейлізм — це потреба слабких. Той, хто вірить, «вірні» будь-якого гатунку доконечне стають несамостійними, і вони вже не можуть бути метою для себе, взагалі не можуть висувати будь-які цілі. «Вірний» собі вже не належить, він може бути лише засобом, його мають використати, йому потрібно, щоб його використали. Інстинктивно він найдужче шанує мораль знеособлення, до неї його схиляє все: власний розум, і досвід, і пиха. Будь-яка віра — це лише прояв знеособлення і самовідчуження... Зважте, наскільки загалові потрібен регулятор, який би кожного зв'язував і зміцнював зовні; що примус — це найдосконаліше рабство — є першою й останньою умовою, щоб усі легкодухі, а надто жінки, почували себе гаразд; так само потрібно розуміти й переконання чи «віру». Для людей, що мають переконання, вона служить хребтом. Багатьох речей не помічати, всюди виказувати скутість, бути наскрізь партійними, конче потребувати окулярів при оцінці будь-яких вартостей — ось те, що обумовлює існування таких людей узагалі. Але так виникає протилежність, антагоніст правдивості — істина... Вірному взагалі не можна зважувати власним сумлінням питання про «правдиве» й «неправдиве»: якби в цьому вони були справедливі, це стало б для них смертю. Патологічна обумовленість світобачення перетворює переконаних на фанатиків — Савонароду, Лютера, Руссо, Робесп'єра, Сен-Сімона; це тип, протилежний сильному і нескутому духові. Але велична постава цих людей із недужим духом, цих епілептиків поняття впливає на юрбу,— фанатики мальовничі, а людство радше приглядається до манер, ніж прислухається до суджень.

55

Підступімось іще на один крок до психології переконань, психології «вір». Я вже давно замислювавсь над тим, чи переконання часом не лютіший ворог правди, ніж сама брехня («Людське і надміру людське», 1, аф. 54 та 483). Цього разу я хочу поставити вирішальне питання: чи є взагалі якась різниця між брехнею і переконаннями? В те, що вона існує, вірить цілий світ,— але хіба є така дурниця, в яку б не вірив цілий світ? Будь-яке переконання має свою історію, пройшло певні стадії розвитку, намагалося звестись у тій або іншій формі, заходило в глухий кут: переконанням воно стало по тому, як довгий час іще не було ним і значно довший — навряд чи було ним. Що? А хіба серед цих зародкових форм переконання не може бути навіть брехні? Часом можна просто підставити особи: те, що в отцеві ще було брехнею, в синові вже стає переконанням. Тепер я скажу, що таке брехня. Це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно,— а брешуть при свідках чи без свідків — це не має ніякого значення. Найзвичайнішу брехню бачимо тоді, коли людина дурить себе; коли ж дурять інших, це радше виняток. Так ось це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно, є мало не першою передумовою всякої партійності: прихильники якоїсь партії доконечне стають брехунами. Наприклад, німецькі історіографи переконані, ніби в Римі був деспотизм, а германські племена принесли у світ дух свободи,— так от, є різниця між цим переконанням і брехнею? То чи треба тоді дивуватися, що всі партії, як і німецькі історики, інстинктивно вдаються до гучних слів про мораль,— і вона, мабуть, тільки тому існує, що завше доконечна прихильникам будь-якої партії. «Це наше переконання, ми ознаймуємо його перед цілим світом, ми ним живемо і заради нього помремо,— шануйте насамперед усіх, хто має переконання!» Такі речі я чув навіть із вуст антисемітів. Любі мої панове, навпаки! Антисеміт аж ніяк не стане пристойнішим від того, що брехатиме, спираючись на принципи... Священики, які в цьому вправніші, чудово розуміли, що можна закинути переконанням, отже, брехні, яка, простуючи до мети, спирається на принципи,— й через те перебрали єврейську мудрість і почали спиратися на уявлення «бог», «божа воля», «боже одкровення». Навіть Кант зі своїм категоричним імперативом вийшов на той же шлях: розум його був практичний. Він стверджував, ніби є речі, про істинність чи неістинність яких людина судити не може; всі високі питання, всі найважчі проблеми вартості виходять за межі людського розуміння... Збагнути межі людського розуму — ось де правдива філософія... Навіщо бог дає людям одкровення? Хіба він робив би щось зайве? Сама людина нітрохи не може знати, де зло, а де добро, і тому її научає господь, звістує свою волю... Мораль: священики не брешуть, і там, де священик щось стверджує, питання «правдиве» чи «неправдиве» не постає взагалі: те, про що він говорить, брехати не дозволяє. Бо для того, аби брехати, треба зуміти визначити, де правда. Та якраз цього люди й не можуть, натомість священику все вкладає в уста господь. Такий священицький силогізм притаманний не самим іудеям чи християнам: право на брехню і мудрість «одкровень» належить усьому священицькому поріддю — і священикам decadence'y, і поганським жерцям (погани — це всі, хто потверджує життя, всі, чий «бог» схвалює всю людську поведінку). А «закон», «божа воля», «священна книга», «натхнення» — це лише слова, що позначають умови, за яких священик дістається влади і які допомагають її втримати; ці поняття бачимо в основі всіх священицьких організацій, усіх священицьких і філософсько-священицьких систем панування. «Свята брехня» була і в Конфуція, і в «Законах Ману», і в Магомета, і в усієї християнської церкви,— не бракувало її і в Платона. Вислів «Ось де істина», хоч би де він лунав, означає одне: священик бреше...

56

Зрештою підступаємо й до питання, заради чого брешуть. Відсутність «святої» мети у християнства — ось мій закид усім його засобам. Адже цілі його лихі: затруїти, знеславити і заперечити життя, зневажити тіло, позбавити гідності й понівечити людину, завівши поняття «гріх»,— отже, його засоби теж лихі. З цілком протилежними почуттями я читав книгу «Законів Ману» — незрівнянно високу й духовну працю; навіть просто згадати її разом із біблією буде гріхом проти духу. Ви, мабуть, одразу здогадалися: та книга спирається на правдиву філософію й увібрала в себе філософію, а не забобонне й смердюче іудейство рабинів,— тут навіть найрозбещеніші психологи матимуть над чим помізкувати. Не забувайте головного, принципової відмінності від біблій усякого гатунку: з допомогою тієї книги шляхетні стани, філософи і воїни, панують над юрбою; всюди підносять шляхетні вартості, відчувається довершеність, ствердження буття, переможна вдоволеність життям і собою,— в тій книзі ясніє усміхнене сонце. Все те, на що виливає свою бездонну ницість християнство,— приміром, виховання, жінку, шлюб,— тут трактують поважно і шанобливо, з довірою й любов'ю. Власне, як можна давати в руки дитині чи жінці книгу, в якій є такі ниці слова: «Щоб чинити розпусту, хай кожен має собі дружину, і кожна має собі чоловіка... ліпше вже одружитись, ніж мучитись хіттю»? І як можна бути християнином, коли теза про immaculato сопсерtio[42] так довго охристиянювала, тобто спаплюжувала народження людини?.. Я не знаю жодного іншого твору, де б говорилося про жінку так багато добрих і ніжних слів, як у книзі «Законів Ману»; сиві мудреці і святі, що написали її, володіли, мабуть, і досі неперевершеним мистецтвом бути люб'язними з жінками. «Жіночі вуста,— писали вони,— дівочі груди, дитяча молитва і дим від пожертви завше чисті». Ще одне місце: «Нема нічого чистішого під сонцем за тінь корови, повітря, воду, вогонь і дівочий віддих». А тепер останнє,— мабуть, це також свята брехня: «Всі отвори тіла вище пупа — чисті, всі, які нижче,— нечисті. Тільки в дівчат усе тіло чисте».

57

Про несвятість християнських засобів довідуємось, немов зловивши злочинця in flagranti[43], скоро лиш почавши порівнювати християнську мету з цілями, поставленими в книзі «Законів Ману»,— якщо тільки належно освітити цю разючу протилежність цілей. І критикові християнства нічого не зостається, як зробити його гідним зневаги. Книга законів, подібна до книги «Законів Ману», постає так, як і кожен поважний кодекс законів: вона підсумовує досвід, мудрість і практичну мораль сотень років, вона завершує і вже нічого не створює. Передумовою такої кодифікації є думка, що спосіб, яким надають авторитету повільно й тяжко вибореній істині, грунтовно відрізняється від тих способів, які доводять її. Книга законів не розповідає про попередню історію законів з усіма її потребами, підставами й казуїстикою: адже це приглушило б імперативний тон, ослабило б те грізне «ти мусиш», яке є передумовою послуху. Саме в цьому й полягає проблема. Коли народ сягне певного щабля розвитку, створена ним глибоко продумана пам'ятка, що підсумовує минуле й прозирає в майбутнє, вважає вже виробленим і завершеним той досвід, за яким треба,— отже, можна,— жити. Мета її в тому, щоб зібрати якомога багатший і поживніший урожай з доби проб і гіркого досвіду. Отож тепер насамперед треба застерегти, щоб надалі вже не робили ніяких спроб, і подбати, аби нинішня минуща система вартостей, доказів, вибору і критичних поглядів на вартості тяглася in infinitum[44]. І тому перед людиною ставлять подвійні мури: спершу одкровення, які звістують, що мудрість тих законів аж ніяк не людського походження, що не було ні довгих пошуків, ні болючих помилок, а як дарунок, як чудо їх без усякої історії в повній і довершеній формі оповів господь... По-друге, традиція, яка стверджує, що закон існує з прадавніх часів і було б непошаною, злочином проти предків сумніватись у ньому. Авторитет законів обґрунтовують двома тезами: бог дав закони і предки жили по цих законах. Вищий сенс такої процедури полягає в тому, щоб свідомість мало-помалу відступала перед життям, яке визнали правильним (спираючись на незмірний і ретельно просіяний досвід); так досягається цілковитий автоматизм інстинктів — передумова будь-якої майстерності, будь-якої довершеності в мистецтві жити. Коли постає книга законів, як от «Закони Ману», значить народ обертається в майстра, стає довершеним, може пишатися, що вже володіє недосяжним мистецтвом жити. Для цього життя треба зробити несвідомим: ось де мета всякої святої брехні. Ієрархія каст, цей найвищий, панівний закон, є тільки санкцією порядку, що існує в природі, найзначущою природною законністю, яку не скасує ніяка сваволя, ніяка «сучасна ідея». В будь-якому здоровому суспільстві з'являються, взаємно зумовлюючи один одного й хилячись у розбіжні боки, три фізіологічні типи, і кожен із них потребує своїх гігієнічних заходів, має власне поле роботи і притаманні тільки йому почуття довершеності і майстерності. Природа, а не Ману, розділила людей на тих, у кого могутній дух, на тих, у кого міцне тіло і незламна вдача, і на третіх — пересічних людців, що не вирізняються з загалу ні духом, ні тілом. Цих останніх найбільше, а перші — це обранці. Найвища каста,— я назву її Нечисленні,— як цілком довершена, має привілеї меншості: право представляти на землі щастя, красу і добро. Тільки духовним людям можна наблизитись до краси, осягнути прекрасне, лише їхня доброта не стає слабкістю. Pulchrum est paucorum hominum[45] доброта — це привілей. І не може бути нічого невластивішого їм, як бридкі манери, або хоч крапля зневіри, око, яке гурочує, або навіть обурення, що світ не такий, як їм хочеться. Обурення, як і зневіра,— привілеї паріїв. «Світ довершений,— так проголошує інстинкт духовніших, інстинкт ствердження,— недосконалість, усе, що нижче від нас, будь-яка відстань, пафос відстані і навіть парії — складники цієї досконалості». Як найсильніші, духовні люди знаходять своє щастя там, де решта подибує згубу: в лабіринті, в безжальності до себе й до інших, у спокусі: їхня втіха — у самопримусі, аскетизм стає в них натурою, потребою, інстинктом. Важкі завдання — це їхній привілей; бавитись із труднощами, перевершувати решту — відпочинок... Пізнання — це форма аскетизму. Такі люди найгідніші пошани,— і це нітрохи не виключає, що вони ще й найвеселіші, і найлюб'язніші. Вони владарюють не тому, що їм хочеться, а тому, що це їхня природа: другими вони бути не можуть. Тепер про других: це охоронці права, наглядачі за порядком і безпекою, шляхетні воїни й насамперед державець як найчільніший полководець, суддя і запорука дотримання законів. Другі — це виконавці найдуховніших, їхнє найближче оточення, яке перебирає на себе всю грубу роботу врядування,— їхній почет, права рука, їхні найліпші учні. І, повторюю, в цьому всьому нема ніякої сваволі, нічого «штучного»; якраз штучним є всякий інакший устрій, коли природу затавровують ганьбою... Ієрархія каст, підпорядкованість є лиш проявом найвищого закону самої природи; поділ на три типи доконечний для існування суспільства, для розвитку вищих і щонайвищих типів,— нерівноправність є першою передумовою існування будь-якого права взагалі. Право — це привілей. Живучи так, як йому належить, кожен має свої привілеї. І не треба недооцінювати привілеїв пересічної верстви. Життя чим вище, тим суворіше,— підбирається холод, зростає відповідальність. Висока культура подібна до піраміди: вона може стояти тільки на широкій основі, її найпершою передумовою є згуртована, сильна і здорова пересічність. Ремесло, торгівля, рільництво, наука, більша частина мистецтва — одне слово, вся виробнича царина обходиться вкрай мізерною мірою жадань та вміння: адже вони радше винятки, а притаманний посереднім людям інстинкт опирається як аристократизмові, так і анархізмові. І те, що людина задовольняє громадські потреби, перетворюється на коліщатко, на функцію, призначено самою природою: не суспільство, а те щастя, яке тільки й приступне більшості людей, перетворює їх на розумні машини. В пересічних і щастя пересічне: це вправність у чомусь одному, спеціалізація природного інстинкту. І людям могутнього духу аж ніяк не личить вбачати в пересічності якийсь докір собі. Адже саме вона є першою необхідною умовою утворення винятків, нею зумовлюється висока культура. І коли виняткові люди саме до пересічних ставляться делікатніше, ніж до себе і своєї рівні, то це не просто щира люб'язність,— це їхній обов'язок... Кого я найдужче ненавиджу з-поміж усього сучасного бидла? Соціалістичну потолоч, апостолів черні, які заганяють у могилу інстинкти й утіхи робітництва, його сумирне буття і вдоволеність,— вони його роблять заздрісним, навчають помсти... Несправедливість полягає не в нерівності прав, а в зазіханнях на «рівноправність»... Що таке лихо? Але ж я вже казав: усе, що породжене недолугістю, заздрістю, помстою. Анархіст і християнин — одного кореня...

58

Насправді брехня буває різна: часом брешуть, аби оберегти, а часом — аби зруйнувати. Християнина й анархіста можна цілком ототожнити: їхні наміри та інстинкти спрямовані лише на руйнування. Щоб довести це твердження, досить зазирнути в історію: там ми знайдемо разючі й огидні потвердження. Можемо також розглянути релігійне законодавство, яке, прагнучи створити найліпші умови для розквіту життя, намірялось «увічнити» досконалу суспільну організацію,— натомість християнство вбачало свою місію в зумисному зламі тієї організації, що була запорукою життєвого розквіту. Там розум, здобутий за довгі роки спроб та блукання в пітьмі, вживався для щонайменших потреб,— зате й збирали якомога багатший, щедріший і пишніший урожай, а тут навпаки: миттю затруїли врожай... За найтяжчих обставин,— адже гірших не було й донині,— imperium Romanum, ця найвидатніша організаційна структура, проти якої всі попередні й наступні державні форми виглядали невиробленими, тупими і дилетантськими, виступала як аеrе perennius[46],— і ті святі анархісти на те й набрались «побожності», аби зруйнувати «світ», отже, imperium Romanum, доки зітруть її на порох, доки германці та інші харцизи стануть у ній господарем. І християнин, і анархіст — decadent'n: обидва здатні лише руйнувати, затруювати, засмучувати, висисати кров; інстинктом обидва до смерті ненавидять усе випростане, величне, тривке — все, що заповідає майбутнє. Християнство стало вампіром imperium Romanum: воно миттю понищило незмірні здобутки римлян, що збудували підмурки великої культури, почалась інша доба... Невже ви досі не зрозуміли? Imperium Romanum,— яку ми знаємо, про яку можемо дізнатися ще більше з історії римських провінцій,— цей дивовижний і величний шедевр був лише початком, будівництво було розраховане на тисячі років,— але ж і досі нічого не спорудили і вже навіть не мріють збудувати в такому ж вимірі sub specie aeterni![47] Ця організація була досить міцна, щоб витримувати поганих імператорів: для таких структур випадкова роль окремих осіб нічого не важить — це перший принцип будь-якої визначної архітектури. Але була заслабка, щоб опиратись найрозбещенішій розпусті — християнам... Ці потаємні хробаки, прикрившись туманом, пітьмою і двозначними словесами, підкралися до кожного, щоб виссати повагу до правдивого, взагалі всі інстинкти, спрямовані в реальність; зграя боязких, жінкоподібних і солодкавих людців мало-помалу відвернула від тієї незмірної будівлі «душі»,— отже, ті вартісні, шляхетні і чоловічі натури, які долю Риму вважали своєю власною справою і, відчуваючи гордість, переймалися нею всім єством. Святеницьке лицемірство, потаємні збіговиська, похмурі уявлення, як-от: пекло, жертва невинного, unio mystica[48] в обряді пиття крові, а насамперед поволі роздмухуване полум'я помсти, помсти паріїв — саме така релігія стала володарем Риму, хоча ще Епікур оголошував війну її преекзистенціальній формі. Аби збагнути, проти чого боровся Епікур, почитайте Лукреція: Епікур засуджував не поганство, а «християнство», отже, занапащення душ провиною, поняттями кари і безсмертя. Він виступав проти потаємних культів, того своєрідного латентного християнства: правдивим спасінням у ті часи було спростування ідеї безсмертя. Епікур переміг, у Римській імперії кожна пристойна людина була епікурейцем,— аж тут об'явився Павло... Павло — це геніальне втілення ненависті паріїв проти Риму, проти «світу»; це жид, вічний жид par excellence... Він здогадався, що з допогомою нечисленної християнської секти, яка відчахнулася від іудейства, можна роздмухати «світову пожежу», що, взявши символом розіп'ятого бога, можна згуртувати в могутню силу всіх потаємних ворохобників, усю потолоч, усіх спадкоємців анархічних розрухів у країні. «Спасіння прийде з Ізраїлю». Християнство було немов закляття, яке розбивало всі потаємні культи,— наприклад, Осіріса, Великої Матері, Мітри,— і водночас усотувало їхню силу. Саме в цьому Павлова геніальність. І його інстинкт був настільки певний, що він із безжальним насильством над правдою вклав уявлення, якими чарували ті релігії паріїв, у вуста «спасителя», якого сам же й вигадав,— і не тільки у вуста: він його зробив таким, що перед ним схилилися навіть жерці культу Мітри... Це було його переродження; він збагнув: аби знецінити «світ», аби над Римом запанувала примара «пекла», а життя було погублене «потойбічним», необхідна віра в безсмертя... Нігіліст і християнин: ми поєднуємо ці слова аж ніяк не випадково...

59