Розділ «Книга перша АНТИХРИСТ»

31

Свою відповідь на питання я вже дав. Вихідним твердженням було те, що образ спасителя дійшов до нас значно спотвореним. Але навіть спотворений він дуже скидався на правдивий: унаслідок численних причин такий образ не міг зостатися чистим, цілісним, вільним від усяких додатків. На ньому мусило залишати свої сліди й milieu[23], в якому оберталася ця незвичайна постать, і — ще з більшою силою — відбитись історія, доля перших християнських громад: вона, немов повернувшись назад, збагатила цей образ рисами, які можна пояснити лише боротьбою і пропагандистськими цілями. Той дивний і хворий світ, у який нас уводять євангелія,— світ, ніби відтворений в одному російському романі, де босяк, «здитинілий» ідіот і навіжений улаштовують диспут,— цей світ за будь-яких обставин мусив спростити той образ: надто вже дісталося першим апостолам, які, аби збагнути хоча б що-небудь, мусили власним пересічним розумом тлумачити те непевне буття, яке рясніло символами і незбагненними загадками,— образ став приступний для них лише тоді, коли вони вклали його у знайомі форми... Пророк, месія, прийдешній суддя, моральний наставник, чаклун, Іван Хреститель — ось те, що перешкоджало розпізнати образ... Зрештою, аж ніяк не треба недооцінювати proprium[24] усіх значних, власне, сектантських культів: з обожнюваної істоти вони стирали всі оригінальні, а часто і прикрі, чужі й огидні для них риси,— їх вони навіть не бачили. Шкода, що поблизу того найцікавішого decadent'a не жив який-небудь Достоєвський — хтось, хто б зумів відчути нездоланний чар тієї суміші витонченого, хворобливого і здитинілого. А тепер ще й останній погляд: як decadent, той образ і справді міг бути неоднозначний і суперечливий: цілком усунути цю ймовірність не можна. Проте все відвертає від такої думки: якби воно й справді так було, то переказ відтворив би це надзвичайно докладно й об'єктивно,— ось чому ми маємо підстави припускати зворотне. Тим часом постає суперечність між проповідником, що віщав на горі, на озері й на луках, скидаючись на Будду, який об'явився на землі, що майже нічим не нагадувала Індію, і тим войовничим фанатиком, смертельним ворогом священиків і теологів, якого надміру вихваляв злостивий Ренан, цей «lе grand maitre en ironie»[25]. Сам я не маю ніякого сумніву, що чимало жовчі (й навіть esprit[26]) знавіснілої християнської пропаганди переллялося на образ покровителя: ми вже добре знаємо, як із покровителя всі сектанти бездумно витворюють свою апологію. Коли для боротьби з теологами першим християнським громадам стали доконечні немилосердні, гнівні, войовничі й промітні теологи, вони зробили свого «бога» таким, якого потребували, і без найменших вагань укладали йому в уста ті цілком неєвангельські поняття, без яких не обходяться й сьогодні: «друге пришестя», «останній суд» — усякі обіцянки й відстрочки.

32

Кажу вам знову: я борюсь із тим, коли спасителю придають риси фанатика: вже саме слово imperieux[27], ужите Ренаном, знищує весь образ. «Добра звістка» написана так, ніби нема вже ніяких суперечностей: царство небесне належить дітям; віра, що звістується тут,— не виборена віра: адже вона вже є, була споконвіку; ця віра, зрештою, теж здитинілість, яка вступила в царину духу. Принаймні фізіологи знають про випадки, коли внаслідок дегенерації сповільнюється розвиток організму і він не досягає статевої зрілості... Така віра не бурхає гнівом, не дорікає і не борониться: вона не приносить «меча»,— і навіть не здогадується, який розбрат може спричинити. Вона не потверджує себе ні чудом, ні винагородами й обіцянками, ні навіть «письмом»: кожної миті вона сама своє чудо, винагорода і доказ, своє «царство небесне». Ця віра й не постулює себе,— вона живе, вона борониться проти формул. Щоправда, оточення й мова таки формують певну низку уявлень; оскільки первісне християнство мало напохваті лише іудейсько-семітські уявлення (до них належить і необхідність їсти та пити під час причастя — звичай, що його, як і все іудейське, прикро надуживала церква). Але будьте пильні і не вбачайте в цьому щось більше, ніж просто знаки, спільну семіотику, можливість порівняти. Саме те, що жодного слова не можна тлумачити дослівно, й було необхідною передумовою, щоб ті антиреалісти взагалі могли промовляти. В Індії вони скористалися поняттям філософії санкх'я, в Китаї — поглядами Лао Цзе,— й не відчували ніякої різниці. Проявивши певну терпимість, Ісуса можна назвати «вільним духом»,— він цурався всього певного і тривкого: слово вбиває, все певне теж убиває. Маючи своє розуміння життя і певний «життєвий» досвід, він боронився проти всяких слів, формул, законів, вір і догм. Він промовляв від свого внутрішнього світу, звучи його «життям», «істиною», або «світлом»,— зате решта, вся реальність, уся природа, сама мова для нього важливі лише як знаки, як прикмети рівності. І хоч і спокуса велика, але тут уже взагалі не можна збагнути, до чого християнство, а радше церква ставиться з упередженням: така символіка par excellence стоїть поза межами всякої релігії, будь-яких уявлень про культ, усієї історії, природознавства, людського досвіду, всіх знань, усієї політики, психології, всяких книжок і мистецтва,— Ісусове «знання» — просто чистісіньке глупство щодо того, що такі речі взагалі існують. Про культуру він навіть не чув ніколи і йому й потреби нема воювати з нею,— він не заперечує її... Це саме стосується й держави, всього суспільства і громадського ладу, роботи і війни,— в нього не було ніяких підстав заперечувати «світ», він і гадки не мав про церковне розуміння «світу»... Заперечення для нього цілком неможливе... Й так само бракує діалектики, бракує розуміння, що віру — «істину» — треба чимось доводити (його докази — це внутрішнє «світло», внутрішнє вдоволення й самоствердження, самі «свідчення сили»). Таке вчення не могло сперечатися, воно навіть не розуміло, що є або можуть бути інші вчення, воно навіть не могло уявити існування протилежних поглядів... Стикаючись із ними, воно з глибоким внутрішнім спочуттям оплакувало «сліпоту»,— адже лише йому приступне «світло»,— але нічим не дорікало...

33

В усій психології «євангелій» відсутні поняття провина і кара,— бракує й поняття нагорода. Не мовиться й про «гріх», будь-які просторові відносини між богом і людиною,— це просто «радісна звістка». Раювання не обіцяють, не прив'язують до якихось умов: адже воно — єдина реальність, а все інше — знаки, якими говорять про неї.

Такий стан речей відбився в новій практиці, у власне євангельській поведінці. Християн вирізняє не «віра». Християнин діє, він вирізняється інакшими діями. Він не противиться злу ні словом, ні серцем. Не робить ніякої різниці між своїми і чужими, між євреями і неєвреями («ближній» — це, власне, товариш по вірі, єврей). Він ні на кого не гнівається, нікого не зневажає. Не судить і не дає, щоб його судили («не клянися»), Ні за яких обставин, навіть у разі доведеної подружньої невірності, не розлучається з дружиною... Все це, зрештою, один принцип, наслідки одного інстинкту...

Життя спасителя було втіленням саме тієї практики,— такою ж була його смерть... Для спілкування з богом він не потребував ніяких формул, жодних ритуалів, навіть молитви. Знаючи, що тільки певний спосіб життя сповнить людину «божественністю», «раюванням», «євангельським духом» і вона почує себе «божим дитям», він відкинув усе іудейське вчення про покуту й замирення. До бога ведуть не «покута», не «молитви про прощення», а тільки євангельська поведінка: вона, власне, і є тим «богом». Євангелія поминули іудейські поняття «гріх», «прощення гріхів», «віра», «спасіння вірою»,— «радісна звістка» заперечувала все церковне вчення іудеїв.

Глибоке інстинктивне чуття, як треба жити людині, щоб почути себе «на небесах», мати «вічне» життя (адже при будь-якій іншій поведінці себе на небесах нітрохи не почуєш) — ось у чому полягає психологічна реальність «спасіння»... Це просто нова відміна, аж ніяк не нова релігія...

34

Якщо я хоч щось збагнув у цьому видатному символісті, то це саме те, що реальністю, «істинним» він уважав тільки внутрішні реальності, що решту — всю природу, час, простір, історію — він розумів лише як знак, як матеріал для притч. Поняття «син людський» — не конкретна історична особа і не щось окреме, поодиноке, а «вічна» дійсність, психологічний символ, узятий поза часом. Ще в більшому ступені це стосується й бога того типового символіста, і «небесного царства», і визнання себе «божими дітьми». Нема нічого більш нехристиянського, ніж грубі церковні уявлення про бога як особу, про «царство боже» в прийдешності, про потойбічне «небесне царство», про «божого сина» як другу особу трійці. Все це — даруйте мені на слові — пасує євангелію мов корові сідло,— та яке там сідло! Це просто небачений в історії глум над символами... Але ж видно як на долоні, що розумілося під знаками «отець» і «син»,— щоправда, не на кожній долоні; словом «син» позначене зародження просвітленого розуміння всіх речей (раювання), словом «отець» — саме те розуміння, почуття вічності і довершеності. Мені соромно нагадувати, як церква повелась із цими символами: хіба ж не вона на порозі християнської «віри» вмістила Амфітріонову історію? А крім того, догмата про «непорочне зачаття»?.. Але ж таким чином вона опорочила зачаття...

«Царство небесне» — це стан людського серця, а не те, що настане «на землі» або «по смерті». У євангеліях узагалі відсутнє уявлення про природну смерть: смерть — аж ніяк не міст, не перехід; про неї не згадують, бо вона належить іншому, чисто позірному світові, який годиться хіба що для знаків. «Смертна година» — зовсім не християнське уявлення: адже «година» — це час, а фізичне життя і його кризи для вчителів «радісної звістки» навіть не існують... «Царство боже» — це не те, чого можна чекати; воно не має ні минулого, ні майбутнього, не приходить через «тисячу років», —це лише досвід людського серця; воно скрізь і ніде...

35

Той «радісний вісник» помер так, як і жив, як і вчив,— не для «спасіння людства», а щоб показати, як людям потрібно жити. Людству він полишив практику — як поводитись перед суддями, сторожею, обвинувачами, як терпіти будь-який глум і наругу,— як підніматися на хрест. Він не заперечує, не боронить своїх прав, не робить ніяких спроб відвернути зовнішнє,— навпаки, він накликає його на себе... І просить, страждає, любить разом із тими й тих, хто робить йому зло... Не борониться, не гнівається, не обвинувачує... І навіть не противиться злому,— він любить його...

36

І тільки ми, вільнодумці, спираючись на справедливість, що стала нашим інстинктом і пристрастю, і проголосивши війну «святій», як і будь-якій іншій, брехні, можемо збагнути те, чого не зрозуміли дев'ятнадцять сторіч... Адже решта була безмежно далека від нашої зичливої й обережної безсторонності, від тієї дисципліни духу, з якою тільки й можна розгадати такі незвичні й делікатні речі,— і в усі часи вони з безсоромним егоїзмом шукали тільки власних вигід і, заперечивши євангеліє, збудували на тім запереченні церкву...

А хто шукатиме знаків, які б свідчили, що позаду цієї всесвітньої крутні тримав дулю божок іронії, той не знайде нічого, крім величезного знаку питання, який називають християнством. Людство впало навколішки перед протилежністю того, що було причиною, сенсом і правом євангелій, в понятті «церква» воно проголосило святим саме те, що «радісна звістка» потоптала й відкинула,— марно навіть шукати видатнішого зразка історичної іронії...

37

Наша доба пишається своїм розумінням історії,— і як можна вірити в таке безглуздя, ніби біля витоків християнства стояв примітивний чудотворець і казочка про спасителя, а все духовне і символічне — плоди подальшого розвитку? І навпаки: історія християнства,— відтоді, як розп'яли Христа,— це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. Чим далі поширювалось християнство на все ширші й дикіші маси і чим менше їх обходили передумови зародження вчення, тим доконечніше було вульгаризувати й варваризувати християнство,— воно ввібрало всі вчення й ритуали потаємних культів imperium Romanum[28] усе розмаїте глупство недужого розуму. Долю християнства визначила необхідність зробити віру такою ж хворою, вульгарною і ницою, як і ті хворі, вульгарні й ниці потреби, які воно мало задовольняти. Зрештою хворе варварство — вже як церква — і собі доп'ялося до влади, і та церква — смертельний ворог усякій справедливості, будь-якій шляхетності душі, дисципліні духу, всякому вільнодумству й зичливості. Християнське і благородне — тільки ми, вільнодумці, знову потвердили цю найразючішу в історії протилежність вартостей...

38