Розділ «Книга перша АНТИХРИСТ»

«Не судіть, щоб і вас не судили; ...якою мірою будете міряти, такою відміряють вам» (Єв. від Матвія, 7, 1—2).— Яке ж уявлення про справедіивість, про «праведного» суддю!..

«Коли-бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак?» (Єв. від Матвія, 5, 46—47).— Принцип «християнської любові»: вона принаймні має бути добре оплачена...

«А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Єв. від Матвія, 6, 15).— Надто вже воно компрометує так званого «отця»...

«Шукайте ж найперш Царства Божого й правди його,— а все це вам додасться» (Єв. від Матвія, 6, 33). Все це: отже, харч, одяг і все, що потрібне для життя. Делікатно мовлячи, це помилка... Адже перед цим принаймні в певних випадках бог виступав як кравець...

«Радійте того дня й веселіться, нагорода-бо ваша велика на небесах. Бо так само чинили пророкам батьки їхні» (Єв. від Луки, 6, 23).— Безсоромна потолоч! Вона вже прирівняла себе до пророків...

«Чи не знаєте ви, що ви — Божий храм, і Дух

Божий у вас пробуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той — то ви!» (Перше послання an. Павла до корінфян, 3, 16—17).— Та на таке і зневаги не вистачить...

«Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть? Коли ж будете ви світ судити, то чи ж ви не гідні судити незначні справи?» (Перше послання ап. Павла до корінфян, 6, 2).— На жаль, це не промова божевільного... А далі цей страхітливий брехун плів дослівно таке: «Хіба ви не знаєте, що ми будем судити Анголів, а не тільки життєве?» (Ibid. 6, 3).

«Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. ...небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло» (Перше послання ап. Павла до корінфян, 1, 20—29).— Аби збагнути це першорядне свідчення для розуміння психології будь-якої моралі паріїв, прочитайте першу розвідку з мого «Родоводу моралі»: в ній уперше розкрито протилежність між шляхетною мораллю і породженою ressentiment і безсилою помстою мораллю паріїв. Павло був найвидатнішим апостолом помсти...

46

— Який звідси висновок? Добре робитиме той, хто, читаючи Нового Заповіта, вдягне рукавички. Адже сила всілякого бруду, до якого підступаєш так близько, майже примушує до цього. Знати про перших християн — така ж непотрібна річ, як і знатися з польськими євреями,— і нема ніякої потреби хоч щось закидати їм: ті і ті однаково смердять... У Новому Заповіті я марно вишукував хоч одну симпатичну рису: там нема нічого, що було б вільним і добрим, щирим і справедливим. Людство в ньому навіть не ступило на перший щабель свого розвою,— там бракує інстинкту чистоти... В Новому Заповіті відчуваються самі лихі інстинкти, і нема навіть смілості, щоб їх виявляти належним чином. Всюди боягузтво, на все заплющують очі, дурять самих себе. Після Нового Заповіту будь-яка книга вам здасться чистою: я, наприклад, одразу після Павла прочитав книжку чарівного і зухвалого жартуна Петронія, про якого можна сказати те, що писав Доменіко Боккаччо про Цезаря Борджа в листі до герцога Пармського: «е tutto festo» — отже, невмируще здорове, невмируще веселе і щасливе... А ті жалюгідні святенники прорахувалися якраз у головному: вони нападають на все, і те, чого вони торкнулися, таким чином уже відзначене. І хоч вони нападали, опоганити все ж не могли... Навпаки: це ж бо честь, якщо на когось нападалися «перші християни». І Нового Заповіта читаєш не без прихильності до того, що в ньому зневажається і цькується,— вже й не кажучи про «мудрість світа цього», яку марно намагався зганьбити зухвалий варивода своєю «дурнуватою проповіддю»... Адже від такого суперництва мали вигоду навіть фарисеї і книжники: певне, вони були чогось варті, якщо їх так несамовито ненавиділи. А «перші християни» ще зважувались обвинувачувати їх у лицемірстві! Та, зрештою, вони були привілейовані: цього досить, ненависть паріїв більше ніяких підстав не потребує. «Перший християнин»,— боюся, що це, мабуть, уже й «останній християнин», якого я побачу на своїм віку,— бунтує проти всіх привілейованих, дослухаючись найниціших інстинктів,— він живе й бореться тільки за «рівноправність»!.. Та коли придивитися пильніше, то в нього й вибору не було. Якщо хочеш уважатись «обраним богом»,— чи «храмом божим», чи «суддею ангелів»,— то будь-який інший принцип вибору, скажімо, за справедливістю, величчю духу, мужністю й гордістю, красою і свободою серця, а чи просто «світом», буде лихом у собі... Мораль: кожне слово на вустах «першого християнина» — брехня, будь-який його вчинок — прояв інстинкту нещирості; всі його вартості й цілі шкідливі, але ті, кого він ненавидить, і те, що він ненавидить, має вартість... Християнин, а надто священик-християнин — це критерій вартості... Невже я ще маю казати, що в усьому Новому Заповіті є лиш одна постать, яку слід шанувати? Це Пілат, римський намісник. Сприймати поважно жидівську суперечку — ні, до цього він не дав себе намовити. На одного єврея більше або менше,— ну то й що?.. І шляхетна зневага римлянина, перед яким безсоромно надуживають слово «істина», збагатила Новий Заповіт єдиним справді вартісним словом, яке водночас і критикує, і навіть знищує його: «Що є істина?..»

47

Ми примітні не тим, що ні в історії, ні в природі, ні поза природою не знайшли якогось іншого бога, а тим, що вшановуєм як бога те, що відчуваємо не «божественним», а жалюгідним, безглуздим і шкідливим, що вважаємо не просто помилкою, а злочином супроти життя... Ми заперечуємо бога як бога... І якби нам довели існування цього християнського бога, ми б у нього вірили ще менше. Бо ж deus qualem Paulus creavit, dei negatio[32]. Така релігія, як християнська, що ніде не торкається дійсності і що зразу падає, заледве хоч десь утверджується дійсність, напевне ж має бути смертельним ворогом «мудрості світу», тобто науці, і для неї всі засоби будуть добрі, щоб отруїти, оббрехати і знеславити всяке плекання духу, силу і певність у розв'язку моральних проблем, духовну велич, незворушність і свободу. «Віра» як імператив — це вето всій науці,— in рrахі[33] брехня за всяку ціну... Павло збагнув доконечність брехні, отже, «віри»; згодом церква теж зрозуміла Павла. Той бог, якого винайшов Павло, бог, який «поганьбив» «мудрість світу» (власне, медицину і філологію, двох непримиренних ворогів будь-яких забобонів), насправді є тільки рішучою вигадкою самого Павла. Називати «богом» свою власну волю, thora, споконвіку притаманне іудеям. Павло прагнув «поганьбити» «мудрість світу»: його ворогами були тямущі філологи й лікарі олександрійської школи,— їм він оголошував війну. Справді, не можна бути філологом і лікарем, не будучи водночас антихристиянином. Як філолог людина прозирає «священні книги», як лікар — фізіологічну ненормальність типових християн. Лікар каже: «незціленне», філолог — «шахрайство»...

48

А чи ви справді зрозуміли славнозвісну історію на початку біблії,— про те, як бог страшенно боявся знань?.. Ні, цього не зрозуміли. Ця par excellence священицька книга починається, як звичайно, найтяжчим внутрішнім клопотом священиків: найдужче вони бояться лиш одного, отже, цього одного боїться бог...

Старий бог, чистий «дух», найчільніший священик, сама довершеність, походжав по своєму садочку, та все-таки знудивсь. А проти нудьги навіть богам воювати марно. Що ж він робить? Бог створює чоловіка, і той розважає його... Але, дивіться, чоловік теж ізнудився. Проте боже співчуття до єдиного лиха на весь рай не знає ніяких меж: він одразу створює інших тварин. Перша божа помилка: чоловік нудився і з тваринами,— він панував над ними, але не хотів бути «твариною»,— отже, бог зробив жінку. І справді, нудьзі настав кінець, але й усьому іншому теж! Так, жінка — це друга божа помилка. «Жіноча натура така ж, як у змії»,— це знає кожен священик, і кожен священик знає, що «будь-яке лихо у світ приходить від жінки». «Отже, від неї пішла й наука...» Лише завдяки жінці чоловік навчився їсти з дерева пізнання. Що ж було далі? Старий бог відчув пекельний страх. З'ясувалось, що чоловік — його найбільша помилка, він створив собі суперника, знання робить богорівним,— якщо людина здобуде знання, це ж буде погибель богам і священикам! Мораль: знання — це заборонене в собі,— тільки воно й заборонене. Знання — це перший гріх, зародок усіх гріхів, прабатьківський гріх. Оце й уся мораль. З цього вже й випливає: «Ти не повинен знати». Смертельний переляк не заважає богові бути тямущим. Як відборонитися від знань? Довгий час це було для нього головним питанням. Відповідь: геть людей із раю! Щастя й неробство схиляє до роздумів, а будь-яка думка — це зло... Людина не повинна думати. І «священик у собі» вигадав нужду, смерть, тягар вагітності, нестатки, старість, муки і передусім хвороби,— чудові способи боротьби проти знань! Нужда не давала людям думати... І проте! який жах! Пізнання громадилось далі, здіймалось до неба, відкидало богів у сутінь,— що робити? Старий бог винайшов війну, розділив народи, допустив, щоб люди навзаєм винищувались (священики завше потребували війни...). Була вже війна,— між іншим, чудова перешкода на шляху до знань,— але неймовірно. Пізнання, емансипація від священиків посувалася далі всупереч війнам. І старий бог ухвалив останнє рішення: «Людина здобуває знання, вже нічим не зарадиш,— отже, треба всіх утопити!..»

49

Гадаю, ви зрозуміли мене. Початок біблії з'ясовує всю психологію священиків. Священик боїться лиш одного: знань, здорових уявлень про причини і наслідки. Але наука взагалі процвітає лише за сприятливих обставин,— аби «пізнавати», потрібно мати час і надміру духу... «Отже, людей треба зробити нещасливими»,— за всіх часів це було єдиною логікою священиків. Ви вже, мабуть, угадали, що, згідно з цією логікою, вступило до світу: «гріх». Проти науки, проти звільнення людини від священиків вигадали поняття провини і кари, ввесь «моральний світовий лад»... Людина повинна не роззиратися довкола, а самозаглибитись; вона не повинна розумно й обережно, як учений, дивитись на речі, вона взагалі нікуди не повинна дивитись,— адже мусить страждати... І страждати вона має так, щоб їй щомиті був потрібен священик. Геть тих лікарів. Людям потрібен спаситель. Уявлення про провину і кару, включно з ученням про «ласку», «спасіння» і «прощення» — суцільна брехня, за якою нема ніякої психологічної реальності, і її вигадали на те, аби людина не розуміла причинного зв'язку; це просто замах на поняття причини і наслідку! І це не удар кулаком або ножем, із чесністю в ненависті й любові! А замах, яким керують найполохливіші, найбільш підступні і ниці інстинкти! Це священицький замах! Підступ паразитів! Вампіризм блідого потаємного кровопивці!.. Коли в природних наслідків людських учинків відбирають їхню «природність» і, руйнуючи передумови всякого пізнання, запевняють, ніби вони мають діяти з допомогою таких примарних забобонних понять, як «бог», «дух», «душа», отже, виступати часто «моральними» наслідками — винагорода, кара, вказівка, виховний засіб,— то цим коять найтяжчий злочин проти людства... «Гріх» або, по-іншому, цю par excellence форму самонівечення людства винайшли на те, щоб унеможливити розвиток науки і культури, будь-який розвій та облагородження людства; священик запанував через те, що вигадав гріх...

50

Тут я теж не полишу психології «віри» і «вірних», аби, як завше, догодити самим тільки «вірним». І коли ще й сьогодні не бракує тих, що досі не знають, наскільки непристойно бути «вірним», — тобто символом decadence'y, зламаної волі до життя,— то завтра вони про це вже знатимуть. Мій голос долине навіть до глухих. Якщо я тільки добре розчув, то мені здається, що в християн є певний критерій істини, який називають «доказом сили». «Віра робить щасливим, отже, вона істинна». Тут відразу можна закинути, що саме ущасливлення не засвідчене, а тільки обіцяне, і щастя прив'язане до «віри»: оскільки людина вірить, вона мусить бути щаслива... Але як об'являється, як засвідчує себе те, що священик обіцяє вірному в недоступному всякій перевірці «потойбічнім»? По суті, цей нібито «доказ сили» є знов-таки вірою в те, що обіцяне вірою неодмінно справдиться. І формула тут така: «я вірю, що віра робить щасливим,— отже, вона правдива». Ось ми й дійшли вже до кінця. Це «отже» саме absurdum[34] як критерій істини. Але, виказавши деяку поступливість, припустімо, що раювання таки досягалося (тобто його не тільки жадали і не тільки обіцяли трохи підозрілі вуста священиків): то чи було раювання,— або, технічніше, втіха,— хоч коли-небудь доказом істини? Настільки мало, що, коли, відповідаючи на питання «що таке істина?», зважають на насолоду, вона виступає мало не доказом зворотного, принаймні кидає щонайбільшу підозру на «істину». Втіха як доказ — це просто доказ утіхи, оце й усе, і навіщо за всяку ціну доводити, що правдиві судження дають більше втіхи, ніж не правдиві, і, корячись заздалегідь установленій гармонії, з необхідністю тягнуть за собою лише приємні відчуття? Досвід кожного, в кого сильний, глибокий дух, доводить протилежне. Адже кожен крок до істини виборюють, заради неї жертвують майже всім, до чого хилиться серце, всім, що люблять, усім, що підказує наша віра в життя. Для цього доконечна певна душевна велич: служіння істині — це найтяжча служба. Що значить бути справедливим у царині духу? — Це бути безжальним до свого серця, зневажати «прекрасні почуття», робити кожне «так» або «ні» справою сумління!.. Віра робить щасливим,— отже, одурює...