Розділ «Книга перша АНТИХРИСТ»

А тут я й не критимусь, що тяжко зітхаю. Іноді мене навідує почуття, чорніше за найчорнішу меланхолію — зневага до людей. І я не полишаю ніякого сумніву, що і кого я зневажаю: людину сьогодення, людину, якій, на лихо, я доводжусь сучасником. Людина сьогодення — я задихаюсь у її смердючому віддиху... До минулого, як усі, хто розуміє, я надзвичайно поблажливий,— тобто великодушно згнічую свої почуття; з понурою обачністю я проминаю цілі тисячоліття божевільної людської маячні,— і нехай її звуть «християнством», «християнською вірою» чи «християнською церквою», я утримаюсь обвинувачувати людство за його духовну недугу. Але як тільки я підступаю до нашого, до нового часу, мої почуття переміняються і рвуться назовні, адже в нашу добу вже знають... Те, що раніше було просто хворобою, нині обернулось непристойністю: бути сьогодні християнином — непристойно. І тут постає моя огида. Я озираюся круг себе: вже нема ніякого слова, щоб назвати останки того, що вчора звалось «істиною», нам нестерпно чути, коли слово «істина» навіть просто злітає з вуст священика. Той, хто хоч трохи прагне здаватися справедливим, мусить сьогодні знати, що в кожній фразі, яка виходить із їхніх вуст, теологи, священики, папа не тільки помиляються, але й брешуть,— нині їм уже не можна брехати, посилаючись на «невинність» або «незнання». Як і будь-хто інший, священик чудово знає, що нема ніякого «бога», «гріха», «спасіння», що «нескута воля» і «моральний світовий лад» — це просто брехня: розважність і перемоги, здобуті над собою людським духом, уже нікому не дають прикидатися незнайком... Уже розгледіли справжню суть усіх церковних уявлень: це безсоромне шахрайство, до якого вдаються, аби знецінити природу і всі природні вартості; а самого священика вважають тим, чим він є насправді: найнебезпечнішим паразитом, правдивим отруйним павуком, який оплітає життя... Ми знаємо,— наше сумління вже знає,— чого варті всі ті несвітські вигадки священиків і церкви, чому вони служать: завдяки їм людство настільки підупало, що, подивившись на нього, ми відчуваєм огиду; поняття «той світ», «останній суд», «безсмертя душі» і сама «душа» є знаряддям тортур, системою жорстокості, завдяки якій священик здобуває й утримує владу... Але кожен знає: все однак зостається по-старому. Звідки ж прийде хоч якесь розуміння пристойності, самоповаги, коли навіть наші державні діячі, люди зовсім неупереджені й цілковиті антихристи діла, ще й сьогодні звуть себе християнами і ходять на причастя?.. Коли на чолі свого війська, немов утілений символ національних гордощів і величі, виступає пишний володар і без ніякого сорому вважає себе християнином?.. Кого ж тоді відкидає християнство? Що воно називає «світом»? — Те, що людина солдат, суддя або патріот; те, що вона борониться, шанує свою честь, шукає для себе вигід, має гордість... Будь-яка дія, кожен інстинкт, усяка вартість, яка спонукає до діла, сьогодні антихристиянська,— яким же нещирим виродком мусить бути сучасна людина, якщо вона й далі не соромиться називати себе християнином!..

39

Я повернусь назад, розповім правдиву історію християнства. Вже саме слово «християнство» є непорозумінням: адже, зрештою, був лиш один християнин, і його розп'яли на хресті. «Євангеліє» вмерло на хресті. Те, що відтоді називали «євангелієм», було вже протилежністю тому, як він жив: це була «прикра звістка», дизангеліє. Це неправда аж до безглуздя, коли у «вірі», скажімо, у вірі в спасіння через Христа, вбачають прикмету християнина: справжнє християнство — це тільки християнські вчинки, таке життя, як у того, хто помер на хресті... Таке життя можливе й сьогодні, а для декого воно навіть доконечне... Це не віра, а вчинки, і насамперед — утримання від учинків, цілком відмінне буття... Порівнюючи з вагою інстинктів, певні стани свідомості, якась віра, сприймання чогось за істину,— й про це знає кожен психолог,— людині цілком байдужа і третьорядна; або, якщо сказати сильніше, всі уявлення про природну причинність неправдиві. Бути християнином, сприймати християнство за істину, зводити його до простих феноменів свідомості — значить заперечувати християнство. По суті, ніяких християн нема. «Християнин», тобто те, що дві тисячі років зветься християнином, це просто психологічне непорозуміння. Якщо придивитися пильно, в ньому, попри всю «віру», панують самі інстинкти,— та ще й які інстинкти! Віра за всіх часів, наприклад, у Лютера, була тільки завісою, приводом, ширмою, за якою розгулювались інстинкти,— це мудра сліпота, аби не помічати панування певних інстинктів... «Віра» — я назву її правдивою християнською мудрістю,— люди завше розводяться про віру, а керуються тільки інстинктами. В християнському світі уявлень нема нічого, що б хоч трохи торкалося дійсності,— навпаки, інстинктивна ненависть до всякої реальності — єдина рушійна сила, що породила християнство. Отже, який тут висновок? — Той, що навіть in psychologicis помиляються дуже грубо, в істотному, помилка субстанціональна. Усунути одне уявлення, поставити на його місце реальність — і все християнство скочується в прірву! Коли подивитися згори, то ця віра, що цурається всякої дійсності, що не тільки зумовлена помилкою, але й просто геніальна у вигадуванні лише шкідливих і отруйних для життя і серця помилок, є виставою для богів,— для тих богів, які водночас були й філософи і яких, приміром, ми бачимо в уславленому діалозі на острові Наксос. І тієї миті, коли їх покидає огида (отже, й нас!), будьмо ж удячні християнам за таке видовисько: жалюгідна маленька зірка, прозвана Землею, мабуть, тільки через цей незвичайний випадок заслуговує на божу увагу і ласку... Отож не треба недооцінювати християн: християнин, нещирий аж до невинності, набагато перевершує мавпу,— з огляду на християн та славнозвісна теорія походження людини видається простим компліментом...

40

Недоля євангелій розпочалася зі смерті,— їх розіп'яли на «хресті»... Тільки смерть, така несподівана й ганебна, тільки хрест, який, загалом, призначався лише для canaille[29],— тільки цей найпідступніший парадокс поставив апостолів перед властивою загадкою: «хто то був?», «що то було?». Приголомшені і вкрай глибоко ображені, вони боялися, що така смерть спростує їхню справу, і без упину питали себе: «чому саме так?» їх можна цілком зрозуміти. І вже тут їм було доконечне геть усе,— почуття і найвитонченіший розум, аби пояснити, що їхня любов до Христа не випадкова. Бо ж тоді перед ними розверзлася прірва: «хто вбив його?» — «хто був його природним ворогом?» — мов блискавиці, зірвалися питання. І дали таку відповідь: панівні, найвищі верстви іудейства. І відтоді почули себе бунтівниками, зрозуміли Ісуса як бунтівника проти порядку. Доти в його образі не було рис войовника, який заперечує словом і ділом,— ба навіть більше: він був його протилежністю. Цілком ясно, що та невеличка громада не зрозуміла головного: призводу, який подавала його смерть, свободи і вищості від усякої ressentiment,— це ознака, що його взагалі розуміли вкрай мало! Своєю смертю Ісус, по суті, прагнув прилюдно пройти випробування, дати найсильніший доказ свого вчення... Але його апостоли навіть у гадці не мали виправдовувати смерть, яка була євангельською в найвищому розумінні цього слова, аби з серцем, повним злагоди, любові і миру, зажадати подібної смерті й собі... Знову зіп'ялося якраз найменш євангельське почуття — помста. Адже неможливо, щоб цією смертю все скінчилося: потрібна була «відплата», «суд» (а проте, що може бути більш неєвангельським, ніж «відплата», «кара», «суда!). Знову на перший план вийшло народне очікування месії, всі зосередились на певній історичній миті: настане «боже царство» і судитиме всіх своїх ворогів... Але з цього й постало непорозуміння: «царство боже» стало заключним актом, обіцянкою! Але ж євангеліє вже було існуванням, справдженням і реальністю того «царства». І саме така смерть, як у Христа, панувала до «божого царства». Спершу всю зневагу і злість до фарисеїв і теологів перенесли на образ покровителя,— отже, зробили з нього фарисея й теолога! З другого боку, ті здичавілі шанувальники зі своїми геть збитими з пантелику душами перестали визнавати євангельську рівноправність усіх божих дітей, якої навчав Ісус: помста полягала в тому, щоб непристойним способом звеличити Ісуса, водночас відступивши від нього; точнісінько таке робилося й давніше, коли іудеї, помщаючись своїм ворогам, відділили від себе свого бога і підняли його у височінь. Отже, й бога-отця, і бога-сина породила ressentiment.

41

І відтоді виринула безглузда проблема: «як таке міг допустити господь!» На це питання схиблений розум невеличкої громади дав просто жахливо безглузду відповідь: бог віддав свого сина як жертву для прощення гріхів. Як же спритно нараз поховали євангеліє! Це ж була жертва за провину, та ще й у найогиднішій, варварській формі: жертва невинного за гріхи винних! Що за гидке поганство! Сам Ісус відкидав поняття «провини», заперечував будь-яку прірву між людиною і богом, він жив у єдності з богом,— вона й була його «радісною звісткою»... Але не привілеєм! Відтоді образ спасителя мало-помалу обростає такими додатками: вченням про суд і друге пришестя, вченням про смерть як жертву і вченням про воскресіння, яке, на догоду якомусь посмертному станові, до останку випхало поняття «раювання» — єдину реальність євангелій!.. З притаманною рабинам безсоромністю апостол Павло підсумував ті погляди — цю розпусту поглядів: «Якщо Христос не воскресне з мертвих, то віра наша даремна». Євангеліє нараз перетворилось у найжалюгіднішу з усіх нереальних обіцянок — безсоромне вчення про особисте безсмертя... Павло навіть повчав, що то винагорода!..

42

Ми, отже, бачимо, що загинуло зі смертю на хресті: початок нового цілком оригінального мирного буддійського руху до правдивого, а не просто пообіцяного щастя на землі. Адже головна відмінність — я вже казав про це — між двома релігіями decadence'y полягає в тому, що буддизм нічого не обіцяє, але дає, а християнство все обіцяє і нічого не дає. Вслід «радісній звістці» пішло найгірше: Павло. Він — утілена протилежність образу «радісного вісника», геній ненависті, і її безжальна логіка проступає в усіх його поглядах і вчинках. Що тільки не віддав у жертву ненависті цей дизангеліст! Передусім спасителя,— він розіпнув його на своєму хресті. Від життя, призводу, вчення, смерті, глузду і права всього євангелія зосталося тільки те, що було приступне цьому ненависному фальшувальникові, те, що могло йому придатися... А не дійсність, не історична правда!... Священицький інстинкт іудеїв скоїв ще один величезний історичний злочин: вони просто перекреслили вчорашній і позавчорашній день християнства і вигадали історію первісного християнства. Крім того, вони знову перекрутили історію Ізраїлю, аби подати її як передісторію власних діянь: усі пророки промовляли про їхнього «спасителя»... Церква згодом перекрутила навіть історію людства, представляючи її як передісторію християнства... Образ спасителя, вчення, діяння, смерть, сенс смерті, навіть те, що по смерті,— ніщо не зосталося неторканим, не лишилось нічого навіть близького до правди. Сенс усього Христового життя Павло просто виніс за межі його життя — в брехню про «воскреслого» Ісуса. На життя спасителя, по суті, він міг узагалі не зважати,— йому була потрібна лише смерть на хресті і що-небудь іще... Вважати Павла, що народився на батьківщині філософії стоїків, чесним, коли він зі своєї галюцинації зліпив доказ життя спасителя після смерті, чи навіть вірити в його оповідь про ту галюцинацію,— це з погляду психології було б правдивою niaiserie[30]. Павло прагнув мети, отже, й засобів... У те, в що він і сам не вірив, повірили йолопи, серед яких він поширив своє вчення. Павло жадав влади. В його постаті священики знову прагли допастися до влади,— він уживав тільки ті уявлення, вчення й символи, за допомогою яких установлюють тиранію над масами, витворюють стадо. Що згодом запозичив Магомет у християнства? Тільки Павлів винахід, його спосіб накинути тиранію священиків, згуртувати стадо: віру в безсмертя,— отже, вчення про «суд»...

43

Коли сенс життя вбачають не в самому житті, а в «потойбічному світі», в порожнечі, то, значить, позбавляють життя взагалі будь-якого сенсу. Страхітлива брехня про особисте безсмертя скалічила кожен розум, усі природні інстинкти,— все діяльне і життєдайне, будь-яку запоруку майбутнього,— і посіяла недовіру. Жити так, щоб не мати ніякого сенсу жити, стало тепер сенсом життя... Навіщо людський розум, удячність за високе походження і славетних предків, навіщо вірити, працювати, дбати про громадське добро?.. Це ж усе «спокуси», збочення з «правого шляху»,— адже «потрібне лиш одне»... Рівність усіх людей як «безсмертних душ», твердження, ніби в усій людській діяльності важить лише «спасіння» кожної окремої особи, пиха жалюгідних святенників і напівбожевільних, котрі гадають, ніби їм на догоду неодмінно порушуються закони природи,— та безмірної зневаги буде мало, аби затаврувати це нескінченне і безсоромне роздимання егоїзму. І все-таки свою перемогу християнство завдячує саме цим жалюгідним лестощам «особистому безсмертю»: воно враз прихилило всіх безпорадних, усіх ворохобників, усіх, що пустилися берега, всіляких покидьків і приблуд. «Спасіння душі»,— отже, по-нашому, «світ обертається навколо мене»... Найбільший отруйний засів християнства — це гасло «загальної рівноправності»: християнство знищило всілякі бар'єри і повагу між людьми,— отже, розбуркавши найниціші інстинкти, проголосило війну на смерть і життя всякому зростанню і розвитку культури; зі ressentiment простолюду воно викувало найстрашнішу зброю проти нас, проти всього шляхетного, великодушного і радісного, проти нашого щастя на землі... «Безсмертя», яке належить будь-кому, досі є найбільшим і найпідступнішим замахом на все благородне людство... Й аж ніяк не треба недооцінювати лихо, що з християнства прокралось у політику! Сьогодні вже ніхто не має сміливості тішитись надзвичайним правом бути володарем, поважати себе та інших,— отже, здобутись на пафос відстані... Наша політика слабує на брак цієї смілості! Брехня про рівність душ поховала аристократизм мислення у найглибшій могилі,— якщо віра в «привілей більшості» робить і робитиме революції, то християнство,—щодо цього нема вже ніяких сумнівів,— християнське судження про світ кожну революцію обертає просто у кров і злочини! Християнство — це бунт усіх, що плазують по землі, проти всякої величі: євангеліє «вбогих» зубожує...

44

Євангеліє неоціненне як свідчення невтримного розбещення перших християнських громад. Те, що згодом із цинічною логікою рабина довів до кінця Павло, все-таки було тільки процесом занепаду, що розпочався по смерті спасителя. Євангелія треба читати з безмежною пильністю: за кожним словом ховаються нездоланні труднощі. І я вважаю,— гадаю, всі визнають мою слушність,— що водночас вони — як протилежність усім наївним розбещенням, як витончене нечестя par excellence, як шедевр психологічного занапащення — є першорядною втіхою для психолога. Євангелія достатньо промовляють самі за себе. А біблію взагалі ні з чим не можна порівняти. Ми — серед іудеїв,— це перше, що треба пам'ятати, аби хоч трохи збагнути, про що йдеться. І те просто-таки геніальне привласнення «святості», яке не має ніяких аналогій в усій літературі та історії людства, те фальшування слів і вчинків, що перетворилось на мистецтво, стосується не якоїсь певної обдарованої людини, не однієї виняткової натури, а всієї раси. У християнстві, як у мистецтві виробляти святу брехню, все іудейство, отже, більш ніж тисячолітні найповажніші іудейські навички й уміння сягнули своєї досконалості. Християнин, цей ultima ratio[31] брехні, знов-таки жид, навіть тричі жид... Визначальне прагнення вдаватися тільки до понять, символів і настроїв, яке проступило ще в священицькій практиці, інстинктивне відкидання будь-якої іншої практики, будь-яких інших поглядів на вартісне і корисне — це не лише традиція, а й спадщина: адже тільки як спадщина воно вже заступає природу. Все людство, навіть найрозумніші голови найсвітліших часів (за винятком одного, який, мабуть, був просто нелюдом) дали одурити себе. Євангеліє читали як книгу невинності... І навіть пальцем не кивали на те, що в ньому лише найвправніше прикидання. Справді: якби ми хоч побіжно придивилися до всіх тих дивовижних святенників і лжесвятих , то їм настав би кінець,— і саме тому, що я жодного слова не читаю, не прозираючи за ним учинків, я ставлю на них хрест... Мені нестерпно дивитися на них. На щастя, для більшості людей книги — це просто література... Не давайте отуманити себе: «не судіть!» — галасують вони, а самі все, що стоїть їм на заваді, спроваджують у пекло. Нібито надаючи право судити богові, вони судять самі; нібито славлячи бога, вславлюють себе; вимагаючи тільки тих чеснот, до яких вони здатні,— ба навіть більше: які їм доконечні, щоб утримувати владу взагалі,— вони на всю губу прикидаються борцями за чесноту, вдають, ніби хочуть, щоб усюди запанувала чеснота. «Ми живемо, помираємо, віддаємо себе в жертву тільки заради добра» («істини», «світла», «царства божого»): насправді вони роблять те, без чого не можуть обійтися. Живучи як страхополохи, ховаючись по кутках, мов примари в пітьмі, вони зробили таке життя своїм обов'язком: їхній обов'язок жити серед принижень та утисків; покора — ще один доказ побожності... Ох, яка жалісна, цнотлива милосердна брехня! «За нас свідчитиме сама чеснота...» Євангеліє читається як книга спокуси мораллю: ті людці привласнили мораль,— авжеж, вони добре знають, що їм з нею робити! Адже мораллю найліпше дурити людство! А насправді тут щонайсвідоміша пиха «обранців» прикидається скромністю: «громаду», «добрих і праведних» відразу й довіку поставлено на бік «істини», а решту, ввесь позосталий «світ», відсунуто в протилежний бік... Це була найзгубніша манія величності з усіх, що досі з'являлися на землі: жалюгідні виродки, святенники й брехуни почали зазіхати на уявлення «бог», «істина», «світло», «дух», «любов», «мудрість», «життя», ототожнили себе з ними і, відмежувавшись таким чином від «світу», ті дрібні гоноровиті іудеї, за якими вже скучила божевільня, переробили всі вартості на свій кшталт: мовляв, лише християни — розум, сіль, міра і останній суд для всієї решти... Все це лихо постало через те, що в світі, та ще й у найближчих родичів, уже існувала подібна манія — іудаїзм. Як тільки розітнулася прірва поміж іудеями і іудеями-християнами, цим останнім нічого не зоставалося, як, повернувши його проти самих євреїв, ухопитись за той самий спосіб самовиживання, який підказував іудейський інстинкт, бо ж досі іудеї використовували його тільки проти неєвреїв. Християнин — це жид із трохи «ширшим» світоглядом...

45

На кількох прикладах я покажу, що ті людці втовкли собі в голову, що вони вклали у вуста своєму покровителю,— наведу самі признання «прекрасних душ».

«А як місто яке вас не прийме і не послухають вас, то, виходячи звідти, обтрусіть порох, що в вас під ногами, на свідчення супроти них. По правді кажу вам,— легше буде Содому й Гоморрі дня судного, аніж місту тому!» (Єв. від Марка, 6, 11).— Як по-євангельськи!

«Хто ж спокусить одного з малих цих, що вірять, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити та й кинути в море!» (Єв. від Марка, 9, 42).— Як по-євангельськи!

«І коли твоє око тебе спокушає,— вибери його: краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни (огненної), де «їхній черв'як не вмирає і не гасне огонь!» (Єв. від Марка, 9, 47—48).— Адже малось на увазі не око...

«По правді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі» (Єв. від Марка, 9, 1).— Добре, лисичко, брешеш...

«Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе і хай візьме свого хреста та й за Мною йде! Бо...» (Єв. від Марка, 8, 34). Примітка психолога: християнська мораль спростовується оцими «бо»: заперечувати свої «основи» — оце по-християнськи.